Феміда подає на розлучення

За якоюсь дивною іронією, Мін’юст, що готував проект указу, є головним противником створення судової адміністрації. «Замість того, щоб дати грошей судам і цим зробити їх справді незалежними, вони створюють нове відомство, на що, до речі, також знадобляться кошти», — говорить міністр юстиції Олександр Лаврінович. Він досить скептично оцінює перспективи судової адміністрації, признаючись, що проект указу підготовлено тільки тому, що цього вимагає закон, прийнятий парламентом. «По суті, йдеться про створення нового міністерства», — вважає Лаврінович. Він сумнівається, що завдяки новій структурі у державному бюджеті з’являться гроші на утримання судів.

Найбільш впертим лобістом створення судової адміністрації є Верховний Суд України на чолі з Віталієм Бойко. Він уже давно зумів добитися для своєї структури фінансування, незалежного від Міністерства юстиції. «Не є таємницею, що через фінансування і кадрову політику можна істотно впливати на рішення суддів», — заявляє Бойко. На його погляд, позиція Мін’юсту пояснюється небажанням втрачати політичну вагу. Але головні принципи роботи судової адміністрації закладено в Законі «Про судоустрій», і від його формулювань «відвертітися» складно.

Закон визначає все головне, що стосується незалежності судової адміністрації. Її керівника призначатиме Президент. Але кандидатуру голови спочатку повинна узгодити Рада суддів України. Безпосереднє представлення претендента здійснює прем’єр-міністр. Ну а звільняти керівника судової адміністрації Президент зможе виключно після відповідного звернення з’їзду суддів України. Принаймні інші причини у законі не зазначаються. Загалом, процедура виписана настільки складно, що фактично політична вага «суддівського вождя» буде набагато більшою, ніж у нинішніх міністрів.

Але чи стануть суди незалежними лише через те, що звільняться з-під опіки виконавчої влади? До сьогодні відсутність елементарних умов для роботи (телефонний зв’язок, комп’ютери, меблі) часто змушувала голів судів звертатися по допомогу до місцевої влади, мимоволі виконуючи таким чином роль прохачів- боржників. А борги, як відомо, рано чи пізно треба віддавати — найчастіше лояльними судовими рішеннями. Схоже, тепер у ролі прохача виступатимуть не голови судів, а представники судової адміністрації. Їм так само доведеться звертатися по допомогу до губернаторів і чиновників рангом нижче, щоб «вибити» для судів нові стільці та столи. А це означає, що ланцюжок залежності суддів від держадміністрацій буде не розірвано, а тільки трохи подовжено.

Навряд чи у державному бюджеті в найближчі роки з’явиться достатньо коштів для забезпечення судової системи. Вирішити проблему незалежності українським суддям, очевидно, вдасться лише після отримання фінансової самодостатності. Власне, саме фінансами визначається ступінь свободи будь-якого соціального інституту, в тому числі ЗМІ, сім’ї, та й кожної окремої людини. Ідея переведення судів на самоокупність є поки що крамольною навіть у найвідвертіших дискусіях стосовно майбутнього судової системи. Але будь-який український суддя без великих зусиль підрахує, що якби суми мита від позивачів йшли не до держбюджету, а на спеціальний розподільний рахунок, то це дозволило б не тільки закупити необхідні меблі й техніку, але й істотно підвищити зарплату служителів Феміди.