Чи варто ревізувати закон про Голодомор?
7 липня цього року комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин прийняв рішення не рекомендувати Верховній Раді ухвалювати законопроект Василя Кисельова про скасування визнання Голодомору геноцидом українського народу. Однак восени законопроект розглядатиметься в парламенті.
Під час проходження Закону України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні» у листопаді 2006 року народні депутати від Партії регіонів, за винятком Ганни Герман, висловилися проти статті першої, в якій містилася оцінка Голодомору як геноциду. Обіймаючи з цього року високу посаду в Адміністрації Президента, Г.Герман підпорядковується партійній дисципліні. Політична ситуація в країні тепер складається таким чином, що принципові питання розглядаються в Адміністрації Президента з наступним майже автоматичним затвердженням у парламенті. Не важко здогадатися, як виглядатиме позиція Президента України в цьому питанні.
Ситуація навколо закону про Голодомор може мати політичне або правове розв’язання. Але конфліктне питання мусить оцінюватися передусім в історичному вимірі. Мені вже довелось вираховувати в газеті «День» негативні наслідки можливого перегляду статті першої Закону про Голодомор («День», 22 червня 2010 р.). Хотів би продовжити цю тему, послуговуючись безспірними аргументами з арсеналу історичної науки.
ІСТОРІЯ НА БАРИКАДАХ
Дослідники ХХ століття досі не домовилися про тематичне наповнення кількох фундаментальних понять. Наприклад, вони надають терміну «соціалізм» надто широке значення, хоч і використовують обмежуючі епітети (від шведського до сталінського). Вони ще не прийшли до висновку щодо того, який лад був в СРСР — соціалізм чи комунізм. А серед племені зарубіжних радянологів прижився термін «сталінізм», який деякі з них порівнюють з типологічно відмінним від нього нацизмом.
Термінологічна невизначеність понять, якими позначаються підвалини спільного життя колишніх радянських республік, доволі небезпечна. Коли комітет із демократії Парламентської асамблеї Ради Європи прирівняв нацизм до сталінізму, журналістка газети «День» поставила над відгуками опитаних нею експертів заголовок «Нюрнберг-2» («День» №112, 2009 р.). Думка про те, що злочини радянської влади мають бути розглянуті й засуджені міжнародним трибуналом подібно злочинам гітлерівського режиму, прищепилася серед антикомуністично налаштованої частини суспільства. Однак інша частина має протилежну думку. Що обрати: спорудити барикаду й вишикуватися по обидва її боки чи розібратися без міжнародного трибуналу в подіях, віддалених від нас на десятки років?
Барикада, на жаль, уже споруджена, як свідчать результати президентських і парламентських виборів останнього десятиріччя. Пролягає вона не тільки всередині українського суспільства, а й між країнами, які мають спільну історію — між Україною й Росією. Як тільки в сталінських репресіях виокремлюється етнічна складова, стають до бою націоналісти. За націоналістами, які в даному разі найменш наповнені любов’ю до своєї нації, але перенасичені ненавистю до сусідньої, стоять політики. Вони розуміють різницю між тоталітарним режимом і позбавленими суверенних прав народами, але їм потрібна роздерта ненавистю країна. Коли читаю в інтернеті безграмотні прокльони «хохлів» на адресу «кацапів» і навпаки, в моїй уяві виникає офіс з десятком добре освічених фахівців молодіжного сленгу за комп’ютерами, які безустанно заповнюють сайти отруйними коментарями від імені «хохлів» і «кацапів». Інтернет є уособленням свободи слова, але саме через це ефективно використовується спецслужбами.
Коли в політичному житті України пролягла межа між «помаранчевими» й «біло-блакитними», вони почали активно використовувати у протиборстві дві історичні проблеми — Голодомор і ОУН-УПА. Щоб визначити ставлення пострадянської України до вояків УПА з тризубом на кокардах, Леонід Кучма у 1997 році створив урядову комісію з робочою групою істориків. Напередодні помаранчевої революції вчені закінчили дослідження, але політики обох кольорів не виявили зацікавленості. Принципово важлива проблема звелася до пустопорожньої балаканини з приводу присвоєння С.Бандері й Р.Шухевичу вищої державної нагороди.
