«Діамант європейської корони», або «Вавилон неасфальтований»?

Наталія СУМСЬКА, актриса Театру української драми ім. І. Франка:

— Мені дуже неприємний той факт, що в моєму вельми улюбленому місті відбуваються речі, які не дозволяють окремим людям зачаровуватися Києвом. Багато столичних вулиць — у жахливому стані, проблему перевантаженості автотранспортом лише констатують, але аж ніяк не вирішують, а часто сучасним будівництвом і посилюють. І славетна київська зелень уже не в змозі «приховати» це: самої зелені стало значно менше — головний «бренд» столиці поступово знецінюється. Неприємне й інше. Київ і його харизма, «інтелігентність» столиці — нехай остання навіть і має легкий наліт провінціальності, — в моїй уяві аж ніяк не в’яжеться з «шоу-бізнесовістю», що наступає на місто: елементи останньої можна спостерігати у будь-якій сфері громадського життя. І хоч це проблема не лише столична — мене не перестає неприємно вражати наявність великої кількості людей, які живуть на ганебно мізерні кошти.

Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог, президент Агентства корпоративної підтримки «Трайдент»:

— Місто, якому віддав 30 років, у якому зробив кар’єру, у якому пішли до школи твої діти, неможливо не любити. Лише у Києві я, скажімо так, є тим, ким є, тому сюди завжди є бажання повертатися. І буваючи за кордоном, мені приємно відповідати на запитання, з якого міста я прибув. На жаль, щоправда, нерідко доводиться пояснювати, що Київ — це столиця України. І тут іноді також починаються проблеми: це породжує нове запитання...

Але якщо докласти деяких зусиль, цю ситуацію можна буде виправити. А ось про що я справді жалкую, то це про відсутність у Києві того, що називається «середовищем». Не андерграундного або маскультурного, а середовища як мережі складних багаторічних взаємовідносин міської інтелектуальної еліти, яка усвідомлює цінність подібного зв’язку. Таке середовище існує в Москві, в Петербурзі, Будапешті, і — найбільш плідне — у Варшаві. Колись його існування відчувалося у Львові, тепер його нема і там. У Києві — інтелектуали розбіглися по своїх феодальних фортецях, зустрічаються лише у разі крайньої необхідності. І через відсутність цієї культурної, політологічної і соціологічної канви, як відзначають багато людей, столиця сильно програє.

Борис ОЛІЙНИК, поет, народний депутат України:

— На мій погляд, головна таємниця того, що столицю неможливо не полюбити, полягає у шармі, який додала Києву його давня історія. Бути у такому поважному віці, називатися свого часу діамантом європейської корони — дай Боже кожному таку долю. Ідею міста, його дух не вдалося винищити навіть монголо-татарам. Тому так боляче спостерігати за винищуванням цього духу сьогодні. За явним «перебором» в архітектурі. За тим, як Київ поступово перетворюється на «веселе» місто, де немає своєї мови. Не потрібно забувати, що ми титульна нація, а столиці завжди були і будуть прикладом для регіонів. Париж, будучи толерантним щодо національних меншин, не боїться посилювати норми використання французької мови. Київ — постійно «соромиться».

Вадим МІСЮРА, голова Київської міської організації СДПУ(О):

— Я люблю Київ за Володимирську гірку, Андріївський узвіз, Дніпро і каштани. Мені здається, ці та деякі інші місця столиці створюють певну ауру, яка впливає на характер мешканців: багато хто зазначає, що кияни дуже чуйні. Незважаючи на те, що столиця активно розвивається, тут чомусь не втомлюєшся від шуму великого міста: повертаючись, наприклад, із Москви, це відчувається дуже явно. Та як водій не люблю столичні «пробки» і нескінченні ремонти на дорогах.. А також, з урахуванням того, що Київ є центром вируючого в усіх сферах життя, — сильну прагматизацію цього життя. І ще я не люблю сьогоднішній Майдан.

