Чи переможе нерв державності «визволителів у будьонівках»?

Історія нічого не вчить того, хто не хоче вчитися. Ця теза особливо симптоматична для українських політиків, інакше чому вони, можливо, необдумано, повторюють вкрай небезпечні гасла? Під час минулого випуску «Свободи слова» лідер «Громадянської позиції» Анатолій Гриценко, дискутуючи із ведучим Андрієм Куликовим, зазначив, що його не цікавить, за якою ціною купуватимуть газ українські олігархи: «...Це їхня приватна проблема. Я проти того, щоб держава власним коштом під егідою нашого національного агентства Каськіва будувала термінал скрапленого газу. Термінал не потрібен нашим громадянам для ЖКГ. У нас достатньо свого газу. Їм потрібен — нехай за власні кошти його будують...» «Дню», якому властиво проводити історичні паралелі, ці слова здалися доволі симптоматичними.

Століття тому, коли вирішувалося питання бути чи не бути Українській незалежній державі, наше суспільство теж поділилося, так би мовити, за класовою ознакою. Селяни й робітники відмежувалися від «буржуазної інтелігенції». А обернулося це національною трагедією, тривалістю майже століття. Інтелігенція, що вчасно не зуміла знайти підхід до села і робочого класу та заручитися їхньою підтримкою, втратила довгоочікуваний шанс на державність і згодом була фізично знищена, а селяни, у свою чергу, на десятиліття потрапили в комуністичне рабство, так і не отримавши омріяної соціальної справедливості. Зайве казати, що найбільше гаслами боротьби з класовою нерівністю маніпулювали саме більшовики, які, прийшовши до влади, створили не менш жорстку, ніж за царату, ієрархію у суспільстві. Тільки якщо в імперській Росії дворяни все ж були людьми здебільшого добре освіченими, то у не менш імперському СРСР верхні щаблі в суспільстві зайняли не найкращі його представники, результати чого ми не можемо подолати досі.

Сьогодні пересічні українці теж часто звинувачують у безладі, бідності та відсталості країни сучасних олігархів, як і наші попередники — «буржуазний елемент». Ми далекі від того, щоб знімати відповідальність з тих, хто претендує називатися елітою країни, але водночас ми далекі від спрощення ситуації, до якої неодмінно призводять необдумано чи навмисне кинуті гасла про «класову нерівність». Українські політики мали б знати, що на заводах олігархів працюють тисячі простих робітників, відповідно, збитки власників заводів у результаті стануть і їхніми збитками. І якщо слова «у всьому винні олігархи», що звучать від фермера чи шахтаря, можна виправдати некомпетентністю у суспільно-політичній сфері, то політикам така некомпетентність просто протипоказана.

Водночас, симптоматичність ситуації є сигналом для всіх, для багатих і бідних: щоб країна не дійшла до точки неповернення, суспільство має об’єднатися і виробити загальні правила гри. При чому ініціатива все ж повинна виходити від тих, хто має відповідні засоби й ресурси. Зрештою, століття тому це вдалося на практиці реалізувати полякам, які стратегічною метою своєї боротьби все ж обрали державність. Результати їхнього вибору ми бачимо сьогодні.

Про те, як діяти у відповідь на небезпечні сигнали, ми запитали в експертів «Дня».

КОМЕНТАРІ

Олег САНЖАРЕВСЬКИЙ, кандидат історичних наук, доцент, директор Центру євроатлантичної інтеграції, Рівне:

— Те, що класові питання в Україні сьогодні розігрують, — очевидно. Головний симптом — пошук ворога, винного в усіх нинішніх проблемах. І цей пошук здійснюють не на основі конкретних учинків, а за етнічною чи класовою ознакою, або ж, як це часто буває в Україні, шляхом поєднання першого й другого. Сьогодні класовими питаннями в Україні маніпулюють, що помітно послаблює наші позиції, бо заважає об’єднанню країни для розв’язання більш нагальних проблем. Так було за часів УНР, теж саме маємо й сьогодні. І, до речі, як у минулому, так і зараз, велику роль у цих питаннях відіграє зовнішній чинник. Чому до цього часу нам не вдавалося протистояти нав’язуванню класових стереотипів? Суспільству, яке переживає депопуляцію, деіндустріалізацію, деградацію, маргіналізацію, важко чинити гідний опір. Українському суспільству не вистачає освітнього цензу, що теж, до речі, робиться навмисне. Передусім потрібно, щоб освіта в країні була на належному рівні, щоб економіка піднімалася. Це проблема дозрівання суспільства, і розв’язати її можна тільки шляхом його інтелектуального розвитку.

Кирило ГАЛУШКО, кандидат історичних наук, керівник Центру соціогуманітарних досліджень імені В. Липинського:

— Однією з наскрізних тем суперечки в телевізійній студії було те, наскільки спільними (або, точніше, окремими) є в Україні інтереси населення та політичного класу, і яку роль вони відіграють у виборах між різними «інтеграціями» й цінами на газ. Наскільки наші олігархи, які керують політикою, взагалі спроможні репрезентувати інтереси держави, адже вони її плутають із власним бізнесом? У цьому контексті мені видалися цікавими слова ведучого: «Росія стверджує, що цю війну (газову) нав’язують українські олігархи, які не хочуть співпрацювати з російським бізнесом». Як на мене, це дуже промовисте зміщення акцентів у звичній темі ЗМІ наших сусідів про те, «хто в Україні поганий». Якщо раніше можна було говорити, що це — «прозахідний уряд» чи «націоналісти», то зараз це вже не так просто, адже ще зовсім недавно минув 2010 рік, рік російсько-українського «засосу» й кохання до труни, і в київському проводі — ті ж самі люди, а обсяг їхнього впливу лише зріс. А суперечки з російським проводом навіть у сенсі банальної торгівлі за газову ціну є вже проявом неслухняності, що на просторі СНД вважається найбільшим гріхом. Українська влада сьогодні незвично єдина у своїх позиціях — надто великі гроші на кону, тому нашим сусідам хочеться побачити приємне для себе тлумачення очевидного соціального розшарування в Україні, звернувши увагу на призабуту в самій Росії, яка сама, вочевидь, є взірцем соціальної гармонії, тему класової боротьби.

Колись уже таке було, коли вершники в будьонівках допомагали братнім пролетаріатам і народам інших країн позбутися своїх експлуататорів: України, Прибалтики, Фінляндії, Польщі й багатьох інших. І тоді, коли у нас завзято спалювали маєтки своїх панів, в українців з’являлися нові пани-можновладці — кремлівські вожді. Тому, попри моє гаряче і щире прагнення соціальної справедливості, я не поспішаю так одразу піднімати на вили наші олігархічні клани — трохи згодом... Чи бува не заповзявся хтось із-поза меж Неньки «очолити» наше «народне обурення»? Може, нас знову хтось захоче «звільнити від гніту»? Бо давненько вже «визволителів» різних не заходило... Мені тут більше до душі дещо з Лесі Українки: «Звільнишся сам — будеш вільним, звільнять тебе — будеш рабом». І я замислююся: якщо наша держава — це дійсно бізнес-проект (так само як і нинішня Росія), то, може, в борні бізнес-інтересів Києва і Москви за гроші, яких ми ніколи не побачимо, трохи гартуватиметься наш суверенітет? Коли приватновласницькі інтереси в чомусь раптом зійдуться з національними? Блукай не блукай думкою, але українська держава — це ключовий капітал наших безвідповідальних та егоїстичних олігархів, втратиться вона, і будуть вони в тому «Митному союзі», як «рубль за ведро». А їм не хочеться... А ми, може, з ними й самі якось упораємось.