Вістря дискусії з проблеми Голодомору зосередилося навколо питання про правову оцінку цієї трагедії. Постійно повторювані твердження Віктора Ющенка про те, що в СРСР були винищені під час Голодомору 10 мільйонів етнічних українців тільки через те, що вони мали нещастя народитися українцями, викликали тиху лють у його російського колеги. Притиснутий до стінки загрозою державного дефолту, новообраний Президент України змушений був у Страсбурзі заявити, що Голодомор — це спільна трагедія радянських народів, а не геноцид українців.
Так, це трагедія, яка тривала до грудня 1987 року, коли була визнана, нарешті, керівництвом СРСР під тиском зовнішніх обставин. Відтоді на тему голоду з’явилися в усьому світі тисячі публікацій, але перенасичення інформацією не позначилося на висновках. Подібно сліпцям, які з різних боків обмацували слона і виносили протилежні судження про його зовнішній вигляд, автори публікацій відповідали на питання «хто винен?» кожний по-своєму. Болюча тема була використана політиками в своїх інтересах, що призвело до граничного напруження в українсько-російських відносинах.
Треба заспокоїтися і на холодну голову розібратися в тому, чому у 1932—1933 рр. радянські керівники опинилися над прірвою, що вони зробили в ситуації, яка стала катастрофічною, й хто з них наважився на дії, свідомо спрямовані на нищення голодом мільйонів людей, тобто на геноцид. Іншими словами, треба визначити, хто винен у голоді, який переріс у Голодомор, — комуністична доктрина, політичний режим або одна, окремо взята особа. Розібравшись у цьому, ми позбавимо життя створений неперебірливими в засобах політиками міф про нищення одного народу іншим.
Ще є час для опрацювання рішень, які випливатимуть з об’єктивних даних, а не під загрозою дефолту або під впливом аргументації політичного противника. Є час і для діалогу з російською стороною, яка досі втрачала слух від люті, коли заходила мова про український Голодомор. Адже він асоціюється у керівників країни, яка була співорганізатором Нюрнберзького процесу, зі спробою поставити їх перед новим міжнародним трибуналом — Нюрнбергом-2.
ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ
Політики апелюють до недавнього минулого через те, що воно міцно тримається в головах електорату. Бої на фронті давно минулих подій відбуваються тому, що пам’ять тих, хто вручає владу над собою політикам, є різною.
Історичну пам’ять більшості громадян України можна охарактеризувати як двошарову: одні й досі залишаються радянськими людьми, а інші стали антикомуністами. Об’єднує їх тільки одне: більшовицька нетерпимість до тих, хто дотримується іншої думки. У світі, з якого ми вийшли, були такі часи, коли можна було вижити, лише проявляючи нетерпимість навіть до членів сім’ї, якщо влада називала їх ворогами народу або зрадниками батьківщини. Щоправда, наші ветерани не пам’ятають зловісних анкетних поміток ЧСИР («член семьи изменника родины») або ЖИР («жена изменника родины»). В ті далекі часи вони були дітьми, свідомістю яких опікувалася держава. Репресії не залишилися в пам’яті, однак сформувалася нетерпимість як риса менталітету, властива постгеноцидному суспільству. На щастя, молоде покоління, тобто третина наших сучасників, здебільшого не переймається болючими проблемами минулого. Вони дивляться в майбутнє, їм є куди дивитися.
Вододіл в оцінках історичного минулого визначається віковою й територіальною специфікою. Ветерани здебільшого залишаються прихильниками політико-світоглядних цінностей, в яких їх виховувала радянська школа. По-перше, їхні батьки не ділилися з ними, як правило, пережитим, щоб не підставити їх і себе під удар чекістів. По-друге, вони не «вписалися» в ту реальність, яка оточує їх впродовж двох останніх десятиліть. Радянське минуле з його патерналізмом залишається для них втраченим ідеалом. Тим більше, що це були часи їхньої молодості.
Територіальний зріз, як уже вказувалося вище, визначений лінією розмежування під час виборів. Ті, хто живе у західних і центральних областях, відрізняються від жителів півдня та сходу за своїм ставленням до радянського минулого. Серед них більше людей, налаштованих антикомуністично.
