День, який не можна оминути

Європа розкололася ще за однією ознакою. Одні держави зараз готуються на офіційному рівні відзначати 23 серпня як День пам’яті жертв сталінізму і нацизму, другі — так само офіційно засуджують саму спробу такого відзначення і щосили у ці дні намагаються обілити сталінізм, треті — наче й засуджують обидва режими, але наголошують, що вони надто різні і на них лежить різна міра відповідальності за катастрофу, що спіткала Європу й світ наприкінці 1930-х років, з початком Другої світової війни. Ба більше: лінія розколу проходить не тільки по державних кордонах, вона проходить між різними категоріями населення однієї країни, між різними політичними силами і навіть усередині тих чи інших сімей.

Нагадаю: на початку липня цього року з ініціативи свого комітету з демократії Парламентська асамблея ОБСЄ виступила із резолюцією «Возз’єднання розділеної Європи», в якій прирівняла сталінізм до нацизму та закликала до засудження тоталітарних режимів на міжнародному рівні. Автори резолюції зазначили, що в XX столітті європейські країни постраждали від двох тоталітарних режимів, які несли з собою геноцид і злочини проти людства, — нацистського і сталінського. ПА ОБСЄ запропонувала встановити загальноєвропейський День пам’яті жертв сталінізму і нацизму та відзначати його щороку 23 серпня, тобто в день підписання Московського Пакту, відомого як Пакт Молотова—Ріббентропа, в 1939 році. Адже саме цей Пакт знаменував поділ Європи між СРCР і Німеччиною та відкривав шлях Другій світовій війні.

Але так вважає тільки частина європейців (щоправда, більша, якщо брати до уваги результати голосування). Представники деяких держав (скажімо, Франції) не підтримали цю резолюцію, а Росія активно виступила проти будь-яких, як вони вважають, «спроб перегляду результатів Другої світової війни» і «зневаги до пам’яті переможців нацизму». І от, скажімо, парламенти країн Балтії вже оформили на законодавчому рівні пропозицію ПА ОБСЄ про День пам’яті жертв тоталітарних режимів, а у Москві у ці дні влада шаленими темпами випускає збірки документів і монографічні дослідження, в яких не просто доводиться заяложена вже теза про те, що бувають «погані» і «хороші» тоталітарні режими (до останніх, звісна річ, відносять сталінський) — а йдеться про тяжку провину західних демократій перед людством. Саме вони, виявляється, і відкрили Мюнхенською угодою шлюзи воєнній лавини, а потім свідомо зірвали переговори з Москвою про спільну відсіч агресорам. У тій ситуації СРСР вчинив мужній і правильний крок — підписав угоду з нацистами, бо це, мовляв, було єдино можливим засобом самооборони...

Одне слово, офіційна Росія сьогодні повернулася до позиції сталінських часів, висловленої у брошури «Фальсифікатори історії», підготовленої 1948 року пропагандистськими службами ЦК ВКП(б): не домовленість між Сталіним і Гітлером (котрі стояли за плечима Молотова й Ріббентропа), а Мюнхенський договір 1938 року відкрив шлях світовій війні. А вже навколо цієї позиції наростають певні пояснення, що випливають із того, що Сталін вже офіційно проголошений «ефективним менеджером»: мовляв, певна частина генералітету Червоної армії та бюрократичного апарату просто не могла впоратися зі своїми функціями, не встигала за вождем, а інших було нізвідки взяти; тож для їхнього вирощування потрібен був період активних дій. І от для того, щоб виростити в походах і боях оцю генерацію «сталінських соколів», освоїти нові території, приєднані до СРСР, дати практику Червоній армії та НКВД, випробувати нові види озброєнь, і був підписаний Пакт. Іншими словами, сам цей договір був виявом сталінської мудрості, він вивів більшовицьку Росію на нові рубежі, і десь 1942—43 року Сталін був би готовий зламати хребет нацистам, але зловмисні підступи англо-американських імперіалістів спровокували дочасну війну. Якби не ці підступи і не дії британської агентури у керівництві Німеччини (керівник Абверу адмірал Канаріс і цілий ряд високопоставлених генералів та чиновників), то 22 червня було б неможливим. Деякі російські автори йдуть далі: вони знаходять сліди активної діяльності британської розвідки серед генералітету Червоної армії — мовляв, генерали розвалювали зсередини військо і давали Сталіну брехливу інформацію, а він їм (саме їм, плюс клятим західним демократам, Черчіллю з Рузвельтом, а не Гітлерові!) щиро вірив.

