Гроші і футбол: що сильніше?
Довгі безфутбольні вечори перших днів нового року налаштовують на роздуми про майбутнє народної гри, про те, яким ми хочемо бачити наш футбол. Думають про це й звичайні футбольні уболівальники, й люди, від яких багато що в українському футболі залежить.
Ринат Ахметов, президент футбольного клубу «Шахтар» (Донецьк) — занадто помітна людина, аби пропускати повз увагу його заяви та пропозиції. За дивною звичкою частини вітчизняного бомонду Ринат Леонідович висловив наболіле не українській, а зарубіжній, російській газеті («Спорт-експрес», 14 січня). Зміст зроблених пропозицій недвозначно підказав, чому.
Треба розуміти, що президента одного із провідних футбольних клубів країни непокоїть два питання: він рішуче не сприймає пропоноване обмеження в українських командах кількості іноземних футболістів — раз, та мріє про створення футбольної суперліги на території колишнього СРСР — два. Сказане стосується всього нашого футболу, тому мовчати з приводу пропозицій пана Ахметова видається щонайменше недоречним.
Не секрет, що Ринат Ахметов поставив собі за мету зробити «Шахтар» лідером європейського футболу. Не більше й не менше. Для досягнення цієї мети щороку витрачаються величезні кошти, зароблені власниками клубу. Результату поки що немає.
Якщо на всеукраїнській арені донецькій команді вдається триматись у лідерах, то кожен вихід «у Європу» приносить, м’яко кажучи, прикру невдачу. І так уже не перший рік. Та що Європа, коли на минулорічному Кубку Співдружності в Москві «східноєвропейський «Реал», як називає свій клуб Ринат Ахметов, не пройшов навіть до чвертьфіналу в змаганні з командами рівня молодіжної збірної Азербайджану.
Зате у справі закупки іноземних футболістів «Шахтар» в останні роки набрав нечуваного темпу. Хіба що київське «Динамо» має у складі більше іноземців. Та якщо керівники столичного клубу, який є головним конкурентом «Шахтаря» в Україні, розуміють небезпеку засилля іноземних гравців в нашому футболі і принаймні на словах виступають за обмеження потоку футбольних заробітчан на нашу землю, то Ринат Ахметов принципово проти. Аргументів спортивних у президента «Шахтаря» немає: перший і останній раз до Ліги чемпіонів його команда пробилась якраз без допомоги іноземного легіону, маючи у складі лише двох росіян і литовця. «Аргумент видовищ», мовляв, на іноземців краще йдуть глядачі, перевірці не піддається. А те, що пану Ахметову особисто приємно, що куплені ним гравці успішно грають за свої збірні й тим прославляють «Шахтар», без іронії сприймати важко. Коли б стояло завдання фінансувати за рахунок ФК «Шахтар» підготовку гравців для збірних інших країн, тоді заперечень не було б. Якщо ж говорити про основне завдання футбольної команди — вигравати турніри, то з цим виходить гірше.
Мова не про чемпіонат України, де фінансовій потужності «Шахтаря» насмілюються кинути виклик лише кілька команд, а в кожній невдачі донецького клубу одразу ж звинувачують «темні сили». Вже не раз доводилось писати про те, що за межами України потужність команди Ахметова чомусь зникає. Складається враження, що «шахтарі» вміють хоча б щось вигравати тільки в Україні, тільки в боротьбі з вищезгаданими міфічними «темними силами», які Ринат Леонідович, не криючись, фарбує в біло-блакитні динамівські кольори. У справі введення ліміту на іноземців пан Ахметов теж угледів «динамівський слід».
Розглянемо ж аргументи керівника «східноєвропейського «Реалу». Те, що іноземці закривають шлях до провідних команд України власне українським футболістам і цим послаблюють національну збірну, Рината Ахметова не тривожить. Він наводить приклад Чехії, де сильна збірна складена із чехів, які грають за кордоном. Приклад спірний, якщо не сказати більше. Чехія є прикладом країни-експортера футболістів. Виховуючи місцевих гравців, доводячи їх до рівня національної збірної, чеські клуби вигідно продають своїх вихованців за кордон, звільняючи місця у складі для нових поколінь вітчизняних талантів. До Чехії не їдуть за «довгою кроною» африканці з бразильцями. Вони їдуть до України, до того ж Донецька.
