Дрібний бізнес — велика політика

В той самий час, коли сотні кореспондентів юрмилися навколо приблизно такої ж кількості протестуючих осіб, очікуючи на що ще вони зважаться, наслухавшись зранку відомої касети, майже непоміченою пройшла інша акція протесту, котра насправді мала об’єктивні причини й учасників якої об’єднувала насправді велика небезпека. Друга акція завершилась успішно, влада пішла на поступки. Але пишуть і говорять чомусь не про неї. Чому?

Зупинимося на самому явищі, на феномені масових виступів громадян на захист своїх прав. Ми вперше побачили такі виступи на власні очі не так давно. Шок від перших демонстрацій із синьо-жовтими прапорами на заході і шахтарських страйків на сході минув досить швидко. Влада опанувала ситуацію, і народні маси, що вийшли було на вулиці на рубежі 90-х, надовго, якщо не назавжди, повернулися до своїх осель і вже ніколи добровільно не підуть протестувати. Сучасні акції виглядають як добре чи не дуже добре зрежисовані політичні ходи, які мають обмежене коло учасників і ще більш обмежений вплив на стан справ хоч у країні, хоч у регіоні.

Хто, власне, може у нас протестувати? Селяни? Людей, яких називають таким словом, взагалі в природі не існує. Є абсолютно різні за походженням та інтересами групи людей, які живуть і працюють ближче до землі. Пенсіонери, що доживають вік на харчах з власного городу, не мають спільних інтересів із «аграрними баронами», що крутять мільйонними позиками, кредитами, векселями навколо щорік меншого врожаю. Механізатор, щасливий з нагоди вкрасти кілька бочок солярки, не має спільних інтересів із фермером-одинаком, що гнеться на вирваній у колгоспу землі. Так само, як і селян, немає в нас і «трудових колективів», чиїм ім’ям за старою пам’яттю ще оперують окремі ідеологи місцевого масштабу, посилаючи до столиці геніально безглузді листи й звернення. Причини, що досі утримують частину працівників на колишніх великих підприємствах, аж ніяк не можуть об’єднати їх для спільної діяльності у спільних інтересах. До того ж, усі найбільш ініціативні й просто розумні давно вже пішли із цих підприємств у бізнес. Немає причин для організованих протестів і у працівників бюджетної сфери, які зуміли вижити на своїх робочих місцях і грають кожен за себе.

Можуть зауважити, що розміри зарплат у будь-якій із названих і неназваних сфер діяльності самі по собі є детонатором соціальних заворушень. Це було б так, якщо ті люди дійсно жили б на ті зарплати. В такому випадку вони б або давно фізично вимерли, або скинули владу ще кілька років тому. А оскільки влада стоїть міцно й трупи померлих від голоду з вулиць машинами не вивозять, все насправді не зовсім так, як хотіли б нам показати.

Про це не люблять говорити, але це доконаний факт: переважна більшість населення вже давно живе на гроші, що обертаються поза офіційною економікою, банківською та податковою системами. По-нормальному, коли офіційно визнається, що в тіньовій економіці обертається більше ніж половина коштів, що є в державі, держава мала б вжити відповідних заходів, вивести із тіні цілі галузі виробництва, наповнити бюджет і розв’язати всі проблеми громадян. Це теоретично. Насправді нашій владі скільки не дай, все буде мало. Чого варті лише розкішні офіси й авто податківців, які будувалися і купувалися в часи невиплати зарплат і пенсій малозабезпеченим! Чи свідчить це про аморальність чи ще якісь нехороші якості наших лицарів податкового фронту? Зовсім ні. Бо якраз податківці, а з ними і працівники інших органів, що потрапили нині у епіцентр загальної уваги, найкраще знають, що народ уже давно живе автономно від держави, забезпечуючи себе всім необхідним. Досить порівняти місячну виручку торгового центру в мікрорайоні з сукупним розміром офіційних доходів мешканців цього мікрорайону, щоб побачити разючу невідповідність. Якщо, звичайно, виручку цю вдасться повністю підрахувати.