А окупація держав Балтії, як відзначають автори передмови щойно виданої друком російською Службою зовнішньої розвідки збірки розвідувальних документів тих часів, за цих обставин дозволила «попередити загарбання нацистами Прибалтики з наступним перетворенням її у плацдарм для вторгнення на радянську територію». Щоправда, ці «історики в цивільному» якось забули додати, що влітку 1941 року саме на території Прибалтики за активного сприяння місцевого населення майже безслідно «випарувалися» війська Північно-Західного фронту, невідь куди поділися тисячі танків та гармат, сотні бойових літаків і з десяток бравих генералів...

Ясна річ, за таких обставин відзначати День пам’яті жертв сталінізму і нацизму у Росії будуть лише поодинокі громадські організації та люди зі справді демократичним світоглядом. Інші ж (більшість) будуть або слухняно споживати ідеологічне вариво, приготовлене Кремлем та Луб’янкою, або мирно кописатися на своїх дачах (бо ж цього року 23 серпня припадає на недільний день). А тим часом даремно російські політики так обурюються — це засвідчує тільки їхні граничні невігластво і непрофесіоналізм: нічого нового для європейської гуманітарної думки ХХ століття автори резолюції парламентської асамблеї ОБСЄ, яка зафіксувала співзвучність і фактичну тотожність нацизму та сталінізму, немає. Ще у другій половині 1940-х років німецький філософ-антифашист Карл Ясперс вів мову про «дві злочинні держави — націонал-соціалістичну Німеччину і більшовицький СРСР»; німецький же філософ та психолог Ханна Арендт тоді ж створила теорію тоталітаризму, в якій об’єднала гітлерівський і сталінський режими в одну типологічну групу, а письменник Джордж Орвелл блискуче описав режим, в якому поєднувалися риси більшовизму і нацизму, в романі «1984». Та що там 1940-ві! Артур Кьостлер ще 1940 року, якраз після того, як Пакт показав свою дієвість, опублікував роман «Сліпуча пітьма», де режими «Вусача» і «Вусатика» — це майже брати-близнюки, як і самі ці персонажі...

То чи не заборонити знову в Росії всі подібні твори і чи не встановити знову (як в СРСР) тяжку кримінальну відповідальність за читання та зберігання подібних текстів? І чи не час узяти під суворий контроль Інтернет?

А що ж Україна? Позиція української влади та провідних політичних сил стосовно 23 серпня як Дня пам’яті жертв сталінізму і нацизму досі невідома. І якщо на Заході навіть не дуже потрібно спеціальними постановами урядів чи парламентів установлювати такий день офіційно — досить резолюції ПА ОБСЄ, досить тогорічної резолюції Європарламенту, витриманої в такому ж дусі, щоб політичні сили та структури громадянського суспільства гідно вшанували пам’ять загиблих, — то у нас ситуація дещо інша. Потрібні певні поштовхи з боку знакових політичних лідерів, щоб суспільство прийшло у рух; потрібна, зрештою, скоординована позиція провідних ЗМІ, передусім телевізійних, щоб ініціювати таке вшанування. Бо ж Друга світова війна прийшла на українські землі вже 1 вересня 1939 року, і до початку німецько-радянського конфлікту внаслідок бойових дій на різних фронтах й у складі різних армій загинули і померли від ран та хвороб від 50 до 90 тисяч солдат-українців (більш-менш точного обліку, наскільки мені відомо, ще немає), а ще ж були сотні жертв серед цивільного населення внаслідок боїв на Галичині та Волині. Додамо до цього і жертв проведеного по-сталінськи «возз’єднання» різних частин України (беру це слово у лапки, оскільки насправді Сталін не ставив на меті зібрати всі українські землі в складі УРСР, але це інша тема). Скажімо, депортовано на Схід, переважно до ГУЛАГу, у 1939—1941 роках із Західної України було понад 550 тисяч осіб. А загалом жертвою того чи іншого різновиду репресій до радянсько-німецької війни став кожен десятий житель Галичини і Волині.

