ДОРОСЛI IГРИ

Але тут, імовірно, доречно пояснити, чим, власне, є Fashion Game. Мета гри — з боку організаторів і дизайнерів — найбільш вигідно представити вітчизняну моду глядачам. А тим, у свою чергу, — отримати уявлення про українську моду та наших провідних дизайнерів. Для цього було створено одну велику збірну колекцію, в якій Віктор Анісімов, Сергій Бизов, Олександр Гапчук, Ольга Громова, Олексій Залевський, Тетяна Земскова й Олена Ворожбит, Оксана Караванська, Лілія Пустовіт представили по десять моделей. Напевно, читачі, які навіть не особливо активно цікавляться модою, всі ці імена чули. Що не дивно. На ігровому полі справді зібрали «перших», які сьогодні визначають, диктують, створюють (назвіть, як хочете, і все буде однаково правильне) моду всередині країни. Дивно, але за п’ять років зусиль їм це практично вдалося. Ну хоч би тому, що «просунутій» публіці немодно сьогодні не знати вітчизняних дизайнерів, нарівні з іменами всесвітньо відомих будинків моди. А записні столичні модники просто не можуть не мати у своєму гардеробі хоч би кілька вбрань від вітчизняних модельєрів. Це я до того веду, що склад української збірної було підібрано цілком логічно.

Хоч, на мій погляд, у цьому був певний ризик. Як і взагалі у подібній «солянці». Кожен із представлених дизайнерів — особистість вельми амбіційна (що природно), а їхні колекції мають яскраво виражені відмінні риси, які в груповій грі можуть або загубитися (що погано), або навпаки — дуже явно проступити, змікшувавши уявлення про загальну стилістику української моди (що ще гірше). Скажу відразу, мої побоювання, за великим рахунком, не підтвердилися. Цілісність картинки вдалося витримати майже ідеально. Багато в чому завдяки світлу, звуку, мейк-апу, оптичним і зоровим ефектам, загальній культурі показу (організатори привезли до російської столиці двадцять дівчат — демонстраторів одягу для більш об’ємного уявлення про українське модне життя). Треба визнати, що спостерігати все це було вельми і вельми приємно. Ми так часто через причини і безпричинно комплексуємо стосовно свого «невстигання» за Європою, так самозабутньо культивуємо в собі синдром «меншовартості», що якось навіть не встигаємо зауважити очевидне. Ну, наприклад, людей, які безоглядно і без нескінченних рефлексій просто займаються своєю справою. Професіонально, спокійно, винахідливо, не боячись демонструвати в тому числі національну самобутність. І виявляється: вони вже там, у Європі...

Проте вхід туди справді непростий. Fashion Game відбувалися в Москві у рамках 9 го Тижня високої моди. У ньому брали участь вісім російських кутюр’є плюс відомі Будинки «від кутюр» Франції й Італії. Вперше приїхали модельєри з Англії. Показатися в такій компанії у перенасиченій і до того моменту вже неабияко «перегодованій» модою російській столиці — завдання непросте.

Скажу чесно, коли друзі підвозили мене до Пушкінського музею на Пречистенці, де повинен був проходити показ, відчула, що нервую: чи збереться публіка. Але побачивши ряди припаркованих біля входу іномарок, заспокоїлася. Коли ж у великому просторому залі виникли труднощі з пошуками вільного місця, а народ усе прибував, зрозуміла, що півсправи організатори українських ігор уже зробили. Оскільки самі колекції просто не могли не справити враження (кияни їх уже бачили на останніх «Сезонах»). Так, власне, і сталося.

Фуршет після закінчення показу затягся надовго. Вже начебто все з’їли і випили, а гості не розходилися, осипаючи компліментами господарів, тобто наших дизайнерів. Ну зрозуміло, коли це робили присутні знаменитості. Скажімо, Наталя Гвоздікова та Євген Жариков, Віра Глаголєва чи Ігор Старигін. їм нібито як за світським ритуалом належить. А коли численні московські модні журналісти довго, бурхливо і вельми доброзичливо (до речі, що не завжди зустрінеш у рідному Києві) обговорюють побачене, попутно щось купуючи із колекцій; коли представники великих банків цікавляться у дизайнерів, що таке «Сезони моди» зокрема й українська мода взагалі, — це зовсім інший рівень розмови. Професійний. Що, власне, і потрібно було довести.

Причому думки спеціалістів на перший погляд здавалися парадоксальними, однак досить точно визначили тенденції української моди. Наприклад, Віолетту Литвинову — мабуть, найвідомішого в Росії дизайнера капелюхів, даму вельми екстравагантну і навіть ексцентричну — привабила епатажність і блискуча, на її погляд, інтерпретація етнічних мотивів. А ось Евеліна Хромченко, редактор російського видання «L’Officiel», пригадавши характеристику відомого критика з англійського The Sunday Times Колліна МакДауелла з приводу Тижня високої моди, яка зводилася до того, що талановитих дизайнерів багато, але добре б, щоб їхній одяг ще й носили, констатувала: цей одяг носити треба, відзначивши його функціональність і практичність. І тут же придбала одну з моделей. Художник Нікос Сафонов, сконцентрований все більше на собі самому, тим часом не міг не відзначити колірну привабливість і свіжість колекцій, що, втім, завжди було сильною стороною українських дизайнерів. Але треба зауважити, що деяких глядачів одяг якщо й цікавив, то в останню чергу. Співаків Титомира та Осіна так надихав вигляд українських манекенниць, що вони влаштували супровід автобусу, який відвозив нас у готель. Їхній запал швидко і рішуче остудив Володимир Нечипорук.

Не вимовлятиму гучних слів про певний український прорив. Мода — дуже конкурентний бізнес. І однією навіть вдало зіграною грою тут не обійтися. Але те, що українські дизайнери конкурентоспроможні — цілком очевидне. Мені здається, тут більш важливе інше. Розуміння того, що мода на країну дійсно формується всередині країни. Чи то дизайн одягу, мистецтво, спорт, чи політика. Для початку нам самим непогано б визначитися, які ми, за якими мірками живемо та які планки перед собою ставимо. Можна це назвати формуванням власного іміджу. А можна ще простіше — власного життя.