Карел ШТИНДЛ, Надзвичайний і Повноважний посол Чехії в Україні:

— Мені пощастило вперше побачити Київ у травні (саме рік тому мене призначили на цю посаду), і перше, що мене зачарувало, — це, звісно, велика кількість зелені, парків і садiв. Практично відразу я зрозумів, що і люди тут особливі. Не тільки наші партнери з МЗС і тих інституцій, із якими посольство налагодило зв’язки, але й ті, кого ми з дружиною зустрічали на вулиці під час прогулянок: кияни — допитливі й відкриті. Я люблю великі ріки, тому не міг не полюбити Дніпро. Добре, що, незважаючи на Другу світову, у столиці збереглася архітектура кінця XIX — початку XX ст.: сьогодні вона — безперечна окраса міста. Мені подобається, що у Києві будують багато житла. Проте, з другого боку, я сумніваюся, що існує яке-небудь урбаністичне планування: стара архітектура об’єднана ідеєю, нова — часто з’являється хаотично. Мене несподівано неприємно вразило метро: їздить швидко, але в Чехії воно чистіше. Також тривожить повільність у роботі багатьох державних і столичних органів влади: прийняття простих рішень дуже часто затягується. Ресторації, магазини в столиці — це вже безперечна Європа. Як і деякі ринки: їх дуже полюбила моя дружина. Ще ми дуже любимо Пирогово: для приїжджаючих до нас друзів його відвідини обов’язкові.

В’ячеслав ДЮДЕНКО, дизайнер зачісок:

— Київ — законодавець для регіонів, тому, хоч багато що з моїх «люблю — не люблю» і можна сказати про Україну загалом, але, насамперед, це адресовано столиці. Не люблю: за покинені лікарні та принижених лікарів; за національний екстремізм і профанацію української ідеї в інститутах; за розбазарювання культури: звеличення пронозливих і забуття гігантів. За провінціальність органів влади і сільську міліцію; за імпотенцію влади міської щодо таксистської мафії на вокзалах і в аеропортах.

Люблю — насамперед, за півторатисячну історію: ми маємо таку історичну міць, якою не можуть похвалитися інші держави. Хоч сьогодні ми не знаємо, як цим користуватися і робимо пріоритетом «шароварщину»…Люблю столицю за вродливих жінок: думаю, що наш супергенофонд — одне з головних надбань. Дуже шкода, що він так стрімко йде за кордон. Люблю за «Динамо» — за великим рахунком, Київ нерідко знають тільки завдяки цій команді. За «Сезони моди», які «акумулюють» творчі верстви суспільства і двічі на рік здійснюють маленьку революцію в розумах населення. І, нарешті, люблю просто за те, що це моє рідне місто. Адже те, що я сьогодні у ньому не приймаю, стосується не столиці, а окремих людей, які ухвалюють неправильні рішення.

Михайло ПОЖИВАНОВ, заступник глави Київміськдержадміністрації:

— Київ — місце, де живе моя сім’я, це Хрещатик, де я та мої однодумці працюємо, це зелений лісовий масив, де живуть люди, які віддали за мене голоси на виборах. Історія моєї любові до міста почалася з Золотих Воріт і Софії. Для зарубіжних делегацій світські портрети та лики Софії Київської — показник високої культури, що існувала на цій землі. Для мене — щось більше: європейська ідентифікація. Мені подобається, що, незважаючи на різні зовнішні чинники, дух столиці залишається незмінним. Він відчувається як у десятках маленьких кафе чи приватних галерей, так і на Олімпійському стадіоні — дух вічного пошуку свободи.

Про негативне, тим більше напередодні свята, мені б говорити не хотілося: любов до міста, як і любов до жінки, вимагає вірності.

Зіновій КУЛИК, політолог, шеф-редактор журналу «ПіК»:

— Поїздивши світом, гордо й упевнено констатую: Київ — одне із найкрасивіших міст. Кажуть: «Побачити Париж — і померти». Бачив — помирати не захотілося. Свого часу побачив нашу столицю — і захотів стати киянином: апостоли, у цьому випадку Андрій Первозванний, вибирали благодатні місця.

Люблю це місто за красу і комфорт, особливо рано-вранці, коли небагато машин. Мені подобається те, що, на відміну від міст, де все «стабільне» (кожен знає, коли потрібно пити чай, чи коли йтиме дощ), Київ — живий і пульсуючий. Міське життя наповнене вічними несподіванками: як неприємними, так і приємними, але останніх більше. І (що недивно, зважаючи на його пульсуючу натуру) Київ — це місто, яке всім дає можливість реалізувати свій шанс. Загалом, перефразовуючи класика: «Життя дається людині один раз, і прожити його потрібно у Києві».