Американський історик Ян Гросс зробив підрахунок жертв серед мирного населення у німецькій і радянській «зонах інтересів» у колишній Польській державі. І вийшло, що за вказаний проміжок часу радянська влада репресувала у 3—4 рази більше людей, ніж нацисти, і не лише українців чи поляків — навіть євреїв браві чекісти знищили більше, ніж есесівці та гестапівці. І це при тому, що, як відзначають дослідники, із Кремля був наказ — обережно діяти на приєднаних територіях, бо ж це важливі стратегічні плацдарми для майбутнього «визвольного походу» на Захід. Уявімо собі тільки, що було б там без цієї «обережності»...

Іншими словами, позиція влади і провідних політичних сил України залишає нас у такій собі «сірій зоні» між Європою, де 23 серпня — це справді День пам’яті жертв двох тоталітарних режимів, і Росією з її сателітами, де цей день — символ неземної мудрості товариша Сталіна і втілення його «ефективного менеджменту». За цих обставин усім порядним людям нашої країни чи не варто дослухатися до думки Гельсінкської міжконфесійної миротворчої групи з Фінляндії, яка зазначає: «Крім офіційного суду і різних новостворених комісій є Божий суд, є історична пам’ять народу. У цьому зв’язку ініціатива комітету з демократії ПАРЕ прирівняти сталінізм до гітлеризму і відзначати 23 серпня — день підписання Пакту Молотова-Ріббентропа — як загальноєвропейський день пам’яті жертв нацизму і сталінізму видається дуже своєчасною.

Гельсінкська міжконфесійна миротворча група пропонує зробити доброю традицією і щороку ввечері 23 серпня запалювати в кожній оселі на вікні свічку в пам’ять жертв найжорстокіших тираній ХХ століття. Запалювати як символ нашої молитви і пам’яті про усіх безвинно розстріляних, замучених, репресованих, тих, хто відсидів у таборі чи тюрмі, загинув у блокаду чи в оточенні, згорів у газових печах чи замерз на Фінській війні. У пам’ять мільйонів простих людей, які стали заручниками імперських амбіцій своїх правителів.

Чи варто до цього щось додавати, крім того, що цим ми доведемо і собі, і Європі: Україна — не «чорна діра» на тілі цивілізації і не «сіра зона», в якій відсутні доброчесність і моральність.

ДОСЛІВНО

Запалимо свічки

Крім офіційного суду й різних новостворюваних комісій є Божий суд, є історична пам’ять народу. У зв’язку з цим ініціатива комітету з демократії ПАРЄ прирівняти сталінізм до гітлеризму та відзначати 23 серпня — день підписання пакту Молотова—Ріббентропа — як загальноєвропейський День пам’яті жертв нацизму і сталінізму є дуже своєчасною.

Гельсінська міжконфесійна миротворча група пропонує щорічно ввечері 23 серпня у кожній оселі запалювати на вікні свічку в пам’ять про жертви жорстоких тираній ХХ сторіччя. Запалювати як символ нашої молитви та пам’яті про всіх безвинно розстріляних, замордованих, репресованих, тих, хто відсидів у таборі або в’язниці, загиблих під час блокади або в оточенні, згорілих у газових печах або замерзлих на Фінській війні. У пам’ять про мільйони простих людей, котрі стали заручниками імперських амбіцій своїх правителів.