Дві Європи
Існує дві Європи: історична Європа ідей, принципів, захисту свободи особистості і цілих націй — та багатостолітньої боротьби за втілення цих ідеалів у життя. А є також Європа бюрократична: це Європа, яка забезпечує плюс-мінус спокійне існування новітньої об’єднаної Європи, що народилася з цієї боротьби за свободу. Головне ж, що ця друга, бюрократична Європа, часто дуже мало цікавиться вищезгаданими ідеалами. Але така в неї робота.
Перед нами — відкритий лист віце-ректора Українського католицького університету у Львові проф. Мирослава Мариновича, написаний на знак протесту проти зведення нового Берлінського муру — муру Шенѓенського. Конкретний привід — на прохання польської сторони була видана річна шенѓенська віза, в якій рік скоротився до 1 місяця і 13 днів. І от, власне, у цих «13 днях» справа: чому не 12 і не 14, скажімо?
А нещодавно мені довелося почути про 25-річну українку, якій через якусь цілком банальну проблему з документами «дозволили» наступного разу пробувати в’їхати до США через приблизно... 89 років і теж кілька сюрреальних місяців. І в моєму досвіді неодноразово траплялися випадки, коли з тривогою (і постійними бюрократичними запитами) чекали приїзду на україністичні й інші конференції колег з України, яким доводилося чекати на візу до останнього моменту. Приклади можна множити.
Польща — країна цивілізована, тому відразу зреагувала, щоб виправити ситуацію. Лист проф. Мариновича у скороченому вигляді надрукувала «Газета Виборча». А вже 7 грудня та ж сама газета надрукувала вибачення перед проф. Мариновичем пана Павла Коваля, євродепутата, голови делегації комісії Європарламенту зі співпраці ЄС — Україна, що супроводив це вибачення ѓрунтовним коментарем щодо необхідності безперешкодного пересування українських громадян у європейському просторі.
Але насправді ситуація виходить далеко за межі конкретики цієї прикрої ситуації. Адже вона зачіпає проблему драматичної некомунікабельності між Європою та Україною — попри всі голосні заяви, саміти, угоди реальні та гіпотетичні між бюрократами з одного й іншого боку.
Є нерозуміння Європи з боку України (але це стосується багатьох країн посткомуністичного і насамперед пострадянського простору). Майже всі без винятку політики — крім, хіба, вже останнього ошмаття тоталітарної системи — говорять про «євроінтеѓрацію», не маючи — за рідкісними випадками! — ні знання, ні свідомості культурної ідентичності Європи та еволюційної парадигми демократії — від грецьких полісів до сьогодні. Ці політики концептуалізують Європу у прагматичний, якщо не цинічний спосіб, чекаючи від Європи коштів, допомоги, щонайрізноманітніших інтервенцій, не виконуючи зі свого боку зобов’язань реформ і поступу на шляху демократичного врядування. Вже не кажучи, що йдеться про політиків, які говорять одне в Москві, друге в Брюсселі, а третє у Вашингтоні. Це насамперед вони створюють у Європі образ неадекватної і непослідовної країни, яка не має ідентичності, не володіє консолідованим знанням про проблематику сучасного світу, а натомість жадібно й похапцем живе сьогоднішнім (часто електоральним) днем — без мінімальної здатності проектувати майбутнє.
І є нерозуміння України з боку Європи. Але тут механізми інші. На Європу постійно накочується великий «Схід». І в цього безбережного «Сходу» є три обличчя. Перше обличчя — це мільйонні міѓраційні потоки людей у пошуках роботи: і бюрократія ЄС намагається врегулювати (часом безуспішно!) це питання. Друге обличчя — «багатовекторні» мафіозні трафіки людей і «речей» з посткомуністичних країн. І тут діапазон широкий: від обідраних биндюжників до респектабельних нуворишів з їхніми «оф-шорами» і «оф»-законами. Європейське законодавство, природно, намагається ставити бюрократичні «запобіжники» і для міѓрації, і для трафікарів, але не завжди ці «запобіжники» достатньо диверсифіковані. Тож часто вижиті з батьківщини порядні люди у пошуках роботи опиняються в ролі «порушників закону» через якусь помилкову кому чи крапку, доки Заходом вільно розгулюють новітні рабовласники, продаючи людей, або ж мафіозні олігархи, що скуповують вілли й машини, ставши мільйонерами та мільярдерами коштом цілих країн.
