Діти переможених - переможцям

Вчора номінальний глава Німеччини, федеральний президент Роман Герцог, разом з супроводжуючим почтом, поклав перев'язаний трикольоровою чорно-жовто-червоною стрічкою вінок до могили Невідомого солдата. Того солдата, який 1945-го примусив капітулювати Німеччину. Гробова хвилина мовчання, котра настала після цього, з одного боку вкотре вже продемонструвала прагнення німців загладити свою провину перед Україною, з іншого - викликала безліч запитань.

Діти батьків не вибирають. Так само, як і Батьківщину. Покаяння, виставлене перед усім світом і самоприниження німців відносно України свідчать про те, що діти й онуки переможених добровільно звалили на себе хрест прокляття і не мають наміру зрікатися минулого. Яким би обтяжливим воно було...

Ми себе почуваємо потерпілою стороною, хоча згадуємо про це все рідше і рідше. Зараз нікому немає діла до того, що якби не напав на Радянський Союз вусатий фюрер Німеччини, вусатий фюрер країни Рад сам би на нього напав. "Так, але вони напали перші...", - скаже у відповідь багато хто. "Так, але він був вимушений", - заперечать інші. "Так, але до чого тут народ і мільйони наших загиблих?" - заперечить багато хто. Ні до чого.

Світове панування, якого прагнули і Гітлер і Сталін, досягалося різними засобами. Гітлер знищував чужих, Сталін - своїх. І яка різниця, під якими гаслами це все відбувалося.

Німці пам'ятають минуле. І навряд чи покладання вінків до могил переможців для них більш усталена традиція, аніж скорбота перед пам'яттю загиблих, тих хто зник безвісти і живцем спалених у концтаборах. Цікаво, якби повернулося колесо історії в інший бік, чи стали б ми покладати квіти до могили Невідомого солдата Німеччини? Гадаю, ні...

Романа Герцог не промовив на площі Слави ані слова. Слова були б тут зайвими...