Чи буде повертатися власність?
Чи спроможний хтось через більш як 600 років після смерті князя Любарта засвідчити свої права спадщини на грандіозну вікову споруду, загальнонародний статус якої ніколи ні в кого не викликав жодних питань? Наукові співробітники Луцького історико-культурного заповідника, центром якого і є Луцький замок, вважають, що таких шансів дуже мало.
Литовський князь Любарт, одружившись із княжною Бушею — дочкою останнього володаря Волинського князівства з роду Данила Галицького — Льва Юрійовича, — 1340 року успадкував титул удільного князя і став повноправним владарем Волині. Лучани справді прийняли Любарта до своєї княжни з умовою, що право на майно, в тому числі замок (невдовзі збудований князем фактично заново), перейде до їхніх дітей і подальших прямих спадкоємців. Це передбачалося і литовсько-руським правом, чинним у ті часи. Однак шлюб князя Любарта і княжни Буші був бездітним. Княгиня скоро померла. Князь одружився вдруге, взяв собі за дружину княжну ростовську, «сестричну» Симеона Гордого Московського. Від цього другого шлюбу Любарт уже мав спадкоємця — сина Федора.
Судячи з листа Євгена Любарта до дирекції Луцького історико-культурного заповідника, він налаштований рішуче боротися за свою гіпотетичну спадщину. Зокрема, він наголошує, що «питання про вступ у спадкоємство розглядатиметься судом України за нинішнім законом і у відповідності з Конституцією України, а не за законами 1400 року». Припустімо, що йому вдасться довести свою спорідненість із древнім волинським князем. Чи не стане це юридичним прецедентом?
— Ця справа юридично безперспективна, — впевнено заявляє начальник управління юстиції у Волинській області Віктор Кравчук. — Законодавство України не передбачає права на подібну спадщину.
Отож Луцький замок скоріше так і залишиться унікальною пам’яткою старовини, всезагальним безцінним набутком історії. А нащадки князя Любарта — справжні чи вдавані — в будь-якому випадку матимуть законне право пишатися своїм уславленим предком, який залишив після себе в Луцьку величний замок і добру пам’ять, що пережила віки.
ДОВIДКА «ДНЯ»
В Україні ще й тепер немає універсального закону щодо повернення вилученого державою майна. Відповідний проект, що відноситься швидше до політичної, ніж до законодавчої сфери, так і не пройшов випробування в парламенті. Хоча відомі випадки повернення майна реабілітованим громадянам, тобто колишнім «політичним». Справи ці з розряду найскладніших. Адже часто націоналізація приватного майна відбувалася чиєюсь «більшовицькою волею», без складання будь-яких документів, судових розглядів. За словами кандидата юридичних наук Володимира Десятника, директора юридичної компанії «УКРПРАВО», відшукати шляхи для реституції в кожному конкретному випадку можна й сьогодні. Тим паче що час не звільнив державу від відповідальності за порушення прав своїх громадян, що ще й досі триває.
