«Гельсінкі-2»

Нещодавно на конференції в Гельсінкі група російських інтелектуалів, а також представники ліберальної громадськості закликали Захід відкинути «короткозору тактику цинічних операцій із Кремлем»: «обійми і поцілунки» в обмін на вигідні контракти і відсутність зайвих скандалів. Чи не зависоку планку поставлено перед Заходом? Чи буде цей заклик почуто і переведено у русло практичної політики ЄС і у стосунках із Москвою Брюссель дійсно керуватиметься цінностями, як це він демонструє у стосунках із Україною? Про це — в інтерв’ю провідного наукового співробітника московського Центру Карнегі Лілії ШЕВЦОВОЇ, яка брала участь у цій конференції

— Разом із російськими правозахисниками і представниками ліберальної громадськості я брала участь у конференції «Гельсінкі-2. За Демократію і Верховенство Права в Росії». Із західного боку в конференції взяли участь члени Союзу ліберальних демократів у європейському парламенті, представники виконавчої влади цілої низки європейських країн і західні експерти. У схваленому на конференції меморандумі учасники конференції закликали ЄС не визнавати майбутні російські вибори легітимними, не ратифікувати повноваження нової делегації російських парламентарів у європейському парламенті, відмовитися від тісного партнерства з Кремлем і пов’язати майбутню Угоду ЄС із Росією з тим, як російська влада виконує зобов’язання, які Росія взяла, вступивши в Раду Європи.

Звичайно, ці заклики виглядають як прояв ідеалізму. Хто повірить у те, що, скажімо, уряди Німеччини і Франції, які найактивніше здійснюють щодо Кремля свою версію Realpolitik, раптом стануть стукати по столу указкою і закликати Путіна поважати права людини в Росії! Меркель, Саркозі та їхні наступники навряд чи готові до того, аби викликати роздратування Кремля. Тим більше в ситуації європейської кризи їм не потрібне загострення відносин із кремлівськими «хлопцями». Але в Європі, окрім виконавчої влади, існує активне політичне життя і потужна громадська думка. Дедалі жорсткіша критика авторитарного режиму в Росії з боку європейських ліберальних демократів і «зелених» говорить про те, що європейську громадську думку все більше непокоїть ситуація в Росії.

Важливо і те, що стає щораз відчутнішою у західному товаристві критика «прагматичного реалізму» нинішніх правлячих команд, які завели Європу у безвихідь. У цьому новому контексті тиск на Росію може стати одним із елементів нового пробудження Європи.

Нагадаю: західний світ виходив зі своєї кризи у 70-і роки саме через активізацію ціннісного виміру політики, віддзеркаленням чого і стали тодішні Гельсінські угоди і їхня «третя корзина».

Звичайно, не можна сподіватися, що ЄС негайно прийме як орієнтир вимоги «Гельсінкі-2».

Європейська бюрократія розвертається повільно, і вона налаштована зовсім не ідеалістично. Але ігнорувати новий суспільний вектор і продовжувати політику обіймів із Путіним європейським лідерам і чиновникам буде щоразу важче. Це стає не просто непристойним. Це руйнує репутацію і може призвести до електоральної втрати.

Отже, період обіймів Європи з Кремлем добігає кінця. До речі, цікаво, що одним із найжорсткіших критиків порушення демократії у Росії на конференції був Маркус Льонінг, комісар з громадських прав і гуманітарної допомоги в німецькому уряді. Навряд чи він мав таку позицію без схвалення свого уряду.

— Нещодавно офіційно за участю Меркель, Фійона і Медведєва був відкритий «Північний потік». Як відомо, раніше «операція через голову Варшави» викликала страх і обурення — Радослав Сікорський порівнював її з пактом Ріббентропа—Молотова, а колишній президент Олександр Квасьневський назвав «міною, закладеною під фундамент європейської солідарності». На вашу думку, як ця подія, яку деякі порівнюють з парадом радянських і німецьких військ у Бресті 1939 року, може вплинути на майбутню долю Європи і чому європейські політики не роблять висновків з того, що будь-яке зближення Німеччини і Росії призводило до війни?

— Сьогодні зближення Росії і Німеччини вже не стане поштовхом до драматичних подій, які можуть нагадати драму минулого століття. І перш за все тому, що Німеччина міцно вбудована у бетон Європейського Союзу і НАТО. І найважливіше — Німеччина пройшла через очищення від свого тоталітаризму.

Але роздратування «шредеризацією» німецької політики щодо Росії — зрозуміло. Йдеться про операції Берліна з Кремлем: взаємовигідний бізнес в обмін на відмову від ціннісного підходу. Колишній канцлер Шредер свого часу став архітектором цієї операції з німецького боку. Канцлер Меркель продовжила політику шредерівської операції. По суті, провідна держава Європи стала чинником, який легітимізує російську єдиновладність і створює середовище для продовження її життя. Чого вже тут можна чекати від менш впливових членів Об’єднаної Європи?! Інколи мені здається, що основою «шредеризації» німецької політики щодо Росії є не лише бізнес-інтереси, але й провина за напад на СРСР 1941 року, яка все ще зберігається у відчутті багатьох і яка не дозволяє їм критичніше дивитися на поведінку Кремля.

