«Дайте дожити!»
— Як впливають наслідки Чорнобильської катастрофи на українське суспільство сьогодні? Наскільки адекватним є сприйняття населенням реальних ризиків?
— Спостерiгається дивна картина. Чорнобильське лихо спотворило свідомість людей. Матеріальні пошкодження (забруднення довкілля, негативний вплив на здоров’я людини) тиснуть на свідомість і досі. Зрозуміло, що люди продовжують жити за суб’єктивним сприйняттям свого стану, а не за об’єктивною оцінкою. Наприклад, «самосели» ризики свого становища значно «переменшують». А найбільше ж перебільшення спостерігається серед тих, хто переселився в кращі умови. Парадоксально, але найгірше себе почуває саме ця категорія — переселенці, бо коли людину виривають з її звичного природного і соціального середовища, вона переживає такий страшенний стрес, який не зникає впродовж багатьох років.
— Чи була в нас можливість зменшити обсяг соціальних проблем Чорнобиля? Як їх долати сьогодні?
— Біда в тому, що зразу після аварії почали допомагати лише пасивно. Ми з самого початку неправильно повели соціальну політику і соціальну підтримку. Пасивна соціальна допомога нездатна сформувати життєдайні соціальні спільноти в атмосфері вмираючого соціального життя. За радянських часів грошей вистачало, щоб досить щедро допомагати постраждалим — надавати різні пільги, обіцяти красиве життя в новобудовах. Політика велася така: треба зупиняти економіку, бо жити в зонах не можна. Також було припинено розвиток соціальної сфери: культурних, просвітницьких закладів тощо. Тобто соціальна інфраструктура також була зруйнована. А люди продовжували жити на цій території і почувалися двічі нещасними — безпосередньо від пережитої катастрофи та ще й від штучно знищеного звичного для них середовища. Дві третини опитаних вважають, що вони та їхнi діти постраждали на все життя.
Для відродження людини потрібна не лише пасивна допомога, а й необхідно створювати середовище, в якому людина могла б бути активною і соціально, і економічно, і політично. Дієвої комплексної програми відродження життя на територіях другої та третьої чорнобильських зон у нас ще не вироблено. Вирішення цієї проблеми вимагає міждисциплінарного, міжгалузевого підходу, бо сьогодні чорнобильська ситуація вступає в нову фазу — відродження соціально- економічного життя на уражених територіях. Ця парадигма відродження давно була зрозумілою, але фінансово-організаційні можливості держави виявлялися обмеженими. А саме цю парадигму збирається підтримати Організація Об’єднаних Націй.
— З чого потрібно починати соціально-економічне відродження заражених територій?
— Саме про це я й запитував під час проведення дослідження самих постраждалих. Відповіді мене вразили: «Майже нічого не потрібно! Дайте дожити». У людей, які занадто довго чекали допомоги, зник образ майбутнього, зникло поняття способу життя. Вже п’ять років тому 85% постраждалих від Чорнобиля не хотіли переселення, бо від знайомих чули про переїзд як про страшенний злам життя. Треба зараз створювати програму по відродженню забруднених територій.
У нашому дослідженні є цікаве порівняння ставлення до лиха чорнобильців та закарпатців, що потерпали від природних катастроф. Так от, закарпатцям потрібні не лише гроші, а й весь комплекс соціальних закладів. Потерпілі закарпатці не втратили здорового соціального усвідомлення своїх потреб, лише 13% опитаних не змогли визначитися щодо комплексу своїх соціальних потреб. В «Зоні-2» не змогли визначитися 59%, а в «Зоні-3» — 46%. Невизначеність свідчить про низьку, депресовану соціальну свідомість людей в названих регіонах. «Дайте дожити» — це вже суто споживацька психологія, патерналістська. Для різних груп постраждалого від Чорнобиля населення потрібна різна методика по наданню допомоги. Кому і яка саме — це мають визначати спеціальні дослідження. Існують поселення різного типу — маленькі й великі. Це зовсім різні можливості і різні моделі життя. Універсальних моделей для відродження не може бути. Але волю та віру в майбутнє треба відроджувати скрізь. Спочатку людина повинна просто захотіти жити, потім зрозуміти, заради чого вона цього хоче. Тільки тоді вже можна показувати, як можна це бажання здійснити і що для цього треба робити для кожної групи окремо. Перші, хто покинув ці забруднені зони, — це спеціалісти (лікарі, інженери, вчителі). Для цієї території тепер треба готувати спеціальні, «особливі» кадри, які б розумілися на місцевих проблемах. Нам необхідно створити такі умови, такий соціальний «бульйон», щоб люди могли самі себе організовувати і самі були в змозі підтримувати себе.
