«...Давайте розглядати людину...»

Очевидно, що українському суспільству ще довго доведеться тягнутися до третьої хвилі розвитку людської цивілізації, яку Е.Тоффлер назвав «суперіндустріальним суспільством». Але неминуче доведеться, напружуючи індустріально-технологічні в’язи та морально-духовні сили, впрягатися в цього глобального воза, якщо не хочемо опинитися на узбіччі цивілізаційного розвитку. Бажаємо цього чи ні, але, незалежно від нашої індивідуальної чи колективної волі, ми включені в глобальні космічні процеси хоча б тому, що ми, українці, є на цій планеті Земля і повинні боротися за своє місце під сонцем, мусимо виживати в умовах глобалізованого світу. На жаль, українське суспільство не сконсолідоване орієнтацією на успіх, на гідне державне самоздійснення. Політичні сили передусім і виключно в своїх вузькопартійних інтересах розгойдують цей хисткий державний корабель, намагаючись один перед одним вхопитися за владне стерно. А куди прямувати, який вектор розвитку обрати — це вже, мовляв, потім, коли дорвемося до влади.

Народ не просто розчарований і дезорієнтований — він озлоблений і нетерпеливий. В українському суспільстві домінує орієнтація на «цінності виживання», і це зрозуміло, а от «цінності самореалізації» ще не стали потужним зарядом активності громадян в їхньому індивідуальному самоздійсненні. І це не дивно, що в суспільних настроях домінують почуття безнадії, безперспективності, розчарувань та зневіри у владі. 90% українських громадян переконані в тому, що в Україні не існує справедливого судочинства, 71% стверджує, що не має права на гідний людини рівень життя, а половина населення вважає, що якість їхнього життя оцінюється як «погана» або «дуже погана».

Катастрофічно скорочується кількість населення, і не лише через високу смертність (Україна посідає перше місце в Європі за рівнем смертності), але і за рахунок міграційних втрат населення продуктивного віку та високого професійно-кваліфікаційного рівня. Значно збільшилася загальна захворюваність населення. Україну смертельною косою викошує туберкульоз і СНІД, безмірне вживання алкоголю і тютюнопаління, наркоманія і ... соціальна апатія, розпач і безперспективність. Саме песимістичні суспільні настрої є найчутливішим барометром, який вказує на різке пониження морального і духовного тонусу нації, свідчить про низьку якість життя. До речі, за якістю життя Україна посідає 98 місце серед 111 країн. За період із 1990 по 2007 рр. у світовому індексі людського розвитку Україна перемістилась із 45-го на 76 місце серед 173 країн.

Наша влада, передусім Верховна Рада, у перманентних змінах, виборах, чварах за «право порулювати» не звертає уваги, як національна культура втрачає свою автономію внаслідок глобальних «зазіхань» на наш гуманітарний простір із метою сформування нового світопорядку і нової глобальної культури — універсальної, позачасової, космополітичної. Хіба ми не бачимо, як на наших очах в суверенній Україні ця глобальна культура творить так звану космополітичну публіку, до речі, багато в чому і нашими, українськими умами, талантами і засобами. І ця космополітична публіка, наповнена вульгарним скепсисом до своєї національної культури, зневажає свою мову, історію, традиції, моральні цінності та духовні набутки нації, із лакейською заповзятливістю аплодує ерзацам глобальної масової культури, афішує і впроваджує іномовні, далеко не елітарні, високопрофесійні зразки культурних індустрій і не зауважує, не бачить, що споживання такої глобальної, як правило, штучної культури призводить до національного зневілювання особи та до бездуховності.

