ФАЛЬШИВА НОТА В ГОНИТВI ЗА ОРДЕНАМИ

Передвиборна боротьба — справа складна. Не кожному звичайному виборцеві вдається розгледіти інтереси її учасників, мотиви, що спонукають вступати в боротьбу за парламентське чи президентське крісло. Тим більше, приховуються від виборців таємні пружини виборів та важелі матеріального чи, скажемо простіше, грошового впливу задля вербування своїх прибічників чи передвиборної команди. Є й чимало інших речей, які перетворюють політичні ігри, що звуться виборами, на надзвичайно складний механізм здобуття влади.

Проте, хоч би якими складними ці ігри видавалися, хоч би там до якого штукарства вдавалися ловці голосів виборців, дуже часто всі ці хитромудрощі ламаються від декількох доволі простих запитань, після яких наш затурканий, нещасний виборець дивись та й стрепенеться й вигукне: «Але ж король наш — голий!»

Інша справа — люди зі становищем. Їм сказати сакраментальну фразу про голого андерсенівського короля виявляється не так і просто. Люди становища не є вільними людьми. Вони або хочуть зберегти чи зміцнити своє становище, а іноді — вигідніше скористатися ним, продати його і здобутися на сяку-таку копійчину. Співалося ж віддавна у народній думі про «лакомство нещасне». Однак Боже борони комусь подумати, що продаючи своє становище за чийсь гріш, ці люди пояснюють свій крок саме корисливими міркуваннями. Зовсім ні. Вони можуть виставляти на перший план, наприклад, потребу підтримати мистецтво чи благодійництво, чи подавати свій крок як захист від загрози комуністичного реваншу. Словом, варіантів може бути два: або ці люди зі становищем самі є одурені, або ж самі з доброї волі беруть участь в масовому ігрищі, що називається виборами. Рідко кому вдається уникнути цієї пастки.

Усі ці міркування спали на думку після того, як нещодавно на телеекранах було відхилено завісу над приготуваннями президентської команди до виборів. Цілком логічним виглядає, що очолюють цю команду І. Курас та Д. Табачник, які за своєю соціальною природою та соціальною поведінкою надзвичайно органічні в номенклатурному дніпропетровському середовищі. Їм не треба нічого вдавати, вони грають самих себе. Вони є класиками в жанрі номенклатурного цинізму. Заявивши свого часу, що «національна ідея не спрацювала», тепер вони завченими голосами говорять про українську державу. Формуючи свого часу режим тотального пограбування народу, вони тепер шукають у того ж таки, обдертого їхнім номенклатурним режимом народу, голосів на свою підтримку.

Але серед цих політичних маклерів на телеекрані зненацька постало ще одне начебто знайоме обличчя. У ньому ледве вгадувалися до болю дорогі риси, хоча номенклатурне оточення вже наклало на нього своє незгладиме тавро. Не вірилося, але голос за кадром чітко вимовив: довіреною особою кандидата на посаду президента нинішнього Президента Л. Кучми є народна артистка України Ніна Матвієнко.

Невже це так? — зринала образа. Що вони зробили з Вами, дорога наша Ніно Митрофанівно? Невже це Ви? Навіщо Вам ці ігрища нечестивих? Ви проказували у ваших проповідях біблійні слова про те, щоб не ходити на зборища нечестивих. Хіба ж ні?

Ми Вас любили й любимо всією душею. Як любили й любимо нашу пісню, наших мам і бабусь селянських, рабинь колгоспної системи, поневолених комуною. Це Ви співали від їхнього імені, їхніми дорогими голосами. Чужа система вкрала їхню молодість, волю, глумилася з їхньої долі й пісні. Вона втоптувала в чорну землю їхні діаманти. Ви брали ті діаманти й співом своїм надавали їм чарівного сяйва. Та чужа система вкрала в їхніх дітей рідну мову. Це ж до них Ви криком прокричали: «Ой, роду наш красний, роду наш прекрасний, не цураймося!» Кричали тоді, в похмурі 70-ті, коли над величезною імперією панував дніпропетровсько-кремлівський спрут. Як ми дослухалися до кожної Вашої пісні, до кожного Вашого зойку. Ви були й навіки будете великим символом великої душі, великого болю, крику і великого таланту народу.

