«Чорна сотня». Київ, 1900 — 1914 роки:

Останніми роками в Києві та інших українських містах можна зустріти процесії, в яких бере участь від кількох десятків до кількох тисяч (рідко, але буває) люду під біло-жовто-чорними прапорами, хоругвами, іконами й портретами останнього російського імператора Миколи ІІ. Хто ходить під цими, які організації збирають православних на хресні ходи, які куди більше нагадують політичні акції? Союз православних братств України ім. Андрія Первозваного, інші навколоцерковні структури, різноманітні парамілітарні козацькі організації, російські «фронти» і «партії» (не дуже численні, тому й випадає брати їх у лапки, але дуже агресивні), деякі ветеранські організації тощо. А якщо двома словами — «чорна сотня» в сучасному її варіанті. Хоча б тому, що серед неодмінних провідників таких дійств та їхніх ідейних наснажників — «Союз русского народа», добре відома з історії організація.

Ні, вони не вчиняють, принаймні поки що, єврейських чи якихось інших погромів, хоч можуть атакувати чи то церкву Київського патріархату, чи то її вірян на вулиці, чи то учасників пікетів на підтримку свободи слова, чи то цілком пристойних і вдягнених учасниць феміністичних маніфестацій з вигуками: «Сарочка, Абраша, ідітє-ка дамой!». А, головне, що вони невтомно працюють над перетворенням України на складову відновленої Великої Росії (бажано, звісно, у вигляді імперії, але зійде і чинна державна форма). Своєрідними символами таких прагнень стали транспаранти, що спочатку з’явилися на півдні та сході країни, а тепер уже дійшли й до столиці. Транспаранти і стенди стандартні — зображення царя Миколи ІІ з написом: «Прости нас, Государь, твоих заблудших чад...» Саме так. Громадяни незалежної Української держави є, виявляється, «заблудшими чадами» останнього монарха Російської імперії, винуватця двох масштабних і програшних для його держави воєн, у тому числі Першої світової, чиє царювання розпочалося кривавою Ходинкою а закінчилося на залізничній станції із символічною назвою Дно.

Але це — сьогодення. А як же історично виникла і розвивалася «чорна сотня» та відповідний ідеологічний феномен — чорносотенство у ХХ столітті?

«ЧОРНА СОТНЯ» ВИХОДИТЬ НА БІЙ

Першою чорносотенною організацією в Російській імперії стало «Русское собрание», створене 1900 року. У 1905—1907 роках на додачу до цього виникають і легально діють: «Союз русского народа», «Союз Михаила Архангела», «Русская монархическая партия», «Союз русских людей», «Союз борьбы с крамолой», «Совет объединенного дворянства» та інші. Своє походження чорносотенці виводили з «чорних (низових) сотень» нижегородського ополчення Смутного часу, очолюваного Кузьмою Мініним, чиєю ідеологією був «порятунок віри батьківської й вітчизни від погибелі». На початку XX століття чорносотенці виступили під гаслами захисту Російської імперії та її ідеології — «православия, самодержавия, народности». Це офіційно, а реально ці ідеологеми містили шалений антисемітизм і ненависть до ліберальної інтелігенції як такої, тож невипадково чимало авторів вважало нацистів продовжувачами і спадкоємцями чорносотенства.

Соціальну основу цих організацій становили різнорідні елементи: поміщики, представники духовенства, великої та дрібної міської буржуазії, купці, селяни, робітники, міщани, ремісники, поліцейські чини, які виступали за збереження непорушності самодержавства й боротьбу з інородцями та «чужинськими впливами». Ідеалом суспільно-культурної організації для більшості чорносотенців була допетровська Московія, тоді як політично вони обстоювали єдиновладдя монарха і дорадчу місію представницьких установ. Чи не головним джерелом фінансування чорносотенних союзів були урядові субсидії. Субсидування здійснювалося зі спеціальних фондів Міністерства внутрішніх справ, непідзвітних Державній думі, що давало змогу контролювати політику чорносотенних спілок. Разом із тим чорносотенні рухи здійснювали (й успішно) збирання приватних пожертв, це робилося тим легше, що серед них та їхніх симпатиків були вельми багаті люди.