«Енергетичний діалог» Німеччини з Росією є найважливішим елементом їхньої угоди. Але звернімо увагу й на інше: Берлін шукає шляхів позбавлення від енергетичної залежності від Росії.

Що ж до ставлення Польщі до Росії, то сьогодні ми бачимо прагнення Варшави уникнути колишніх жорстких акцентів. Це теж своєрідний прояв «реалізму», цього разу в польській політиці. Наскільки нинішня «весна» у стосунках Москви і Варшави виявиться тривалою, залежить і від подій у самій Росії, і від того, як формуватиметься європейський зовнішньополітичний вектор.

— Президент Дмитро Медведєв на зустрічі з військовими у Владикавказі вперше назвав одним із наслідків війни з Грузією 2008 року те, що ні Грузія, ні інші країни, проти вступу яких у НАТО виступала Росія, так і не були прийняті до Альянсу. І днями з’явилася інформація із посиланням на джерела в російських військових колах, що в разі зриву переговорів із США щодо проблеми ПРО Росія може розгорнути комплекси «Искандер» в Республіці Білорусь і в Краснодарському краї. Як ви це прокоментуєте?

— Те, що каже чинний президент Медведєв, ми в Росії вже сприймаємо з великою часткою гумору. Звичайно те, що він говорить, мало стосується реальності. Але деколи його балаканина все ж відкриває двері в «кремлівську кухню». І те, що ми там маємо можливість спостерігати, може викликати шок у непідготовленого спостерігача.

Те, що заявив Медведєв із приводу російської війни з Грузією, фактично перекреслює всю тривалу і багатослівну російську пропаганду, яка повинна була обґрунтувати поведінку Росії 2008 року і анексію грузинських територій. Медведєв фактично визнав: «Ми розглядали війну з Грузією як відсіч НАТО і США!». А всі ці погрози розгорнути комплекси «Искандер» як відповідь американцям підтверджує один факт: Кремль розглядає Захід і в першу чергу США як супротивника і ворога. Захід продовжує бути для російської правлячої команди ворожою цивілізацією. Власне, мало що змінилося з часів «холодної війни», якщо говорити про цивілізаційний вимір. І ці випадкові одкровення Медведєва лише підтверджують, наскільки крихким є «перезавантаження», про яке так багато говорять на Заході і яким пишаються у Вашингтоні.

— Оскільки ви були в Америці і спілкувалися з багатьма американцями — представниками експертних кіл і, напевно, політичних теж, хотілося почути від вас, як у США сприймають «перезавантаження» і чому в Сенатському комітеті із закордонних справ затримують призначення нового посла в Росії Макфолла? Чи будуть США у відносинах із Кремлем теж наполягати на дотриманні російськими властями прав людини, свободи зібрань, чи ні?

— Так, я тільки-но приїхала з Вашингтона, де ми з моїм співавтором Ендрю Вудом, колишнім послом Великобританії в Москві, представляли нашу книжку «Change or Decay». У мене створилося враження, що в американських політичних колах є розуміння, що «перезавантаження» видихалося, розв’язавши певні тактичні завдання. Адміністрація намагається знайти вміст для «Перезавантаження-2», але без особливого успіху.

Мантра про «спільні інтереси» Америки і Росії вже не може нікого обдурити: таких інтересів дуже мало і те, що ми вважали «спільним інтересом», виявляється лише формою відмови говорити про те, що нас роз’єднує. Дивіться: у Москви і Вашингтона відмінність підходів і щодо ПРО, і в питаннях європейської безпеки, і Лівії, і Сирії, і щодо міжнародного тероризму, і політики стосовно нових незалежних держав.

Словом, сьогодні американська адміністрація займається створенням видимості успіху «перезавантаження», бо інших успіхів на зовнішньополітичному фронті у неї фактично немає. У свою чергу, республіканці намагаються використовувати стосунки з Росією і слабкість «перезавантаження» у своїх політичних цілях.

Щоправда, є також певний момент, який може виявитися вирішальним для політики Заходу щодо Росії. Йдеться про «список Магнітського». Якщо сенатори зможуть ухвалити закон, який містить у собі санкції щодо людей, причетних до загибелі Магнітського, це стане не лише прецедентом у США, а й важливою підставою для більш жорсткого курсу Заходу стосовно Кремля і російської еліти.

А що стосується затримки з проходженням кандидатури Майкла Макфолла на посаду нового посла США в Росії, то доки ця затримка пов’язана з внутрішньою боротьбою і спробами низки конгресменів обміняти схвалення Макфолла на здобуття певних дивідендів для своїх штатів. Словом, поки загрози реального блокування кандидатури Макфолла немає. Він заручник внутрішньополітичних процесів у Вашингтоні. А вони деколи бувають непередбачуваними.

Але в цілому Росія в ході американської виборчої кампанії не є важливим чинником. Хоча демократи будуть вимушені дещо підсилити ціннісну оцінку російської реальності. Поки це — вимушений виборчий хід. Я не бачу, аби Обама рушив у напрямі активнішого використання ціннісного виміру в своїй зовнішній політиці. Але в цьому випадку дуже хотілося б помилитися.