Ось тут і закладено єдину на нинішній час небезпеку для стабільності держави. Як тільки держава робить спробу порахувати гроші в кишенях власних громадян, виникають насправді серйозні конфлікти. Відомо, що працювати, не порушуючи жодної постанови, й сплачуючи всі належні збори та податки, неможливо. Точніше, можливо, але собі ж у збиток. Тому для того, аби щось реально заробити, є три основні шляхи. Перший — мати певні пільги хоча б на одному етапі бізнесу. Другий — мати дуже великі обсяги оборотів, аби працювати за кілька відсотків рентабельності було б вигідно. І нарешті третій — приховувати свої прибутки від оподаткування. Третій спосіб найбільш спокусливий і масовий. Чим менший обсяг виторгу, чим дрібніша партія товару, тим важче проконтролювати весь процес. Аби не бути спійманим пильними захисниками інтересів держави, підприємець має оперувати настільки малими коштами, аби їх можна було в разі чого видати за бабусин спадок.

Переважна більшість вітчизняних підприємців працює саме за третьою схемою: вигідніше торгувати на вулиці чи в наметі, звідки можна в будь-який момент зникнути, ніж легалізовуватися і брати на «прокорм» численну групу контролюючих і перевіряючих. Загнані державою саме в такі умови, мільйони українців дають собі раду, заробляючи на хліб і до хліба. Державі їх зачіпати невигідно — краще нехай самі виживають, ніж мати з ними клопіт. Є й перегини, коли відмічатися до служби зайнятості безробітні приїжджають на дорогих авто. В основному ж автотранспорт у наших безробітних і дрібних підприємців скромний і працює ефективно.

Через гуртові і роздрібні ринки проходять кошти й товари на мільярди гривень, і ніхто не робить спроб ці кошти хоча б реально підрахувати, а не те що оподаткувати. Про тих людей, що керують цими процесами, сором’язливо мовчать навіть найвідважніші «борці з мафією». Їх не можна зачіпати не стільки тому, що вони страшні, озброєні й всемогутні, а тому, що під їхнім, а не держави, захистом заробляє собі на життя найактивніша частина населення країни. І мова не тільки про дрібних торговців, а й про дрібних виробників, якім легше й вигідніше реалізувати свою продукцію через неофіційні структури, або, кажучи прямо, поза увагою держави.

Не підніметься рука, не повернеться язик звинуватити цих людей у несплаті всіх податків, через що страждають пенсіонери і бюджетники. Бо це вони в основному і є. Бюджетник або сам підробляє на ринку, або має в сім’ї годувальника, який працює «в тіні». Слухаючи «одкровення» знаменитого майора Мельниченка, згадав свого знайомого майора тої самої служби, який щосуботи допомагає сільському родичу продавати м’ясо на базарі. Сам за прилавком не стоїть, аби не впізнали, а тягає туші, рубає їх. Кілька годин такої роботи на тиждень дозволяють майору годувати сім’ю нормально, а не на зарплату. Тільки так можуть вижити насправді чесні майори, капітани та інші, не кажучи вже про вчителів та лікарів, які не беруть подарунків.

Держава, власне, цих людей і не зачіпає. Поки можна щось вкрасти на розподілі газу, тепла та електроенергії, саме про це сперечатимуться у високих кабінетах, залишивши у спокої народні маси з їхніми копійчаними заробітками. Аж раптом хтось у черговий раз не додивився, й перед дрібними торговцями постала перспектива працювати з нового року виключно через електронні касові апарати. Акція протесту з цього приводу була швидкою та потужною. Одразу після перших «торгових» протестів на бiк протестуючих встали представники влади на всіх рівнях, і парламент вмить скасував спробу зазіхання касових апаратів на темряву гаманців дрібних торговців. Уже знаючи напевно, що Верховна Рада виконає їхні вимоги, підприємці провели-таки акції протесту в регіонах. І правильно зробили. Протест торговців був зовсім не схожим на погано організовані «походи» та інші акції, що демонструвалися нам останнім часом. У випадку із касовими апаратами, полишивши свої робочі місця, на вулиці вийшли не бомжі та маргінали, а ті, хто насправді хотів відстояти й захистити свій(!) інтерес. І захистили, і відстояли. А потім, без зайвого галасу на майданах, повернулися на робочі місця заробляти гроші.