Та чого дивуватися і обурюватися, коли ми самі дозволили, щоб національний культурно-інформаційний простір обмежувався ледве жевріючим нічним каналом «Культура» та духовно мізерними кількома комерційними телеканалами. Слава Богу, хоч не здає національних позицій Національне радіомовлення. Про суспільне телебачення і радіомовлення більше говоримо, ніж щось робимо — Президент України змушений особисто стимулювати процес його створення. На українському книжковому ринку домінує російськомовна книжка, національний виробник теле-радіо-книго- газетно-журнальної продукції не є господарем у своєму домі, то чого чекати? Ми — духовно ослаблена нація. Процес руйнації духовно-моральних основ народного життя сягає критичної межі, а це суттєва причина поширення настроїв нігілізму, безнадійності, відчаю. Моральність вульгаризована, роз’їдена корозією вседозволеності й агресивного цинізму. Справді, в нашому суспільстві, особливо в політикумі, як пише Ліна Костенко, «апофеоз дрімучої гризні». Діють потужні механізми витискання національного, свого із власної духовної території, що призводить до ослаблення національної ідентичності. Розгорнулося глобальне маніпулювання свідомістю, під цілеспрямованими прожекторами масової особистість втрачає своє індивідуальне «Я», своя «самість», розчиняється в колективній масі бездумних споживачів ерзац-культури, нівелюється, а головне, відривається від свого національного пракореня — від рідної культури, народних традицій, мови, етнічної основи життєдіяльності. Скажете: це неминучі втрати в процесі глобалізаційного розвитку, інтеграції в світовий цивілізаційний простір. Що ж, втрати вже є. І катастрофічні. Втрати будуть. І великі, можливо, незворотні, якщо ми, громадськість, інтелігенція, інтелектуальна еліта, не подбаємо про національні гуманітарні цінності й пріоритети, якщо ми рішуче не поставимо питання про формування національного гуманітарного простору передусім і завдяки введенню в державний стратегічний пріоритет освіти, науки, культури, інтелекту, здорового способу життя, творення гармонійного людського і природного середовища, забезпечення гідних умов для реалізації інтелектуальних, культурних, творчих можливостей людини і нації. Україна повинна вийти на шлях гуманітарного розвитку, а це передбачає розглядати людину як головний національний ресурс. Тому ефективна реалізація національного людського потенціалу має бути домінантою державної політики.

Якщо ми хочемо бути бодай серед країн європейської спільноти, то нам не уникнути постмодерністського етапу цивілізаційного розвитку, а отже, нас чекають спільні випробування загальнопланетарними загрозами і проблемами в усіх сферах суспільного життя. Постає новий постмодерний світ на засадах взаємозалежності й цілісності, але досягти гармонійної, консолідованої єдності задля розв’язання майбутніх глобалізаційних викликів нелегко. Передусім, слід мобілізувати власні національні ресурси — інтелектуальні, духовні, сформувати новий тип знання як основної складової суспільних цінностей на інтеграційному принципі міждисциплінарності наук. Усі науки — гуманітарні, природничі, технічні — мають бути зорієнтовані на людину, на розв’язання визначальних проблем людського буття, на осмислення явищ і тенденцій національного і загальноцивілізаційного розвитку. Гуманітаризація наук є найголовнішим викликом третьої хвилі, оскільки тільки усвідомлення і визнання цінності людини як центра універсуму може убезпечити людство від універсалізації, стандартизації та уніфікації матеріального і духовного життя народів світу. «Центр перспективи — людина, одночасно центр конструювання універсуму, — наголошував свого часу П. Тейяр де Шарден. — Тому до неї слід у кінцевому рахунку зводити всю науку. І це настільки необхідно, наскільки й вигідно. Якщо воістину бачити — це існувати повніше, то давайте розглядати людину — і ми будемо жити повніше» (Тейяр де Шарден. Феномен человека. — М. : Наука, 1987. — С. 38.).

Повнота життя — це передусім забезпечення гармонійного розвитку усіх сфер життєдіяльності людини. Задля її самореалізації. Чи можливо цього досягти в сучасному світі, наїжаченому терористичними загрозами в усіх сферах людського буття — політичній, економічній, культурно-інформаційній, морально-психологічній?.. Очевидно, що і в далекій перспективі людству не з’явиться світло в кінці тунелю — прірва між багатством і бідністю розширюється, а це чи не найголовніша причина наростання агресії в атмосфері людства. Як бути? Необхідно усім миром працювати над тим, щоб глобалізація розгорталася за новою парадигмою розвитку людства, в основі якої має бути гуманітаризація усіх сфер життєдіяльності людини. Саме «людино-вимірний фактор повинен бути смисловим епіцентром глобалізації і саме за цієї умови глобалізація виявить себе як всебічний, повний, універсальний феномен», здатний продемонструвати «перш за все позитивні тенденції становлення сучасної цивілізації, які прокладають шлях до взаємного визнання культурних цінностей кожної країни і кожного народу» (Дротенко Л.Г. Глобалізація як засіб розв’язання негативних наслідків епохи модерну // В зб.: Людина і культура в умовах глобалізації. — К.: Парапан, 2003. — С. 249.).

