Грабельна солідарність
«Протягом усієї історії експортних і транзитних поставок газу, а це понад півстоліття, українська газотранспортна система жодного разу не дала збою. Чи можна гарантувати, що цього не трапиться й надалі за умов політичної кризи, викликаної ініціативою проведення в Україні дострокових парламентських виборів? Упевнений, — можна!» — сказав міністр палива й енергетики України Юрій Бойко, під час доповіді на круглому столі «Економічна інтеграція в СНД — можливості та виклики для бізнесу», що проходить у рамках IX Петербурзького міжнародного економічного форуму.
Пояснюючи цей феномен, міністр згадав про домовленість політичних сил щодо дострокових виборів, а також висловив зовсім не беззаперечну думку про те, що в нашій країні політичні й економічні процеси відбуваються, не порушуючи правові поля один одного, що дозволяє зберігати стабільність, позитивні тенденції в економіці, чітко виконувати партнерські зобов'язання, підтримувати інвестиційну привабливість. Міністр (як повідомила «Дню» його прес-служба) наголосив: «Ми солідарні з позицією російських колег, яку вони нещодавно висловили: енергетична безпека в умовах глобалізації може бути забезпечена лише шляхом поглиблення діалогу...»
Цілком щиро й без жодної тіні лукавства міністр також говорив про готовність приймати інвестиції у різні сектори паливно- енергетичного комплексу. І цьому можна сміливо вірити. Але далі уїдливий редактор міг би раз у раз розставляти знаки запитання. Зокрема, у такому реченні: «Україна може гарантувати відвертість для бізнесу, захищеність інвестицій нормами права та незалежною судовою системою». Як-то мовиться, добре б нашому теляті та й вовка з'їсти. Після цього багато хороших і вірних слів Бойка навряд чи сприймалися нормально.
У цьому сенсі особливо вражало наше прагнення взяти участь у проекті будівництва Прикаспійського газопроводу, яке Росія планує розпочати у другій половині 2008 року. До цього контексту не вистачає ще й слів щирої вдячності. Особливо, якщо врахувати, що згаданий проект практично є «могильщиком» проекту Богородчани — Ужгород, який Україна сподівалася використати для нарощування транзиту російського, а також туркменського газу до Європи українською територією, та й узагалі фактично свідчить про плани Росії створити нові газові маршрути, що йдуть поза Україною. І якщо вже не вдається прокласти новий газопровід, що йде до Європи по нашій землі, то добре було б хоч трошки прикластися до Прикаспійського... «Домовленості, яких досягли під час зустрічі в Астані, дозволяють нам розраховувати на участь у цьому проекті й сподіватися на збільшення обсягів транзиту через територію України», — немовби переповів міністр відоме прислів'я про того, хто з'їсти рибку бажає й водночас цноту зберегти.
Та чи можна нам за цих умов Росію критикувати? Якщо вважати її єдинокровним старшим братом, то поводить вона себе, звісно, якось не по родинному. А ось якщо уявити, що дві наші республіки тепер у розлученні, та й спільних дітей не мають, то претензії начебто й ні до чого. Майно в кожного своє — як хочу, так і розпоряджаюся. Інша річ (тут ми вже неодноразово ступали на одні й ті самі граблі), що нам не треба: а) провокувати розбрати; б) піддаватися на провокації. Досвід свідчить: пропозиція України відокремити ціну газу від вартості транзиту українською територією (чи варто зайвий раз нагадувати, хто її наполегливо озвучував) обернулася новою газовою ціною. Але винні ще й розповідають нам, яке велике добро вони зробили для країни.
І тоді ж вони (нагадаємо, що НАК «Нафтогаз України» на той час перебував у прямому підпорядкуванні Президенту) уклали угоду, за якою ціна газу може переглядатися щороку, а ціна транзиту — лише раз на п'ять років. І тепер нас можна, як-то кажуть, легко «брати на пушку». Саме так із нами і вчинили, коли підсунули одній із «квазиукраїнських» газет, яка раз у раз влаштовує подібні провокації, інформацію про підвищення ціни на російський газ, яке начебто готується для України. Було б пропустити це повз вуха, бо від качки тхне зовсім не газом, а набагато гірше. А ми одразу хапаємося її обсмоктувати. І вже знаходяться голоси, які стверджують, що Україна може використати у відповідь наявні в неї важелі і, зокрема, ціну на транзит... Так їм же лише цього й треба. Тепер Україну можна презентувати в світі як країну, де не дотримуються міжнародних домовленостей. А далі мова знову піде про ціну на газ. І якщо транзит у результаті подорожчає на копійку, то газ обов'язково — на дві. Чи виграємо ми від цього?