Впливовість «чорної сотні» посилювало відверте співчуття до неї з боку частини імператорського двору і самого Миколи ІІ, які бачили в цьому «істинно народному русі» опору самодержавного режиму в боротьбі з ідеями парламентаризму та свободи слова. Тим більше, що серед формальних і неформальних учасників руху, як можна дізнатися з тодішньої преси, перебували впливові священнослужителі, як-от: протоієрей Іоанн Кронштадтський, митрополит Тихон Булавін (майбутній патріарх), митрополит Київський Володимир (Богоявленський), архієпископ Андронік (Нікольський), митрополит Київський і Галицький Антоній (Храповицький), протоієрей Іоанн Восторгов, а з відомих мирян — удова й дочка Федора Достоєвського. Слід сказати, що сюжети, пов’язані з ченцями та священиками чорносотенної орієнтації, сьогодні належать до не надто популярних у російських ультрапатріотичних середовищах, а втім, рідко який єврейський погром обходився без прямої участі персонажів у рясах, не кажучи вже про цькування інших різноманітних «інородців», включно зі свідомими або, як тоді казали, щирими українцями. Так, чорносотенне духовенство виступало проти панахид за Тарасом Шевченком, й особливо тут старався митрофорний протоієрей київського Софійського собору о. Златоверховников. І хоч більшість духовенства не належала до «чорної сотні» й не співчувала їй, співпраця знакових діячів російського православ’я з чорносотенними організаціями суттєво підірвала суспільний авторитет церкви, що далося взнаки в тій легкості, з якою більшовики після здобуття влади досить швидко витіснили релігію та релігійні організації на маргінес.

Восени 1905 року у відповідь на царський маніфест, який проголошував цілу низку свобод — уперше в російській історії, — в більш як ста містах імперії прокотилися влаштовані за активної участі чорносотенців або лише ними погроми євреїв, революціонерів та лібералів (якраз під біло-жовто-чорними прапорами). Було вбито, за даними тодішньої преси, від 800 до чотирьох тисяч людей, близько десяти тисяч покалічено й поранено. Причому значна частина цих погромів припала саме на українські губернії — бо ж тут у містах та містечках євреї становили значну частину населення, в їхніх руках були зосереджені чималі активи. Особливо щодо цього печальної слави зажили Одеса, Катеринослав, Чернігівська губернія...

У 1906—1907 роках «Союз русского народа» налічував понад 300 тисяч членів і був найбільшою реакційною політичною силою Російської імперії. І що цікаво: як у ньому, так і в інших чорносотенних організаціях активну роль відігравали і на важливих посадах перебували персонажі з прізвищами Демченко, Єремченко, Зайченко, Куделенко, Міщенко, Оболонський, Опанасенко, Піхно, Ревенко, Савенко, Слинько, Стельмашевський, Сувчинський, Тришатний, Туткевич, Храпаль тощо. Це, мабуть, і не дивно, те ж саме простежується й у діяльності такого інтелектуального осередку російського монархічного руху, ідейно близького до «чорної сотні», як «Киевский клуб русских националистов»: майже суцільно його членство становили «особи малоросійського походження», котрі хотіли бути більшими росіянами, ніж москвичі та петербуржці, й більшими вірнопідданими імперії, аніж будь-хто.

«СПРАВА БЕЙЛІСА»: ПОРАЗКА ЧОРНОСОТЕНЦІВ

Період особливого пожвавлення чорносотенців припав на інтервал з 1905-го до 1914 року, коли вони з неофіційного схвалення уряду проводили збройні напади на опозиціонерів та єврейські погроми. Чорносотенці організували вбивства депутатів Державної думи, визначних діячів конституційно-демократичної партії Михайла Герценштейна та Григорія Іоллоса, вони мали намір убити колишнього прем’єра Сергія Вітте. Активно діяли ультраправі думські депутати, як-от Володимир Пуришкевич та Микола Марков. Та своєрідним апогеєм чорносотенства, його тріумфом із далекосяжними кривавими наслідками повинен був стати судовий процес у Києві, що назавжди увійшов в історію як «справа Бейліса».

Події розгорталися таким чином. 20 березня 1911 року в глиняній печері на околиці Києва знайшли тіло дванадцятирічного гімназиста Андрія Ющинського. Встановлені в ході слідства факти свідчили про кримінальний характер злочину, проте міністр юстиції російського уряду Щегловітов наказав подати це як убивство з ритуальною метою. Слідчих, які вийшли на реальних злочинців, було усунуто з правоохоронних органів. Натомість і прокуратура, і поліція, і судді пристали до офіційної версії. Саме за звинуваченням у вбивстві задля здійснення людської ритуальної жертви 22 липня поліція заарештувала прикажчика цегельного заводу, мешканця київського передмістя Татарки Менахема Менделя Бейліса.