Цей шлях формування толерантного ставлення до культур інших народів, до «взаємного визнання» цінностей «іншого», «не-моїх» традицій, звичаїв, віри, мови розпочинається від національного порога, коли вироблені й діють власні ціннісні орієнтації людини як у національному середовищі проживання, так і в загальноцивілізаційному ландшафті.

Дуже важливо, з яким духовним потенціалом, із якими морально-етичними цінностями, з якою ідейно-світоглядною орієнтацією вступає українська людина у світ, який нестримно «ув’язується» в конгломерат економічно взаємозалежних систем, густо, мов у липкому павутинні, обплутаний глобальними інформаційними сітками, в яких людина безпорадно «зависає».

Ми всі бачимо, з тривогою застерігаємо, що матеріальне все тісніше затягує петлю на горлі духовного — духовні основи людського буття не визначаються як базові в системі цінностей глобалізованого світу. І хоча ніхто не заперечує, що невід’ємними складовими духовного розвитку людства є наука, освіта і культура, як це передбачено Статутом ЮНЕСКО, проте далеко не всі передові країни світу ефективно діють, аби бодай призупинити процес нівелювання фундаментальних духовних цінностей. До того ж національно-державні межі, в яких розвивалися національні системи цінностей, розмиваються внаслідок творення нової наднаціональної світової системи взаємозалежностей.

Національні культурні форми виробництва і споживання втягуються у нову глобальну, цивілізаційну сферу, яка охоплює весь світ, і у відповідності до транснаціональних завдань та стандартів видозмінюються. Головне, вони втрачають свій індивідуальний образ, своє національне ім’я. Дещо втішає те, що починає спрацьовувати своєрідний інстинкт соціокультурного самозбереження, активізується пошук нових природних і культурних ресурсів для забезпечення національної своєрідності.

Україна виявилася повністю не підготовленою до інформаційної революції, яка навально «обвалилася» на українську людину, не захищену духовною оболонкою національної ідентичності, усім комплексом національних цінностей і пріоритетів. Біда в тому, що ми не встигли сформувати власну соціокультурну атмосферу суспільного співжиття і виявилися легкою здобиччю для тоталітарних маніпуляцій індивідуальною і колективною психікою людини. І сьогодні пожинаємо гіркі, багато в чому духовно отруйні плоди власної нерішучості та безпорадності в обстоюванні національних базових цінностей перед викликами Великого Модерну. Нас буквально накрила ця Третя, за Е. Тоффлером, хвиля розвитку людської цивілізації, яка принесла безліч суперечливих, різноманітних ідей, протилежних сприйнять, які зіштовхуються як у індивідуальній, так і суспільній свідомості й «стрясають наш духовний всесвіт» (Тоффлер Э. Третья волна. — М. : Изд- во АСТ, 1999. — С. 465.).

Саме ці суперечливі, часто взаємозаперечуючі ідеї, заряджені енергією творення космополітичної інтегральної системи стандартів та уніфікаційних «вирівнювань» культурних контекстів, і «вимивають» національні культурні цінності та понижують «ступінь моральної духовності людини» (Горський Вілен. Філософія в українській культурі. — К., 2001. — С. 127— 128.), якою і визначається міра інтелігентності. Багато в чому моральні цінності та культурно-духовний простір, в якому самореалізується особистість, забезпечують повноту життєдіяльності людини, означують особливість її людського буття.

Ніхто, крім нас самих, не облаштує нам сприятливий простір людського співжиття, в якому культивуватиметься «Культура душі» («cultura animi», за Ціцероном), а «справжня людяність» буде, як заповідав Альберт Швейцер, сутнісним змістом культури як образу життя. Ще не пізно вступити усім нам на поле змагань за «власну людяність», хоча ці змагання вимагають особливої мобілізації духу, безнастанного самоподолання і морального «перебування» в стані етичної відповідальності за «міру людського» в собі й в суспільстві (див. детальніше: Цивілізаційні виміри моральності: зміна парадигм. — К., «Наукова думка». — С. 26—33.). Та в умовах постання нової світової імперії «золотого мільярда», транснаціональних корпорацій і світових фінансових центрів, формування інтернаціонального суспільства споживання ми повинні забезпечити себе повносилим культурним потенціалом, вірою і морально-духовним імунітетом супроти космополітичної інтегральної системи стандартів і уніфікацій. Це означає вступити в боротьбу за людське в людині й в світі, бо це боротьба — «щонайважча боротьба за власну людяність» (Швейцер А. Культура и этика. Философия культуры. — М. : Прогресс, 1992. — Ч. 2. — С. 233.).