На жаль, цього бездонного колодязя Вам стало замало. Хтось Вам сказав, що цей великий символ треба прикрашати. Ви стали вдягати якісь чудернацькі корони й діадеми. Ви милувалися собою. А найяснішою Вашою короною була наша пісня. У ній Ви були Великою княгинею без діадем. Ті всі штукарські корони були спокусою для Вас.

Тепер перед Вами нова спокуса — стати довіреною особою. Чи спинилися Ви, український філолог, перед священним коренем слова довіра?

Є люди, які уособлюють собою і своїм життям це слово. Для сотень тисяч людей, які слухали Ваші пісні, Ви і є символом довіри. Доля поклала на Вас цю довіру. Ви самі про це сказали. Тепер Вам не вільно її підважувати.

Думаю собі: чим могли Вас спокусити ті люди?

Тим, що нахвалялися, що ремонтували Національну філармонію й Палац «Україна»? Це не є героїчною заслугою, а звичайним обов'язком влади.

Може, тим, що влаштовують у Києві обласні звіти художньої творчості? Але хіба це не блюзнірство: народ, пограбований і зневажений номенклатурою, звітує (!) перед тією ж номенклатурою. Десятки тисяч працівників культури, і то переважно сільських, доведені до жебрацького стану, переведені на чверть ставки, мусять тепер ще й дякувати своїм грабіжникам. І все це — «під патронатом Президента України». Невже Ви не знаєте, як тепер живеться сільським бібліотекарям, працівникам музичних шкіл і клубів? Або Ви цього не знаєте, то дізнайтеся і вчиніть, як Вам належить, а якщо знаєте, то чому не станете їм на оборону?

Але як же це потворно виглядає, коли справді талановиті колективи змушують співати ідіотські пісні про злагоду. Ще недавно парторги різних рівнів так само змушували співати пісні про Партію, про Леніна. Невже не здригнеться душа, коли величальна пісня «Любіть Україну» на слова В. Сосюри супроводжується на бічних екранах в Палаці Україна солоденькими, до тупості холуйськими картинками з виявами «всенародної любові» до Вашого нинішнього патрона та його щонайдобродійнішої дружини. Невже Ви, людина з досконалим естетичним смаком, не відчуваєте відразливості таких сцен? Мимоволі згадалося саркастичне застереження Н. Салтикова-Щедріна не плутати «Его Превосходительство с Отечеством».

Невже Вам нічого не відомо про ту прірву, перед якою у президентство Л. Кучми поставлена українська мова, українське кіномистецтво, книговидання, вся українська культура.

Поставте собі ці та багато інших болючих запитань. Невже Ваша душа не стрепенеться?

А проте відповідь на них уже давно дала українська громадськість.

Колись свого часу Дмитро Гнатюк, той самий, що полонив світ «Піснею про рушник» та заспівав пісню-символ «Чом, чом, земле моя», вже після того, як вислужив усі можливі в СССР відзнаки, звання та премії, раптом виліз на якусь ювілейну сцену й заревів: «Спасибо Вам, за Ваш геройский подвиг, наш Генеральный секретарь!» Нині ж, кажуть він подався в депутати до дніпропетровської «Громади». Так вони й купують.

На цьому фоні можна спробувати і пояснити, чому серед челядників головного претендента опинився і Тарас Петриненко. Той самий Петриненко, який 1989 р. на фестивалі «Червона рута» співав наперекір дніпропетровській номенклатурі бадьору й відважну «Пісню про Народний рух». Про тодішній Народний рух. Про Рух як символ нації, що дихнула на повні груди й пробуджується до волі. Тепер дніпропетровська номенклатура перетворила Рух у власне охвістя, а його колишніх співаків повела на налигачі до «Злагоди». Злагоди з ким? З тим, хто організовував трасти, хто роками не виплачує пенсій та заробітних плат нашому люду і на тому наживається, хто безкарно розпродує національне багатство. А потім щедрою рукою розкидається з награбованого на подачках.

Тепер вони пошлють Вас на Ваше Полісся, щоб ви виступали перед поліщуками, політично й соціально темними й забитими, де й досі гніздяться кубла комуністичної пропаганди та московські патріархати, щоб Ви своїм словом, піснею та іменем закликали до продовження ще на п'ять років агонії народу та держави.

Що з нами коїться?

Чи ж випадково, що чужі люди дозволяють собі зневажати нас і наші символи?

Хто прудкіше побіжить за Софією Ротару, народною артисткою СССР, та за її орденами?

Хто дослужиться до народного?

Хто залишиться Народним?

Без титулів і орденів.