ЧЕМПIОН IНВАЛIДОМ БУТИ НЕ МОЖЕ!

Успіх наших параолімпійців на минулих Іграх став можливим, насамперед, завдяки президенту Національного параолімпійського комітету України, справжньому фанату своєї справи, Валерію Михайловичу Сушкевичу, з яким зустрівся кореспондент «Дня».

— Як ви прийшли в параолімпійський рух?

— Це було досить давно, в період потепління горбачовської епохи, коли став можливим розвиток так званого третього сектора — громадських організацій. Тоді такий громадський рух, як спорт інвалідів, параолімпійський рух, що існував у всьому світі, став з’являтися і в Радянському Союзі. Є така унікальна людина — Валентин Дікуль. Він був важкоатлетом у цирку. Під час виступу впав із трапеції та зламав хребет. За допомогою фізкультури і спорту він відновився повністю, фактично показавши всьому Радянському Союзові можливості фізкультури і спорту для людей, які мають істотні проблеми зі здоров’ям. На установчій конференції Федерації спорту інвалідів у Москві його обрали президентом. А я став відповідальним секретарем. Звідти, загалом, все і пішло. У контексті роботи федерації було прийнято ряд рішень профспілкового спорту, і почалися проводитися чемпіонати Союзу зі спорту інвалідів.

— Розкажіть, будь ласка, нашим читачам про себе.

— Мій батько — фізик, мама — математик. А оскільки тато працював у провінційній школі, був ще й вчителем фізкультури. У мене проблеми опорно-рухового апарату з дитинства, з трьох років. Після того, як сім’я мене довго і практично безуспішно лікувала, батько сказав: «Все — більше лікувати не будемо. Будемо робити суперздоровим те, що залишилося здоровим». Просто він узяв за основу моєї реабілітації, входження в суспільство здорових людей, компенсаторні можливості людського організму. І я з восьмирічного віку інтенсивно почав займатися фізкультурою за допомогою батька. У десять років вже відмінно плавав. У 12—15 міг проплисти відстань до 4—5 км. І це фактично тільки з однією здоровою рукою. Як тільки розпочався спорт інвалідів у СРСР, я став чемпіоном країни з плавання. Це повторилося і на наступному чемпіонаті. У брасі на дистанції 50 метрів у мене був рекорд Радянського Союзу, потім рекорд України, який, наскільки я знаю, ще не побито в моєму класі, моєму вигляді ураження. (Тобто людина без двох рук не може змагатися з тими, у кого уражені, наприклад, ноги.) Потім я брав участь у чемпіонатах Європи. Кращий мій результат — п’яте місце. Я закінчив університет, став математиком, працював у різних НДІ. Спорт відкрив мені двері у світ здорових людей. Спробувати висмикнути людину із соціальної ізоляції, дати їй основу боротьби за себе у світі здорових людей — одне із завдань спорту інвалідів. Ще більш важливо — довести, що спорт інвалідів більший і значніший, ніж просто спорт. Коли людина без ніг чи з серйозними проблемами з хребтом на чемпіонаті світу з пауерліфтингу вижимає штангу з більшою вагою, ніж здорова, це про щось говорить.

— І як це їй вдається?

— Людина може мати інвалідність, але якщо у неї є воля, бажання поборотися за себе, у неї відбувається мобілізація всіх сил для того, щоб спробувати досягти хороших результатів. Відбувається найвищий вияв фізичних, психологічних можливостей особистості. Тому параолімпійський спорт я вважаю унікальним досягненням усього людства. Я наведу яскравий приклад, який мене завжди вражав. У біатлоні, параолімпійському виді спорту, є два види виступів. В одному виступають спортсмени з порушенням опорно- рухового апарату, в другому — спортсмени зі слабким зором і взагалі незрячі. Досягнення параолімпійського спорту полягає в тому, що він створює рівні умови для людини. І сьогодні сліпий бере участь у такому найскладнішому вигляді програми, як біатлон. А стріляє він по звуку, завдяки спеціальному лазерному обладнанню. Я згадую слова Президента Леоніда Кучми, які той сказав після Параолімпійських ігор в Атланті про те, що параолімпійський спорт і його підтримка є одним із критеріїв цивілізованості держави.

— Ви чекали такого вдалого виступу спортсменів у Солт- Лейк-Сіті? І взагалі, хто приходить у спорт інвалідів? Це колишні спортсмени, чи люди, не пов’язані зі спортом до своєї інвалідності?