Процес переосмислення минулого (його нерідко називають «переписуванням історії» — з негативним відтінком) надзвичайно болючий. Щоб доросла людина свідомо відмовилася від закладених з дитинства стереотипів, вона має проробити величезну розумову роботу. У багатьох на це не вистачає ні часу, ні можливостей.
Становище професійних істориків, тобто тих, хто «переписує історію», набагато краще. Переосмисленням минулого вони займаються постійно і мають для цього всі можливості. Однак важливо не тільки відмовитися від історичних міфів, а й добитися адекватного відтворення тієї реальності, що вивчається.
Мені довелося вивчати соціально-економічні процеси, що відбувалися в Україні та Росії в перші два десятиліття радянської влади, протягом 45 років. Відділ, в якому працюю, з 1990 року вивчав проблему взаємодії влади і суспільства впродовж трьох дослідницьких циклів (тобто дев’ять років). Потім ми використали по два дослідницькі цикли на вивчення проблем модернізації суспільства і повсякденного життя. З 2011 року будемо досліджувати проблему взаємодії суспільства і влади, тобто протилежну тій, яка вивчалася в 90-ті роки. Думаю, що цикл досліджень міжвоєнного періоду, здійснюваний під різними ракурсами, забезпечить відтворення адекватної картини минулого.
Чи зможе ця картина вплинути на формування історичної пам’яті українського суспільства? Якщо зможе, то скільки часу для цього знадобиться? Ці питання залишаються поки без відповіді. Сказаним я бажав тільки підкреслити, що думки, які висловлюються в цій статті з приводу Голодомору, спираються на солідну фактологічну основу, і політикам варто прислухатися до них.
КОМУНІСТИЧНА ДОКТРИНА НА ОЗБРОЄННІ БІЛЬШОВИКІВ
Прийнято об’єднувати голодовки 1921—1923, 1932—1933 і 1946—1947 рр. в один типологічний ряд голодоморів. Однак перша й третя голодовки були викликані тяжкими посухами й повоєнними розрухами. Вони поглиблювалися егоїстичними діями центральної влади, яка вивозила хліб із голодуючої України, керуючись власними міркуваннями. Втім ці голодовки не переросли в голодний мор завдяки іноземній допомозі, проти якої влада не заперечувала. А головне — вони не були пов’язані зі свідомим наміром нищити людей шляхом позбавлення їжі.
Голод початку 30-х рр. не мав нічого спільного з посухою й розрухою. Він став наслідком економічної політики, на першому етапі — неочікуваним для влади наслідком. Пізніше в УСРР, на Кубані та в Поволжі влада відповіла на стихійний селянський опір, спровокований необмеженим вилученням хліба, конфіскацією всіх нехлібних запасів продовольства, поєднаною з інформаційною та фізичною блокадами. Однак починати розслідування українського Голодомору потрібно все-таки з оцінки економічної політики компартійних вождів, які опинилися в ситуації глухого кута. А політика ця ґрунтувалася на комуністичній доктрині.
Основоположники марксизму вважали, що ліквідація приватної власності й побудова суспільства на засадах загальнонародної, тобто комуністичній, власності відкриє перед людством шлях у світле майбутнє. Першим висловився щодо цього 24-річний Фрідріх Енгельс. Свій виступ в Ельберфельді у 1845 році він закінчив такими словами: «Комуністичний принцип є принципом майбутнього, за це говорить хід розвитку всіх цивілізованих націй, за це говорить швидко прогресуючий розклад усіх дотеперішніх соціальних установ, за це говорить людський здоровий розум і насамперед людське серце».
Напередодні європейських революцій 1848—1849 рр. К.Маркс і Ф.Енгельс обґрунтували в «Маніфесті Комуністичної партії» ідею експропріації буржуазії пролетаріатом. Цим самим встановлювався, як вони вважали, комунізм виробництва. Услід за ним мусив утвердитися й комунізм споживання з гаслом «від кожного — за здібностями, кожному — за потребами». Комунізм виробництва марксисти назвали популярним в широких масах терміном — соціалізм. Немарксисти розуміли під соціалізмом зовсім інше: допомогу незахищеним верствам суспільства, здійснювану переважно шляхом бюджетного перерозподілу доходів.
