«Демократія на багнетах» у народному сприйнятті
Половина українських чоловіків і більш як третина українських жінок ладні зі зброєю в руках відстоювати «національні цінності» в разі, коли демократію та конституційний лад наводитимуть, приміром, американські війська. Це викликає дуже різні враження. Навіть за умови, що з даних опитування незрозуміло, чи тільки «американським окупантам» чинитиметься опір, чи однаково ладні стати до опору молоді й старі, «східняки» та «західняки», що саме вони збираються відстоювати тощо. Не є зрозумілим, як ті ж самі опитувані повели б себе, якби для встановлення демократичного устрою виникла проблема протистояння з власними співвітчизниками. «Забули» також спитати, як українці ладні в принципі сприймати демократичний устрій, і що вони для його встановлення готові зробити.
Помітно, що в українців нарешті з’являється «своє»,яке вони згодні захищати. Такий висновок можна зробити і з того, що традиційна, здавалося б, парадигма поведінки пересічного українця «моя хата скраю» має не так багато прихильників. Що ж до тих, хто бажає втекти з країни — їх кількість жодною мірою не є чимось надзвичайним для будь-якого суспільства. Отже, в даному випадку маємо справу з тим, що не визначене опитуванням «українське» має для свідомості українця більше значення, ніж нова світова релігія, народження якої ми спостерігаємо в останні роки на прикладі вже двічі колишньої Югославії, а тепер — Іраку і яку умовно можна назвати «демократія» і «захист прав людини», або ж «демократичні цінності», для захисту яких проводяться «гуманітарні інтервенції».
На жаль, важко сказати, як на подібні запитання відповіли б західні сусіди України. Там такі запитання, очевидно, неактуальні в силу того, що демократію і конституційний лад не потрібно встановлювати силою зброї за допомогою американських військ.
Нещодавня історія, однак, засвідчила, що, зокрема, серби, яким набридло правління Слободана Мілошевича і які нарешті пов’язали свої негаразди з його стилем, м’яко кажучи, з обуренням зустріли бомбардування своєї території 1999 року. Йшлося не про те, що за допомогою ракетних обстрілів вирішувалися проблеми з правами косовських албанців, а про те, що це їхня земля, отже, їм і вирішувати. Фольклор, белградські графіті, сама поведінка людей того часу красномовно засвідчили, що таким чином демократичні цінності не насаджуються. «Моніко, стисни зуби» (алюзії на призабуту вже тему скандалу навколо стосунків президента Білла Клінтона і Моніки Левінськи), народні жарти з приводу збитого американського літака «Стелс», разом з жалем, що немає зброї для адекватної відповіді — це все чомусь дивувало західного спостерігача. Якогось яскравого антиамериканізму при цьому в народі так і не склалося, незважаючи на намагання тодішнього керівництва країни його виховати.
Де в чому подібна ситуація розвивається нині в Іраку. Населення насправді було далеким від всенародного обожнювання Саддама Хусейна, але голосувало за нього, не маючи жодної альтернативи, не будучи спроможним її створити і не будучи готовим до справжніх протестів і справжніх змін. Можливо, вони ще просто не визріли.
При цьому американсько-британські окупаційні війська не без здивування, як відзначає західна преса, зустрілися з опором. Як свідчить опитування громадської думки іракців, проведене газетою The Gulf News, що виходить в Еміратах, більшість вважає початок війни, 9 квітня, не святом визволення, а початком окупації. Про це сказали 83,3 відсотка опитаних.
Така вже, очевидно, людська психологія. Як і раніше, не має великого значення, хто саме і з якою метою може ввести свої війська. Цілком iмовiрно, що подібним чином реагували б і європейці, і латиноамериканці, і жителі азійських країн — до речі, ніколи не варто забувати про проблеми Афганістану. Це аж ніяк не означає, що люди — проти демократії, що диктаторські режими повинні існувати, що, нарешті, не існує якихось спільних для всіх норм, які варто поважати і виконувати.