— Статистика колишніх спортсменів невелика. На жаль, лише небагато з них, ставши інвалідами, можуть стоїчно це перенести. Вони просто «ламаються» і не в змозі, часто просто психологічно, займатися спортом вищих досягнень, брати участь у змаганнях і вигравати. У нашій команді «зимовиків», що виступали в США, було всього 11 чоловік. У нас є унікальна людина — Микола Овчаренко, в минулому — афганець, що підірвався на міні, коли виносив пораненого командира роти з поля бою. Він 10 років йшов до своєї олімпійської медалі. Інший приклад. Є дівчинка Олена Юрковська, одна із зірок параолімпійського спорту, яка завоювала в США три медалі. Вона з маленького села, що на Київщині. Перехворіла страшною формою вітрянки, медична допомога виявилася недостатньою. Їй ампутували обидві ніжки, коли Олені було усього півроку. Вона фактично гинула в цьому селі, не мала навіть елементарної освіти. Та що там, вона навіть не могла нормально спілкуватися з людьми, настільки була ізольована від суспільства. Коли я з нею вперше зустрівся і порозмовляв дві години, то почув від неї не більше двох слів за цей час. Починала вона із сидячого волейболу, показувала гарні результати, потім зайнялася біатлоном і показала просто унікальний результат.

— Розкажіть, як вирішується питання зі спецобладнанням. Адже воно дуже дороге. Хто допомагає вашій федерації?

— Наша країна — єдина у світі, яка має державну систему фізичної культури і спорту інвалідів. Це відбулося завдяки Національному комітету спорту інвалідів України, Федераціям спорту інвалідів. Сьогодні створено певні умови для розвитку спорту інвалідів на Україні, хоч дефіцит коштів, звичайно, відчувається. Ми, як і всі, маємо проблеми з фінансуванням, але становище в цьому напрямі все-таки покращується. Протягом останніх чотирьох років спорт інвалідів фінансується як на загальнонаціональному рівні, так, що важливо, і на обласному. Ми маємо можливість брати участь у чемпіонатах світу з футболу, сидячого волейболу, легкої атлетики, плавання, пауерліфтингу, зі стрільби з лука. Ми розвиваємо відносно нові для нас види спорту, такі, як фехтування. Наш хлопець — Сергій Комар — став переможцем кубка світу. Наша країна, на жаль, рідко стає світовим законодавцем моди хоч би що то було. Так ось, за визначенням Міжнародного параолімпійського комітету, Україна знаходиться на першому у світі місці за темпами розвитку спорту інвалідів. 9 медалей в Атланті та 37— через чотири роки в Сіднеї. Жодна країна не може похвалитися нічим подібним.

— Так, вражає. Особливо на фоні нашої олімпійської збірної. А як поставлено рух інвалідів на Заході, що вдалося перейняти з їхнього досвіду?

— Розповім ситуацію із зимовими видами спорту. Перед Параолімпіадою в Нагано ми вперше готувалися взяти участь у зимових Параолімпійських іграх. Грошей було мало, і потрібно було думати, як максимально грамотно вийти на результат. Ми сформували команду з хлопців, що займалися літніми видами спорту, схожими за моторикою та рухом із зимовими. Але у нас не було ні досвіду, ні знання, ні методики. Ми зв’язалися з Параолімпійським комітетом Норвегії, і три роки «варилися в їхній кухні», готуючись із кращими норвезькими параолімпійцями до Ігор у Нагано. Ми послали туди провідних спортсменів і тренерів, і вони потихеньку накопичували досвід. На Кубку світу за півроку до Параолімпіади у світової спортивної громадськості був шок, коли наші спортсмени, яких називали «чайниками», раптом завоювали перші медалі, обігнавши норвежців, німців, французів. Через це було зроблено деякі заходи проти нас. Частину наших спортсменів просто не допустили до Параолімпіади з різних технічних причин. Але, незважаючи на це, ми отримали визнання і 9 медалей. Та ж технологія була задіяна і цього разу. Двох наших спортсменів неначебто піймали на допінгу за місяць до Параолімпіади. Війна йшла буквально до останнього дня. Ми «відвоювали» наших хлопців за добу до стартів. Вони не змогли виступити добре, перегоріли. Зараз вже наші тренери мають досить досвіду, і ми по праву вважаємося сильною зимовою параолімпійською державою.

— Які регіони в Україні створюють найбільш сприятливі умови для інвалідів?

— Боюся здатися нескромним, але моя рідна область — Дніпропетровська — на одному з перших місць. У останній Параолімпіаді дніпропетровські спортсмени взяли три медалі. Там створено великі можливості, насамперед, завдяки відмінній команді, якою керує Олена Андріївна Зайцева. Там є відчутна підтримка з боку губернатора, різних спортивних відомств. Там починався великий спорт інвалідів. На гарному рахунку Одеська, Миколаївська, Харківська області. І в інших традиційно спортивних областях йде прогрес.

Стосовно соціальної політики щодо інвалідів у нашій країні, найбільш ефективним засобом реабілітації інвалідів все ж, повторюся, залишаються фізкультура і спорт. У людини, яка має інвалідність, формується певна ущербність від неможливості бути серед здорових людей. А фізкультура і спорт роблять людину сильною, вона вчиться долати всі фізичні труднощі. А головне — у неї формується психологія переможця, приходить впевненість, що вона може все. Я колись сказав одну фразу, яка для мене була дуже важливою, — чемпіон інвалідом бути не може.