В інтерв’ю московській газеті президент «Шахтаря» заявив, що клуб витрачає на підготовку власного резерву близько трьох мільйонів доларів на рік. Сума величезна, проте вона менша за ту, що була заплачена «шахтарями» за перехід до команди лише одного капризного африканця, який вже не один рік публічно заявляє, що не хоче грати за «Шахтар». Співвітчизник згаданого «майстра» таки відпросився із Донецька до Англії, де тепер рвуть спересердя волосся, побачивши реальну силу нігерійського «шахтаря». До речі, Ринат Ахметов проти того, щоб при введенні ліміту на легіонерів не вважати за іноземців громадян з країн колишнього Союзу, і тут вбачаючи «підступні задуми» конкурентів.
Звернiмося до іноземного досвіду. Росія з цього року вводить обмеження на кількість іноземців, які мають право виходити на поле в складі команд російської «прем’єр-ліги». В Англії дозвіл на роботу футболістом одержують лише ті іноземці, які грають за свої національні збірні. В країнах об’єднаної Європи також існує ліміт на кількість гравців не із країн Євросоюзу. Європейці просто не мають права ввести ліміт на євросоюзівських іноземців, бо це суперечить міждержавним угодам про вільне пересування робочої сили. Де гарантія, що таку ж угоду Україна не підпише завтра з країнами створюваного на території колишнього Союзу єдиного економічного простору?
Власне, друга пропозиція пана Ахметова, яка стосується проведення чемпіонату «суперліги» між командами колишніх «республік-сестер», заперечує його ж позицію з приводу ліміту на іноземців. Та байдуже. Чому б і не присвятити кілька хвилин мріям про відродження чемпіонату СРСР? Кубок Співдружності, який стартував цими днями в Москві, не транслює жоден російський телеканал. Здоровий глузд узяв гору над політикою. Задуманий Москвою як інструмент політики, футбольний турнір за участю чемпіонів колишніх союзних республік мав нагадувати всім принади союзних часів. Сьогодні цей турнір не цікавий уже навіть самій Москві. Організований як змагання російського та українського футболу минулорічний Меморіал Лобановського в Києві був практично проігнорований московськими командами, які грали в «півноги» і... тим же «Шахтарем», який прислав на фінальну гру турніру другий склад.
Реальні діячі реального футболу вже давно сприймають ідеї відновлення союзного чемпіонату, або його прототипу, в кращому випадку як утопію. Єдиним реальним аргументом на користь футбольної «суперліги» на пострадянському просторі може бути бажання виграти хоч який-небудь міжнародний турнір. Чому ні? За хороший гонорар у «суперлізі» СНД цілком можуть погодитися зіграти клуби колишніх республік СРСР. Вони можуть і не дуже «впиратися» в матчах проти команди головного організатора та спонсора.
Добре, що Лігу чемпіонів організували люди не із колишнього СРСР. Може, тому ця ліга приносить сотні мільйонів прибутків і привертає увагу сотень мільйонів телеглядачів. Аби грати в ній, не треба багато коштів, треба вміти грати у футбол. В одному із пасажів останнього інтерв’ю Ринат Ахметов запропонував не допускати до участі в українській вищій лізі команди із бюджетом менше п’ятнадцяти мільйонів доларів на рік. Із цього й слід було починати. Тільки футболу в цій пропозиції дуже мало. Бюджети клубів із Болгарії, Австрії та Румунії, яким «Шахтар» програвав три останні роки на євроарені, набагато меншi заявлених паном Ахметовим п’ятнадцяти мільйонів. Що не заважає згаданим командам успішно існувати, грати в своїх чемпіонатах та єврокубках. Луцька «Волинь», яка торік обіграла «Шахтар» у Донецьку, і мріяти не може про ті п’ятнадцять мільйонів.
На щастя, у справжньому футболі успіх далеко не завжди визначається розміром гаманців клубів. За що ми цей футбол і любимо.