Треба бути короткозорим і політично безграмотним, щоб не бачити в протесті дрібних торговців зародження насправді політичного об’єднання широких мас людей, які чинять тиск на політиків, захищаючи власні економічні інтереси. Це не тиск групи бізнесменів у парламенті, а набагато серйозніше. Бо депутатів цих можна в разі чого змусити мовчати, давши згоду на арешт одного із них з такого приводу, яких на кожного — десятки. А як зупинити і змусити мовчати людей, які захищають останнє — можливість заробити на життя?

Немає сумніву, що до дрібних підприємців з їхнім потенціалом масовості вже давно придивляються політики. З яким задоволенням очолив би кожен із нинішніх політичних лідерів не штучну структуру, оплачувану з власної кишені, а справді народну партію середнього класу, що зароджується. В регіонах вже були спроби окремих партактивістів очолити протести «базарників». Жодного помітного успіху ці спроби не мали з тої причини, що лідер нової сили має бути висунений нею самою. Поки ж дрібні підприємці та торговці, об’єднуючись у разі небезпеки економічної, залишаються роз’єднаними політично. У прибазарних забігайлівках, де цей люд втамовує спрагу й голод, можна почути найнесподіваніші одкровення щодо політики і політиків.

Сьогодні вони мерзнуть за сусідніми прилавками, об’єднуючись раз на рік під час протестів iз приводу чергового «наїзду» влади на їхні права. Поки що серед них є прихильники чи не всіх політичних течій, залежно від того, звідки прийшла людина в дрібний бізнес: із збанкрутілої колгоспної птахоферми чи з провідного столичного НДІ. Об’єднатися й виступити як єдина політична сила на виборах вони ще не зможуть ні завтра, ні післязавтра. Але якщо зачепити їхні кровні інтереси, то за потужністю протесту з дрібними бізнесменами не зрівняються жодні «голодуючі» за Мороза, жодні «бойовики УНСО». Влада це відчула й швидко відреагувала.

КОМЕНТАРI

В’ячеслав КРЕДИСОВ, голова правління Всеукраїнського об’єднання підприємців «Нова формація»:

— Для української нації характерна надвисока толерантність. Для підтвердження можна навести наше улюблене прислів’я: «Моя хата скраю — я нічого не знаю». Я хотів би побажати своїй країні, щоб її населення більш активно висловлювало свою думку відносно усіх питань суспільного, політичного і економічного життя. Я не закликаю ні до яких акцій непокори. Але голос людей повинен бути почутий. Не можна сидіти десь там «скраю» і чекати, поки хтось вирішить... Я дуже хочу, щоб так було, але я бачу, що навряд чи що-небудь подібне станеться. Але дуже хочеться вірити, що в Україні почнеться все-таки якийсь рух, народ зрозуміє, що якщо не показувати своє невдоволення владою, спочатку юридичними способами, а потім по-іншому, то ніяких інших способів змінити життя не залишається. Дуже хочу, щоб люди в нашій країні стали багатшими. Але зростання, яке у нас намічається, йде переважно по лінії держави, бюджету. А треба, щоб зростали прибутки населення, навіть, можливо, і не на користь бюджету — не страшно. Буде багатий, упевнений в собі громадянин — буде багата, упевнена в собі країна. А якщо громадяни живуть в достатку, то в країні процвітання, стабільність, довіра до влади. І тут, не в приклад нашому нинішньому становищу, дуже низький ресурс терпіння: відносно будь-якого погіршення життя. У людей, що звикли жити в достатку, дуже різка реакція на всілякі порушення їх прав і свобод.

