Федір СТРИГУН : «Давно чекаю п’єсу, яка б сколихнула всіх»

1 листопада відомому українському актору, режисеру та художньому керівнику Львівського театру ім. М. Заньковецької виповниться 65 років.

Про ювілей, свій шлях у мистецтві, секрет сімейного щастя та мрії — в цьому бліц-інтерв’ю, яке дав «Дню» по телефону майстер сцени з Галичини.

— Я переношу своє святкування на кінець місяця, — сказав Федір Миколайович. — Почекаю, хай вибори пройдуть, а потім ювілей відсвяткую. Не хочу все на купу скидати. Тому й вирішив запросити гостей до Театру ім. М. Заньковецької на 26 листопада. Буду грати бенефісну виставу «У.Б.Н.», а 27 проведу зустріч iз глядачами, відповім на запитання публіки, критиків.

— Федоре Миколайовичу, більше 40 років ви працюєте на професійній сцені. А коли вперше у вас з’явилася ідея стати актором?

— В дитинстві, як мрiють багато хлопчиків, я ні військовим, ні міліціонером, ні пожежником бути не хотів. Я навіть не можу сказати, що стало поштовхом до акторства. Ще в школі займався в самодіяльності. Я народився в селі Томашівка Черкаської області в родині колгоспників. Був наївним і простим хлопцем. Поїхав до Києва вчитися «на артиста». Знайшов Театральний інститут ім. Карпенка-Карого, але не знав, що потрібно готувати уривки, читати вірші, співати, танцювати й із першого разу не вступив. Повернувся додому. Попрацював завідуючим сільським клубом, грав у самодіяльності, навіть поставив пару вистав. Так збіг рік. Знову поїхав до Києва. Склав іспити, пройшов добре всі тури, й мене зарахували до Театрального інституту. Я потрапив у клас професора Володимира Олександровича Неллі. Він працював режисером у Театрі ім. Лесі Українки. Неллі — один із кращих педагогів, який виховав багато майстрів театру. Я його називав «великим євреєм». Хоча сам Володимир Олександрович українською говорив із акцентом, але прищеплював нам, своїм студентам, любов до українського слова. На заняттях примушував говорити тільки українською, бо він готував кадри для українських театрів... Я з великою теплотою пригадую свої студентські роки. Скільки нового відкрив, яких друзів і товаришів придбав! В інституті зустрів і своє кохання — дружину Таїсію Литвиненко. Минулого тижня ми разом з нею приїжджали до Києва на святкування 100-річчя нашого театрального інституту (тепер уже університету).

Побачили своїх колишніх «карпенківців» і неначе молоді літа пригадали...

— Після закінчення інституту ви потрапили до Запоріжжя. Це вам, як молодому спеціалісту, довелося відробляти диплом?

— Ні, до Запорізького українського музично-драматичного театру я поїхав із власної волі. Мав запрошення з різних театрів: Львова, Сімферополя, а я вибрав Запоріжжя. По-перше, там працювала Таїсія Литвиненко, а по-друге, я дуже хотів побачити Хортицю, Запорізьку Січ... Пройшло п’ять років: працював у театрі, набирався професійного досвіду, одружився з Таїсією Йосипівною, а потім ми разом iз нею поїхали до Львова. Вже 39 років наше життя пов’язане з Театром ім. М. Заньковецької...

— У вас дружина актриса. Ви і вдома, і на роботі постійно разом. Це не обтяжливо?

— Я дякую долі, що маю таку гарну дружину, талановиту актрису. Разом нам завжди добре. Ми відмітили вже 40-ліття подружнього життя. І за цей час лише один раз розлучилися на два тижні, коли Таїсію нагородили туристичною поїздкою за кордон. А так увесь час разом. Таїсія Йосипівна не лише кохана дружина, а й найкращий друг, порадник. Це мій резерв і тил. Нас часто питають про секрет подружнього життя. Я вважаю, що найголовніше — любов. Якщо ви її зберегли, то пара і є щасливою.

— А як ви поставилися до того, коли ваш син Назар сказав, що продовжить акторську династію? Ви його не відмовляли?

— Назар виріс за лаштунками й це природно, що свою подальшу долю він пов’язав із театром. Він сам обрав свій шлях. Назар прекрасно розумів і добре знав як живеться акторам, як народжуються їхні ролі...

— Федоре Миколайовичу, акторство та режисерство у вашій долі переплелися...

— Це сталося ще в майстерні В. Неллі, в театральному інституті: ми вчилися разом — актори та режисери. Я вважаю, що це дуже близькі професії. А коли добре знаєш акторську технологію, то легше ставити спектаклі.

— В минулому сезоні ваша остання режисерська робота — спектакль «Оргія» Лесі Українки, а чим порадуєте глядачів найближчим часом?

— Маю в своєму театральному портфелі хорошу п’єсу сучасного автора. Це поетична драма. Прізвище та назву твору не скажу, бо боюся, що вкрадуть колеги з інших театрів... Прем’єра відбудеться в травні. Запрошую приїхати до Львова й подивитися, що у нас вийде.

— Як просувається ремонт театру?

— Ох, болюче питання... У нас уже не ремонт, а довгобуд. Будинок старий і його потрібно капітально відремонтувати. Ми вирішили не закривати театр і ремонтуємо не виходячи з приміщення. Це важко, але під наглядом господаря будівельники краще працюють. Вийдемо з театру лише тоді, коли почнуться роботи на сцені й у залі. Робимо ремонт власними силами. Трохи нам допомагає Міністерство культури та мистецтв, а наступного року мерія Львова обіцяла дати гроші.

— Останнє питання: у вас є конкретна мрія?

— Я давно чекаю п’єсу яка б сколихнула всіх, все наше «сонне царство». Про це мріє кожен режисер. Щоб, як актор, зіграти таку роль, щоб це було потрясіння для глядачів (правих і лівих, середніх і тих, хто з боку сидить, високих і малих). Дуже важко натрапити на таку п’єсу, щоб у ній був і біль, і сміх, і сльози, як писав Карпенко-Карий. Але я все одно шукаю. Багато читаю й поки ніяк не знайду...

«День» поздоровляє Федора Миколайовича з ювілеєм. Здоров’я вам міцного, сімейного щастя й обов’язково — омріяної п’єси.