У пореволюційній Європі марксисти переконалися в тому, що не варто знищувати капітал — рівноправний з робочою силою агент виробничого процесу. Карл Маркс сформулював фундаментальний постулат, який перекреслював революційне нетерпіння «Маніфесту»: «Суспільство не може ні перескочити через природні фази розвитку, ні скасувати їх декретами». Будучи комуністами в часи «Маніфесту», марксисти стали соціал-демократами, тобто поставили в основу політичної діяльності узгодження інтересів праці та капіталу. Прямо не відмовляючись від ідей «Маніфесту», К.Маркс і європейські марксисти почали вважати підприємництво таким же полем для прикладення інтелекту, як і діяльність у сфері науки, культури, релігії. Ревізія революційного марксизму знайшла узагальнене визначення у висловлюванні найближчого співробітника Ф. Енгельса Едуарда Бернштейна: «Те, що звикли називати кінцевою метою соціалізму, є для мене ніщо, а рух — це все».
Якщо в Європі комуністи перетворилися на соціал-демократів, то в Росії, де зростало соціальне напруження внаслідок відсутності радикальних реформ, відбувався протилежний процес. Частина соціал-демократів, які проголосили себе такими, виходячи з європейських взірців, перетворювалася на комуністів. Повернувшись у 1917 році з еміграції у революційну Росію, Володимир Ленін мобілізував своїх більшовиків на встановлення диктатури і поставив перед ними у знаменитих «Квітневих тезах» три завдання на період після захоплення влади: прийняти комуністичну програму, організувати однодумців у інших країнах у Комуністичний інтернаціонал і побудувати державу-комуну. Щоб ні в кого не лишилося сумнівів щодо кінцевої мети, він запропонував перейменувати партію з Соціал-демократичної на Комуністичну.
Партія була перейменована у 1918 році, а нову програму вона прийняла у 1919-му. Тоді ж в Москві постав Комінтерн. Десятки його емісарів з валізами конфіскованих у великих власників дорогоцінностей кинулися в інші країни утворювати клони Російської комуністичної партії (більшовиків).
Програма РКП(б) передбачала негайну ліквідацію будь-якої приватної власності: як буржуазії й поміщиків, так і селян, ремісників, кустарів, тобто всіх тих, кого нові господарі країни презирливо назвали дрібною буржуазією. Виконувати програму вожді більшовиків почали задовго до її офіційного затвердження у березні 1919 року. Однак словосполучення «держава-комуна» з ленінських «Квітневих тез» ніколи більше не вживалося. Більшовики будували саме цю державу посиленими темпами, але визнали доцільним пов’язати ідею комунізму з принадним для народних мас гаслом «від кожного — за здібностями, кожному — за потребами». Соціально-економічні перетворення, проголошені в опублікованій навесні 1918 року статті В.Леніна «Чергові завдання Радянської влади», були названі соціалістичними.
Щоб завоювати підтримку мас, В.Ленін тимчасово відмовився у 1917 році від комуністичних гасел. Більшовики підтримали вимоги, що висувалися революційними масами, які утворили ради робітничих і солдатських депутатів: фабрики — робітникам, землю — селянам, мир — народам! Це допомогло їм заполонити ради своїми депутатами, викинути з них депутатів від конкурентних соціалістичних партій і проголосили радянську владу, під якою приховувалася їхня однопартійна диктатура. Вони відхилили претензії робітничих колективів на приватизацію підприємств і взяли курс на усуспільнення селянських господарств. Лютнева революція, яку повсталий народ бажав провести під радянськими гаслами, плавно перетекла в комуністичну революцію, тобто в реалізацію традиційними для Росії методами «революції зверху» тих умоглядних уявлень про ідеальне суспільство, які були сформульовані К.Марксом і Ф.Енгельсом у середині ХІХ століття.
Коли починалася Перша світова війна, більшовики висунули гасло «перетворити війну імперіалістичну на війну громадянську». Після встановлення диктатури поворот від радянських гасел до комуністичних викликав привид громадянської війни. У «Чергових завдання Радянської влади» Ленін попереджав своїх розпропагованих прихильників: «Всяка революція, а соціалістична особливо, навіть якби не було війни зовнішньої, неможлива без війни внутрішньої, тобто громадянської війни, яка означає ще більшу розруху, ніж війна зовнішня».
СПЕЦИФІКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ
Скільки тривала розв’язана більшовиками громадянська війна? У підручниках історії вказується: до кінця 1920 року. Але за три роки вожді більшовиків справилися тільки з регулярними військами противників на території імперії, яку вони знову зібрали й нарекли Радянським Союзом. А війна радянської влади з власним народом тривала аж до кінця 1930-х років, тобто до створення адекватного політичному режиму соціально-економічному ладу. Вона відбувалася у формі морального або фізичного нищення десятків мільйонів людей, таврованих як «куркулі», «саботажники», «шкідники», «шпигуни», «вороги народу», «буржуазні націоналісти» тощо. Репресії спрямовувалися й проти самих більшовиків — троцькістів, бухарінців, націонал-ухильників та ін. У ленінсько-сталінську добу в країні було репресовано мільйон комуністів.
Чому суспільство не повстало проти влади, яка здійснювала масові репресії? Одне з пояснень полягає в тому, що репресії мали характер превентивного терору. Володіючи інформацією про настрої в суспільстві (тепер вона опублікована в документальних збірниках), влада нейтралізувала соціальні вибухи попереджувальними ударами. Саме такий «винищувальний удар» (за виразом Сталіна — «сокрушительный удар») був завданий по українському селянству, коли держава організувала вилучення спочатку хліба, а потім — усього нехлібного продовольства в колгоспах і селянських садибах.
Інше, паралельне й однаково вагоме пояснення полягає в тому, що В.Ленін створив, а Й.Сталін вдосконалив систему влади, яка не мала аналогів в історії людства. У всіх попередніх політичних системах держава панувала над суспільством, хоча в одних випадках дозволяла населенню обирати на вільних виборах політичних діячів, а в інших — вона позбавляла виборців можливості зробити вільний вибір. В радянській системі влади держава позбавила населення суверенних прав, але «вросла» в народну товщу мільйонами своїх функціонерів. Утворилося своєрідне державосуспільство, цілком підпорядковане волі лише кількох осіб, які перебували на вістрі створеної піраміди влади.
Радянська влада являла собою симбіоз компартійних комітетів і виконкомів рад, які у кожній ієрархічній ланці утворювали тандем із різними функціями. Парткоми були провідниками диктатури, а на виконкоми рад покладалася управлінська робота. Компартійна частина тандему в усіх ланках була підпорядкована вождям, тому що партія будувалася на засадах «демократичного централізму». Радянська частина тандему цілком залежала від парткомів, але оберталася своїм обличчям до народу, створюючи ілюзію народовладдя. У народності влади, яка офіційно називалася робітничо-селянською, важко було сумніватися ще й тому, що свої керівні кадри вона черпала з народних «низів».
Влада була всеохоплюючою, тому що зливалася з «передавальними пасами» — десятками мільйонів членів партії й профспілок, депутатів рад, комсомольців тощо. Матеріалізоване уособлення диктатури партійних комітетів — органи державної безпеки теж мали специфічний «передавальний пас» — сотні тисяч навербованих шантажем, адміністративним примушуванням або матеріальним стимулюванням секретних співробітників. Вся ця система політичного керівництва будувалася, як і партія, на засадах «демократичного централізму», який забезпечував всепоглинаючу владу «верхів» при абсолютному безправ’ї «низів».
Поки тривав масовий терор, мали значення лише імпульси, які йшли «передавальними пасами» від компартійно-радянського центру до периферії. Так створювалися народні рухи, які допомагали розв’язувати завдання, сформульовані вищим керівництвом: ізотовський, стаханівський, колгоспний, за ліквідацію неписьменності й «всеобуч», за сприяння владі у боротьбі з церковниками, шкідниками, шпигунами, ворогами народу тощо. Після смерті Сталіна, коли масовий терор став неможливим, компартійно-радянський центр почав враховувати імпульси, які йшли від периферії: засудив масові репресії на партійних з’їздах, організував у країні масштабне житлове будівництво, вдосконалив пенсійну систему і систему освіти тощо. Покоління людей старшого і середнього віку знайоме саме з таким, патерналістським, обличчям радянської влади. Йому важко поєднати ці позитивні риси влади з таким явищем, як Голодомор.