Олексій ГАНЮКОВ, Український інститут соціальних досліджень:

— Головним чинником, який сприяє соціальному напруженню і може, за відповідних обставин, спровокувати масові акції протесту є високий рівень незадоволення переважної більшості населення своїм матеріальним становищем. Вже протягом тривалого часу на запитання, чи задоволені вони рівнем своєї зарплати, можливістю задовольняти свої найперші потреби, люди дають заперечну відповідь.

Другою причиною, що провокує зростання рівня соціальної напруженості є майже суцільна відсутність у людей практики реального політичного і громадського життя. Немає традиційних навичок відстоювати свої інтереси через політичні партії і громадські організації. Не більше трьох відсотків населення, за нашими даними, відносять себе до тих чи інших політичних та громадських організацій. Це значно розходиться із тими цифрами, які називають самі політичні партії, але об’єктивні дослідження доводять, що відомості, що наводяться партіями, є значно завищеними. Можливо, люди могли б відстоювати свої інтереси дозволеними законом способами, але вони цього в масі своїй робити не вміють, не знають, як це робиться. Епізодична участь громадян у виборах не може вважатися політичною діяльністю.

На підвищення рівня соціальної напруги працює також впевненість багатьох громадян в тому, що свої проблеми вони мають вирішувати без допомоги громадянських чи політичних інституцій. Опитування показують, що особливо характерно це для молоді. Можна припустити, що саме людина, яка звикла розраховувати на власні сили, буде здатна вийти на вулицю і активно захищати свої інтереси в той чи інший спосіб беручи участь у акціях протесту.

Водночас приведені вище чинники певною мірою нейтралізуються, врівноважуються іншими тенденціями в суспільстві. У нас відсутній масовий патерналізм. Чим молодший вік опитуваних, тим менше вони схильні покладатися на державу. А тому вони і не збираються чогось від цієї держави вимагати. У цьому ж напрямку працює масова недовіра громадян до органів державної влади. А якщо люди владі не довіряють, то вимоги до неї втрачають сенс.

Хоч як це дивно на перший погляд виглядає, стабільність в державі багато в чому забезпечує високий рівень соціального оптимізму. Тут є великі розбіжності за віковою ознакою, у молоді оптимізму, звісно, більше. Проте саме молодь визначає сьогодні можливість чи неможливість окремих протестних проявів. В останніх акціях, що пройшли в Києві, брали участь в основному молоді люди, але їхня нечисленність тільки підтверджує тезу, що серед основних пріоритетів молоді знаходяться праця, заробляння грошей, особиста кар’єра, освіта.

Є і суб’єктивні фактори. Регулярні опитування на предмет того, як респонденти оцінюють рівень соціальної напруженості в державі і на місцях, показують стійку тенденцію до зниження. Тобто люди самі це відчувають.

Щодо готовності людей реально брати участь у масових акціях протесту, то їх слід розділити на законні і незаконні, дозволені і недозволені. У загальних цифрах кількість заперечних відповідей при таких опитуваннях значно перевищує кількість ствердних. І що цікаво, молодь, яку завжди вважали рушійною силою протестів, ставиться до участі у недозволених акціях менш прихильно, ніж люди старшого віку.

Треба враховувати і психологічні особливості нашого населення, те, що зараз називають менталітетом. Згадаймо приклад Албанії, де банкрутство фінансової піраміди призвело до таких масових заворушень, після яких в країні змінилася влада. У нас же після таких самих подій майже нічого не відбулося і про наші трасти вже всі забули, хоча людей постраждало не менше ніж в Албанії.

Тому сьогодні практично неможливо назвати причину, яка б могла спричинити насправді масові акції протесту. Скоріше за все, такі акції за нинішніх умов є нереальними.