Офіційну версію злочину підтримали чорносотенні організації та низка газет, розпочавши широку антисемітську кампанію під гаслом «кров християнська на єврейській маці». Так, газета «Новое время» закликала до розправи над нелюдами-євреями, що замучили християнську дитину. Часопис «Русское знамя» запитував: «Що ж наше духовенство мовчить? Що ж воно не реагує на звіряче вбивство жидами хлопчика Андрія Ющинського?». Газета «Земщина» змальовувала деталі ще не розслідуваної справи: «Жиди вбили — ні, не вбили, а катували цілими годинами свою жертву, проколюючи в різних місцях усе тіло, і нарешті замучили». У «Двуглавом Орле» київського поліцмейстера полковника Скалона за недостатню енергію в донесенні громадськості та пропагуванні офіційної версії вбивства називали «жидівським наймитом». А ультрачорносотенний «Кіевлянінъ» називав банкіра Афанасьєва «жидівським батьком» за те, що він давав єврейським купцям кредити на тих самих умовах, що й росіянам. Захисників же Бейліса від кривавих наклепів — таке звернення підписали 160 знаних у Російській імперії людей: письменників, науковців, депутатів — чорносотенна преса одразу записала до «жидовствуючих» та «шабес-ѓоїв».

А на початку 1913 року згаданий уже «Киевский клуб русских националистов» великим тиражем видав і продавав брошуру під назвою «Що таке ритуальні вбивства». Член клубу, видавець газети «Кіевлянінъ» думець Василій Шульгін у редакційній статті на третій день судових засідань визнавав, що «звинувачення проти Бейліса є белькотінням, яке хоч трішки здібний захисник розіб’є жартуючи». Натомість, на думку Шульгіна, Київська прокуратура мала би «створити звинувачення настільки досконале, настільки міцно збудоване, щоб проти нього розбилася сила цієї величезної хвилі, що піднялась йому назустріч».

Але попри це, відчутний тиск із боку владних структур усіх рівнів, шалену активність чорносотенців, рішучий спротив ширився в Україні та по всій Російській імперії. 25—30 вересня 1913 року, після початку самого судового процесу, в Харкові й Одесі відбулися страйки протесту проти фабрикації судової справи. Михайло Грушевський назвав її ініціаторів «прислужниками племінної та расової ненависті», «фахівцями ритуальної легенди», «творцями кошмарної фантазії та нелюдської злоби». Так само висловився й відомий громадський діяч, літературознавець Сергій Єфремов. А Софія Русова, співредактор українського часопису «Світло», видала 1911 року брошуру «Слово правди про євреїв». У русі протесту проти наклепу виступила й українська соціал-демократична група вищих шкіл Києва, в її заяві наголошувалося: «Справа Бейліса не є справою єврейського народу. Це справа, яка мучить всі недержавні народи, волею історії вкинуті в тюрму народів». І, до речі, одного з чотирьох адвокатів Бейліса на процесі, Григоровича-Барського, було направлено туди саме від української сторони.

Проте наступ чорносотенства несподівано для ініціаторів цього процесу наразився не лише на потужний опір освіченої інтелігенції, а й на позицію дванадцяти присяжних, котрих судова влада дуже ретельно добирала для цього процесу, — людей, які перебували під тягарем преси, що прагнула «жидівської крові». Невипадково письменник Володимир Короленко, котрий викривав у пресі замовний чорносотенний характер процесу Бейліса, впав у відчай. Він так описував судове журі: «Старшина присяжних Мельников, дрібний писець контрольної палати... П’ять сільських каптанів, кілька шевелюр, підстрижених на лобі, на одне обличчя, наче писець із картини Рєпіна «Запорожці». Кілька сюртуків, часом мішкуватих. Обличчя то серйозні й уважні, то байдужі...» Короленко зауважував: серед присяжних в інших, значно менш серйозних справах були університетські професори, приват-доценти, здебільшого то були люди з вищою освітою, а тут — міщани, чиновники, селяни з приміської зони Києва. Жодного інтелігента. І ставка, як цинічно висловився один із київських чорносотенців, на «вроджений малоросійський антисемітизм». Та не лише на нього — жодного члена будь-якої з демократичних партій; навпаки, аж п’ятеро з-поміж присяжних були членами того самого «Союза русского народа».

Але сталося диво. Уявімо собі картину: осінній вечір. Суд добігає кінця. Присяжні радяться у своїй кімнаті щодо винесення вироку. У Софійському соборі триває молебень «по невинно убиенному отроку Андрею». Біля стін собору — кілька тисяч чорносотенців під імперськими прапорами і з хоругвами, здебільшого «ідейних малоросів» зі смолоскипами, котрі чекають тільки на обвинувальний вирок, аби розпочати грандіозний погром, можливо, один з найбільших і найкривавіших в усій світовій історії. В єврейських будинках із самої середини дня міцно зачинені вікна і двері. Атмосфера наелектризована до краю. І раптом — блискавкою — звістка: присяжні визнали Бейліса невинним! Усе одразу змінюється. Знічені чорносотенці кудись зникають, а на вулицях Києва, як описує цю подію Володимир Короленко, обіймаються православні з юдеями...

