Чи буде продовжено субсидіювання феодалізму?

Згідно із законом, податкова заборгованість сільгоспвиробників реструктурується на п’ять років (перша виплата починається з 1 січня 2000 року). А також списуються пеня й штрафи в держбюджет, Пенсійний фонд і Фонд соціального страхування, нараховані на 1 січня нинішнього року. Загалом — 13 мільярдів гривень. Така зворушлива «підтримка» неконкурентоспроможного національного сільгоспвиробника, який звик до бюджетної «халяви», звичайно ж, не розповсюджується на особистий приватний сектор у селі, який «самотужки», за офіційними даними, проводить (вигодовує)... 56% від усього, що колоситься, плодоносить, доїться, кудкудакає та мукає. Немає потурань і допомоги фермерському руху, який виробляє, як і в минулі роки, лише... 3% сільгосппродукції від загального обсягу. Парадокс: держава підтримує не реального виробника, а колгоспно-радгоспний устрій, який віджив своє.

Як в таких нерівних умовах існування виживають в країні фермери — оплот сільського господарства розвинених країн, але не нашої, — репортаж кореспондентів «Дня».

Фермер Іван Лаврентійович Галагоза, чиє господарство — під Києвом, в Броварському районі, на стику радгоспних полів Красилівки й Требухова в підтримку держави не вірить. А вірить лише в силу своїх рук і синів, а ще — в сімейну хватку. Поле в 38 гектарів, недобудований ще двоповерховий особняк. Біля в’їзду до фермерського подвір’я «припаркувалися» кілька легкових авто та вантажівка ЗИЛ: оптові покупці.

А спочатку був лише вагончик посеред чистого поля, та ще старенький тракторець «ЯМЗ-6», куплений за виручені від продажу «Жигуля» з причепом гроші. Трактор, який прозвали «Орликом», досі «бігає» полем.

...Родом фермери — подружжя Іван і Надія Галагози — із Вінницької області. Побралися, коли Іван Лаврентійович закінчував Інститут механізації в Мелітополі. Молодят розподілили на Урал. Починали в радгоспі під Свердловськом. Згодом Іван Лаврентійович очолив у райцентрі Первоуральська підсобне господарство трубного заводу. На Уралі народилися їхні діти: старший — Сергій, середній — Олег, молодша донька Ольга. Від заводу отримали трикімнатну квартиру, побудували дачу, купили машину, гараж. Але тягнуло додому, в Україну. З’їздили у відпустку на батьківщину, вибирати собі нове місце для проживання. Найбільше сподобалася Київська область. Іван зайшов в обласне управління сільського господарства, де йому сказали, що є вакансія головного інженера в Красилівці. На роздуми часу не залишалося — слід було встигнути до вересня влаштувати дітей у школу. Повернулися до Первоуральська, продали гараж, дачу, розрахувалися з заводом, поїхали на батьківщину. Тут усе довелося починати спочатку...

А ще через вісім років, коли з’явилася можливість отримати в користування землю, — довго не розмірковували. І — знову все з нуля. На той час сини вже встигли закінчити технікуми: Сергій — механіко-металургійний, Олег — сільськогосподарський. Сергій займається бухгалтерією фермерського господарства, збутом, він же й агроном. А Олег відповідає за техніку. Невістки також при справі: працюють у теплицях. Молодша дочка Ольга — навчається в Академії легкої промисловості в Києві. Батьки думають, що вона, закінчивши вуз, знайде своє місце в сімейній справі.

У перший рік посадили капусту та ячмінь. Землю обробляли наполовину вручну. Радгоспне начальство дивилося на новоявлених фермерів, за визнанням останніх, як «Ленін на буржуазію». А чимало односельців чомусь перестали... вітатися.

Уже через рік на виручені від продажу вирощеної капусти гроші змогли купити сівалку, плуг, обприскувач. Справа пішла вгору; фермери вирішили займатися вирощуванням тільки овочів. З’явились і постійні клієнти: броварські школи й дитячі садки.