Третє обличчя — це невелика, зрештою, за чисельністю соціальна категорія: інтелектуали, молодь, професіонали, що забезпечують НОВИЙ РІВЕНЬ відносин між Європою та Україною. Але парадоксально, що і в цих нових умовах саме ця категорія стає заручником недовірливого ставлення Європи до України. Це не просто образливо. Це надзвичайно контрпродуктивно — для обох сторін! Надто ж коли цю категорію презентують люди, які — цитуючи Мілана Кундеру — вмирали на барикадах за свободу і Європу. І це, зокрема, випадок Мирослава Мариновича. Тільки Кундера вважав, що це було можливо лише у Варшаві, Празі та Будапешті. Але це так само чинно і для Києва: українські інтелектуали боролися за свободу й за Європу і в 20-х роках, і в 60-х, і у 80-х... І 2004 року — тільки це вже не була група інтелектуалів, а велетенська частина суспільства, яка виступила проти неототалітарної влади, зокрема й під прапорами ЄС. І що ж? Судячи з усього, це теж були далеко не останні барикади. Бо політичний клас, що прийшов до влади, виявився так само неспроможний бути провідником реального, а не риторичного європейського дискурсу. І вкотре занурив суспільство у трясовину безпросвітного чекання чергових виборів, чергових «розборок», чергової відсутності будь-якого конкретного політичного проекту.
Європейські бюрократи з їхніми «13 днями» — теж великою мірою породження цього посттоталітарного минулого, яке вперто не хоче проминати. А також — продовження постколоніальної Європи. Це та ж сама Європа Шредера та Берлусконі, яка так прихильно трактує Росію з однієї простої і прагматичної причини: для них Росія і решта «цих» країн — сировинна база ЄС. Не менше. Але й не більше. Так бюрократично-цинічна Європа змикається з бюрократично-цинічним посттоталітарним світом. І в одному випадку, і в другому свобода з універсальної цінності перетворюється на прерогативу для «обраних» (у відповідному розумінні). Не випадково Адам Міхнік нещодавно говорив про подвійну загрозу цій новій Європі: «берлусконізм» з одного боку і «путінізм» — з другого. В момент, коли бюрократична Європа візьме верх над Європою ідеалів, Європа як культурний проект ризикуватиме втратити свій цивілізаційний зміст.
Восени 2006 р., після вбивства Анни Політковської, французький філософ Андре Ѓлюксман питав: що б зараз являла собою Європа, якби не помаранчева революція сьогодні й не повстання Будапешта, Праги, Варшави — вчора? Ця Європа була б закритим «елітарним» клубом в небезпечному оточенні тоталітарних країн. Європа «євро», але не Європа ідей. Саме країни, вважає філософ, що несуть з собою трагічний досвід двох тоталітаризмів, дають Європі, зосередженій на економічній проблематиці, етичний вимір, невід’ємний від демократичної системи.
Україна в цьому сенсі є живим і активним співтворцем цієї Європи ідей. Чим швидше це усвідомить саме українське суспільство — і допоможе це зрозуміти суспільству західному, — тим швидше і радикальніше зміняться євроінтеѓраційні перспективи України, а з ними — й візова політика. Скоротиться простір Європи бюрократичної — і зросте простір Європи солідарності та взаємного культурного знання.
Однак починати треба в кожному разі із себе: відмовляючи у «візі» політикам, що ведуть суспільство у глухий кут.
ВІД РЕДАКЦІЇ
Комітет із Національної премії України визначився з претендентами на Шевченківську премію 2010 року. Нам приємно повідомити, що серед них — Оксана Пахльовська, за книгу «Ave, Europa!». Саме в «Дні» вперше були опубліковані розділи з неї та перші відгуки читачів (див. «День» від 25.12.2008 р. і 17.01.2009 р.), котрі є найкращою рецензією на цю блискучу працю, — висунення її на Національну премію ми радо підтримуємо.