Саме через це мене неприємно вразив законопроект Юрія Кармазіна (НУ-НС), який розглядатиметься восени одночасно з поправками Василя Кисельова (ПР). Кармазін пропонує проголосити цю трагедію українського народу геноцидом, здійснюваним ВКП(б)—КП(б)У. Така редакція статті першої закону про Голодомор не відповідає історичній правді. Вона не матиме шансів на успіх, але здатна створити завдяки своїй абсурдності сприятливу моральну атмосферу для прийняття поправки В.Кисельова.
ЯК ПОВ’ЯЗАНА З ГОЛОДОМОРОМ КОМУНІСТИЧНА ДОКТРИНА?
У роки горбачовської «перебудови» радянські громадяни стали переконуватися в тому, що справжня історія СРСР мало нагадує знану з дитинства. Та не встигли вони заново осмислити минуле, як пропало все: соціально-економічний лад, створена партією наддержава й сама КПРС. У пострадянських країнах розгорнулися «історичні бої», в яких звучать протилежні оцінки того, що називалося «комуністичним будівництвом». Як правило, одні виправдовують понесені жертви досягнутими здобутками, а інші звинувачують владу в геноциді власного народу. Продуктивність такої полеміки невелика. Одна сторона забуває, що досягнення перекреслені катаклізмом 1991 року, а інша не може пояснити природи страхітливих репресій на тому етапі, коли будувалася держава-комуна.
Комуністична доктрина проста й зрозуміла. Зазирнемо до «Маніфесту Комуністичної партії»: «Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням — знищення приватної власності». Та не слід забувати, що перехід від колективної власності до приватної ознаменувався появою цивілізації. Приватна власність на засоби виробництва підірвала зсередини первіснообщинний лад. До чого міг привести зворотний перехід від приватної до колективної власності, яку в ХХ столітті треба було вже називати загальнонародною?
Три покоління радянських людей відчули цей перехід на собі. Вони мають право пишатися тим, що Радянський Союз починався з сохи, але став наддержавою. Та на кого покласти відповідальність за вбивство голодом мільйонів громадян?
У 1997 році в Парижі з’явилося фундаментальне дослідження інтернаціонального авторського колективу під назвою «Чорна книга комунізму. Злочини. Терор. Репресії. 95 мільйонів жертв.» Книжка була перекладена багатьма мовами, в тому числі російською та українською. Керівник авторського колективу Стефан Куртуа в останньому розділі з короткою назвою «Чому?» зробив спробу знайти відповідь на причини смерті мільйонів людей. Не знайшов...
Мабуть, слід задуматися над змістом понять, якими характеризуються комуністичні перетворення. Чи означала націоналізація засобів виробництва їх перехід у розпорядження нації? Чи вело усуспільнення (цей термін вживався для визначення перетворень у сільському господарстві) до переходу засобів виробництва у розпорядження суспільства?
Критикуючи проголошене у «Маніфесті Комуністичної партії» гасло диктатури пролетаріату, Михайло Бакунін висловлювався так: «Не може весь робітничий клас всістися в урядове крісло». І справді, клас, нація або суспільство не мають внутрішньої ієрархізованої структури. Тому засоби виробництва після націоналізації (усуспільнення) потрапили у володіння, користування й розпорядження держави, яка має чітку управлінську вертикаль. А радянська держава була побудована так, що вся влада зосереджувалася на вершині управлінської піраміди — у кількох членів політбюро ЦК РКП(б)-ВКП(б)-КПРС. Це означало, що після всіх експропріацій і націоналізацій засоби виробництва загальнонародними не ставали. Вони переходили у власність цих олігархів, тобто залишалися, по суті, у приватній власності.
Наведені вище тези «День» опублікував 2 квітня 2009 року. Стаття «Історичний вимір приватної і колективної форм власності» викликала ряд відгуків. Мені довелося пояснювати, що приватна власність є економічною категорією і не може бути експропрійована, подібно до своїх об’єктів, революційними декретами. Знову нагадаю слова К.Маркса з «Капіталу»: «Суспільство не може ні перескочити через природні фази розвитку, ні скасувати їх декретами». Слід визнати, що приватна власність із часом повинна трансформуватися у загальнонародну, тобто таку, коли кожна людина теоретично володіє, користується й розпоряджається всім тим, що існує на Землі. Комунізм — це справді наше майбутнє, але через скільки тисячоліть людство прийде до нього?