Ще через рік фермери «потягли» й на купівлю нового трактора «Білорусь». Правда, в останній момент його ціна підскочила з 500 до 700 тисяч купонів, і, щоб не пропали гроші, довелося шукати спонсорів.

Глава родини Іван Лаврентійович:

— Земля повинна цілком окупати турботу про неї. Сьогодні всі мої гектари максимально задіяно. А стане в мене завтра раптом 138 гектарів, їх також постараюся використати на «повну котушку». Проте не варто думати, що коли сьогодні ви вклали в землю свої кошти й працю — завтра вам вона віддасть усе сповна. Так не буває. Років три-чотири потрібно як слід на ній попрацювати. І лише десь на п’ятий рік земля почне по-справжньому виправдовувати вкладені в неї кошти. Чимало фермерів, бачачи навколо нестабільність фінансову, законодавчу, прагнуть якнайшвидше видушити зі свого клаптика землі все можливе, отримати максимальний прибуток. Потім, дивлюся, він уже і при новому будинку, і при машині, а земля — набік. Працювати на ній сьогодні — маловдячна справа, подвижником бути потрібно.

Різноманітність посівних культур допомагає фермерському господарству пристосовуватися до ринку: коли немає попиту на одне, то неодмінно добре йде що-небудь інше. За рахунок цього й виживають. Цього сезону, приміром, крім овочів, пробували вирощувати валеріану. Адже валеріану вітчизняним фармацевтичним заводам доводиться закуповувати за кордоном — за долари.

Через різкі перепади в погоді урожай цього року, за словами Івана Лаврентійовича, видався «середненький». Підраховувати прибуток Галагози не поспішають — «аби не засмучуватися». Принаймні — на закупівлю насіння та добрив повинно вистачити. Попри навіть досить пристойний цього року попит, овочі доводилося віддавати перекупникам за дуже низькими цінами. Почали вже будувати овочесховище на 200 тонн, аби мати змогу збувати вирощене поетапно, з урахуванням збільшення попиту й цін на продукцію, та все ніяк не вистачає коштів на доведення справи до кінця.

Отож і доводилося, приміром, капусту віддавати найбільше по 28 копійок за кілограм (те саме — з буряками, помідорами, огірками. — Авт.). А щоб виправдати хоча б витрати на пальне, ту саму капусту слід реалізувати по 80 копійок.

— Аби нам нормально жити й цілком за рахунок господарства забезпечувати всі три свої родини — потрібно ще хоча б 30 гектарів землі, — каже Іван Лаврентійович. — Отоді я міг би відкласти якусь копійку і про запас, щоб не думати про завтрашній день. А раптом неврожай трапиться? Або — тьху, тьху! — хвороба покладе? Запасу міцності — немає.

Однак і при нинішньому розкладі Галагози знаходять можливість розплатитися з двадцятьма найманими працівниками, котрі постійно трудяться на фермерських полях і городах, тим часом як у сусідньому радгоспі роками загалом не виплачують зарплату.

Сьогодні ферма «Полісся» стала своєрідною візитною карткою району: трапиться яка комісія або делегація — неодмінно везуть туди. І ставлення з боку радгоспного начальства змінилося.

Цього року родина Галагозів вийшла в передовики: їхня ферма посіла перше місце серед фермерських господарств області. Першість цю визначають за комплексом показників. Передусім — за рівнем організації й культури господарювання. Ну і, ясна річ — за продуктивністю ферми.

В Асоціації фермерів Київській області нашу газету повідомили, що сім’я Галагозів «наближається до європейського рівня культури ведення фермерського господарства».

А сам Іван Лаврентійович вважає, що він зможе відчути себе «європейським фермером» лише тоді, коли держава ставитиметься до нього відповідно — по-європейському. Поки що джентльменства у відносинах він не вбачає: «Податками б’ють нижче пояса...»

№205 27.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»