Проте мені дуже не подобається, що «дякуючи» новобудам столиця втрачає своє оригінальне обличчя: «мавпування» перетворює її на такий собі «Вавилон неасфальтований». «Мадрид» і «Париж» ще можна уявити в нових районах, але навіщо переносити їх у центр? Непокоїть мене і те, що Київ перетворюється на місто-відстійник, де скупчуються не кращі представники мігруючих націй. Раніше приїжджі дуже швидко ставали киянами, сьогодні вони — господарі міста, які нав’язують свої правила гри. Мені не подобається, — нехай це поки і не всі помічають, — що з підпілля виходить криміналітет: Києву це, на мій погляд, ніколи не було властиво. І ще: нам потрібно позбуватися стереотипів на зразок «Киев — мать городов русских» — це принизливо. Подібні «великодержавні» настрої не мають нічого спільного ні з патріотизмом, ні з демократичними принципами, які у різні роки і століття проголошували на цій землі.

Олександр ЗАДОРОЖНIЙ, народний депутат України, постійний представник Президента в парламенті:

— Причина любити: Київ був і залишається містом з дуже цікавими кліматичними умовами, які останнім часом, на жаль, погіршуються. Нагадаю старий-старий анекдот 1986 року, коли Михайло Сергійович Горбачов на початку квітня, дивлячись на Дніпро, гірко сказав: «Добре вам, киянам, живете, як на курорті». А наступного дня сталася Чорнобильська катастрофа. До речі, близькість Києва до Чорнобильської АЕС — це негатив, тому що це постійно тримає киян у напруженні. І дзвінок о другiй ночі з запитанням від знайомих: «Що ж там знову сталося на Чорнобилі?» сміху не викликає.

Друга причина, чому Київ варто любити — це те, що місто все переконливiше отримує статус культурної столиці. Він завжди був культурою столицею України нарівні зі Львовом, хоч і був більше зрусифікований, і тому ми завжди його трохи паліативно називали культурним центром, а не центром української культури. Але це, мабуть, правильно, оскільки звідси пішла Рось, і це є перша столиця древньоруської держави. В цьому сенсі Київ має багато переваг над іншими містами — за кількістю театрів, бібліотек, вищих навчальних закладів.

По-третє, Київ — це місто, яке, завдяки зусиллям багатьох киян, залишається фінансовим центром країни. А це дає можливість багатьом киянам вдало знаходити роботу і працювати, тому рівень життя мешканців столиці набагато вищий, ніж рівень жителів провінції. До речі, в цьому є і негатив — погано, що Україна розвивається так нерівномірно, і кияни набагато більш заможні, ніж інші українські громадяни.

Четвертим плюсом міста Києва є те, що воно динамічно розвивається. Я вніс один законопроект щодо Києва — на нього дуже цікавою була реакція багатьох депутатів. Цей законопроект відтворював побажання більшості моїх виборців. Він стосувався того, щоб усі дорожні роботи в столиці проводилися вночі і вдень не заважали руху транспорту. Цікаво, що 95% виборців цю ідею підтримало. Але реакція депутатів, обраних по так званих «провінційних» округах була такою: «А ми зацікавлені в тому, щоб дорожні роботи в наших містах взагалі велися». Це свідчить про те, що Київ розвивається набагато динамічніше від інших, навіть великих міст України. Відбувається будівництво нових торгових, культурних центрів. Вже стало доброю традицією, що майже щорічно відкривається щось нове, цікаве для киян та гостей міста.

І останній, п’ятий плюс, виходячи з усього вищесказаного, — киянам набагато легше і краще жити, ніж іншим. Я, поїздивши по Україні, прийшов до висновку, що настрій киян, як якийсь інтегральний показник, набагато вищий, ніж настрій усіх інших. Але одночасно — і це мінус — жити в Києві набагато важче, ніж у селі. Для цього потрібно мати міцні нерви та багато енергії. Витрачання щодень двох годин на дорогу до роботи та додому компенсується лише тим, що добре, що ця робота взагалі є.

Ще один мінус — відсутність концепції, бачення стратегічного розвитку міста у київського керівництва на початку 60-их років призвела до того, що ми всі зараз є жертвами того старого будівництва. Тоді планували хрущоби, планували, що всі ми будемо їздити автобусами і метро і, відповідно, не будували майданчиків для автомобілів. На жаль, деякі моменти в сучаснiй архітектурi міста відтворюють ці застарілі тенденції.