Ось імена цих присяжних, завдяки яким Київ не зажив слави світової столиці чорносотенства: Митрофан Кутовий — селянин з Хотова, Сава Мостицький — київський візник, Георгій Оглоблін — чиновник, Костянтин Синьковский — поштовий службовець, Порфирій Клименко — селянин, робітник Демидівського винного складу в Києві, Митрофан Тертичний — мешканець села Борщагівка, Петро Калитенко — службовець київського вокзалу, Фауст Савенко — селянин села Кожухівка, Архип Олійник — селянин із Гостомеля, Йоасаф Соколовський — селянин, контролер київського трамвая, Іван Перепелиця — господар будинку на Вознесенському узвозі в Києві, Макарій Мельников — помічник ревізора губернської контрольної палати.

Та що цікаво: ледь не повсюдно в текстах, присвячених процесу Бейліса, ми читаємо про «простих російських селян», чи «мудрість російського народу», чи — в кращому разі — про якихось абстрактних «православних» (можна не сумніватися: якби вони засудили Бейліса, то писали б: «ці антисеміти українці...»). А от Віра Чеберяк, яка утримувала поблизу місця вбивства злодійську «малину», етнічна українка, найшвидше, справжня вбивця Андрія Ющинського, котрий випадково побачив якісь деталі її незаконних оборудок, нерідко в сучасних публікаціях подається як «член партії українських есерів-націоналістів», яку начебто «пропхнув» 1917 року до Установчих зборів сам Володимир Винниченко, «лідер» цієї міфічної партії. Тоді як насправді йдеться про «ідейно правильну» в очах чорносотенної публіки персону з кримінального світу, яку, до речі, тоді ж по гарячих слідах викрив київський слідчий з особливо важливих справ Василь Фененко. Що тільки не писала на його адресу чорносотенна преса! Бо ж і «чорній сотні», і царській владі потрібні були гучний процес та погром для підняття імперського духу...

ЇХ ПОКИ ЩО КІЛЬКА ТИСЯЧ

Після процесу Бейліса активність «чорної сотні» пішла на спад. Її підтримка з боку влади, яка загравала із союзною Францією, послабшала. А під час Першої світової війни чимало чорносотенців загинули на полях битв, інші були заскочені скиненням самодержавства і розкриттям поліцейських архівів, які незаперечно доводили фінансування ультраправих організацій владою. Далі настали Громадянська війна в Росії та визвольна революція в Україні, коли ті, хто залишився з чорносотенців, пішли до Білої армії, де займалися звичними справами: нищенням «мазепинців» та єврейськими погромами. Більшовики, які в перші роки свого владарювання використовували інтернаціоналістську риторику, добили «чорну сотню» фізично — крім тих, хто встиг емігрувати.

У цьому сенсі цікавою була доля Василія Шульгіна. Крім шовіністичних промов у Державній думі, депутатом якої він був три скликання, і таких же статей у газеті «Кіевлянінъ», він уславився також своїми писаннями — і україножерськими, і юдофобськими, одне з яких звалося «Украинствующие и мы». 1920 року він виїхав із Криму в Югославію, звідти 1945 року його було вивезено СМЕРШем у Москву й засуджено до 25 років ув’язнення. Відсидів 11 років у в’язниці, але потім часи змінилися — таке собі «радянське чорносотенство» стало модним і серед кремлівських господарів, — і звільнений Василій Шульгін, якому на той час минуло 83 роки, був присутній як гість на ХХІІ з’їзді КПРС. Однак то вже інша історія.

Якщо набрати в інтернет-пошуковиках «Союз русского народа», то можна дізнатися, що ця чорносотенна організація (на її сайті зазначено: заснована 1905 року) цілком вільно діє на території Української держави, незалежності якої вона не визнає, проводить тут свої масові акції та вербує дедалі більше своїх адептів. А на початку цього року, виявляється, в Києві відбулося (цитую мовою оригіналу) «расширенное заседание Главного Совета Союза Русского Народа и IV Совещание Южнорусских отделов и дружественных СРН организаций». Мабуть, через певний час ми почуємо про нові акції сучасної «чорної сотні», яка хизується своєю історією і якій дуже непогано живеться в начебто незалежній начебто Українській начебто державі. Поки що чорносотенців в Україні не так багато — якихось кілька тисяч. Поки що.

ДО РЕЧI

16 червня о 17.00 у Києві, у Конгрегаційній залі НаУКМА відбудеться презентація нової книжки видатного громадського діяча, академіка НАН України Івана Дзюби «Нагнітання мороку: від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку ХХІ століття», котру нещодавно випустив Видавничий дім «Києво-Могилянська академія».