Та мільйони радянських людей щиро захоплювалися комуністичною доктриною й відчували себе будівниками нового світу. Вожді партії захоплювалися іншим: можливістю зосередити максимум людських і матеріальних ресурсів на нарощуванні військового потенціалу. Спочатку це виявилося необхідним для забезпечення перемоги у громадянській війні, яка була викликана зрозумілою протидією частини суспільства намірам влади знищити її як класового ворога економічно, а в багатьох випадках — й фізично. Потім п’ятимільйонна Червона армія знадобилася більшовикам для відтворення колишньої імперії, яка розвалилася під тиском національно-визвольного руху пригноблених народів. Насамкінець в Кремлі побачили добру нагоду «помацати багнетом» європейські країни, які встигли демобілізувати свої збройні сили після світової війни. Не вийшло...
Після перерви, викликаної провалом ленінського комуністичного штурму, компартійно-радянське керівництво під проводом вже іншого вождя розпочало з кінця 1927 року новий штурм, який тривав понад десять років. Цей штурм мав дві мети: по-перше, перетворити економічно незалежне селянство в залежних від держави-комуни колгоспників і, по-друге, створити індустріальний потенціал, здатний забезпечити армію досконалою військовою технікою. Соціально-економічні перетворення здійснювалися під гаслом побудови основ соціалізму. Конституція 1936 року проголосила СРСР соціалістичною державою, після чого стало можливим оголосити курс на комуністичне будівництво, що й зробив XVIII з’їзд ВКП(б) у 1939 році.
Важко запідозрити вождів радянської держави в тому, що вони прагнули побудувати суспільство, кінцевою метою якого мала бути реалізація принципу розподілу матеріальних і культурних благ за потребами. Вони ставили перед собою більш приземлене завдання, сформульоване Миколою Бухаріним у 1919 році в такій максимі: «Політична диктатура робітничого класу повинна неминуче бути і його економічною диктатурою». Здійснювана вождями від імені робітничого класу диктатура мусила бути цілісною. Іншими словами, країна, якою заволоділи більшовики, повинна була перетворитися на державу-комуну.
Голодомор пов’язаний з реалізацією комуністичної доктрини опосередкованим зв’язком. Політичні опоненти більшовиків даремно доводили утопічність комунізму, коли звертали увагу на те, про що говорили радянські пропагандисти — розподіл матеріальних і культурних благ за потребами. Компартійні вожді ставили перед собою не утопічні, а цілком реальні цілі, хоч і пов’язані, як вони самокритично визнавали, з розпалюванням всередині суспільства громадянської війни. Щоб позбавити виробників матеріальних благ їхньої власності на засоби виробництва, тобто поставити їх в економічну залежність від створюваної держави-комуни, потрібні були сильні засоби.
В другому посланні апостола Павла солунянам читаємо: «Бо коли ми були у вас, ми вам це наказали: як хтось не хоче працювати, хай і не їсть» (Святе Письмо, 2 Сол., 3, 10). Можливо, це тільки випадковий збіг, але стаття 18 першої Конституції РСФРР (липень 1918 року) і стаття 28 Конституції УСРР (березень 1919 року) відтворювали цей євангельський постулат з буквальною точністю: «РСФРР (УСРР) визнає працю обов’язком усіх громадян республіки і проголошує лозунг «Хто не працює, той не їсть».
Хоч і не відразу, але В.Ленін відступив від сформульованого ним же завдання побудувати державу-комуну (у 1921 році — на практиці, коли запровадив нову економічну політику, а в 1923 році — в теорії, коли закликав своїх однодумців переглянути точку зору на соціалізм). Сталін не відступив, коли зосередив владу в своїх руках, і ленінська держава-комуна була побудована на крові мільйонів людей. Один з епізодів терористичної політики Кремля щодо селян, які не бажали безплатно працювати на державу, мав місце в січні 1933 року. Тоді держава конфіскувала в селах України, Північного Кавказу і Поволжя всю їжу і заблокувала голодуючих селян в їхніх селах. Колишній семінарист реалізував слова апостола Павла, мовлені в іншому контексті.
Далі буде
