Григорій СУРКIС: Досягти мети можна тільки командою

— Ваш вплив на розвиток вітчизняного футболу оцінюють по-різному, однак, попри цю розбіжність, сам факт цього впливу не заперечує ніхто. І сьогодні, коли за кілька тижнів буде обрано нового керівника ПФЛ, усі оглядаються на Суркіса. Відомо, що ви хотіли б бачити на посаді президента ПФЛ Олександра Бандурка. Чому?

— Хочу перш за все відзначити сам факт широкої дискусії в нашому футболі, яка виникла у зв’язку із обранням нового керівництва ПФЛ. Я уважно стежу за виступами всіх сторін. Стежу не тому, що хтось підтримує одного кандидата, а хтось — іншого. Мені приємно, що робота, яку було розпочато в момент створення Професійної футбольної ліги, принесла результат. Цю роботу тепер є кому продовжувати і розвивати. Час показав, що ми були принципово праві, створивши організацію, відповідальну за проведення чемпіонату країни. За ці роки ми спрямували розвиток нашого футболу в русло сучасних правових відносин. Права і взаємні зобов’язання ліги і клубів, гравців, суддів, тренерів та інших учасників процесу стали не порожнім звуком, а реальністю. Це не могло бути результатом роботи одного лише Суркіса. У становленні і розвитку футбольного господарства ПФЛ брали участь сотні людей, всі принципові рішення приймались колегіально, кожен міг висловити свою думку і проголосувати, як вважає за потрібне. А вже після прийняття рішень ми вимагали їх чіткого виконання — є час обговорення, коли панує демократія, і є час виконання, коли має бути порядок. І мені приємно, що команда, яка підібралася в ПФЛ, працювала дружно на спільний результат.

Вважають чомусь що я беззаперечно підтримую кандидатуру пана Бандурка на посаду нового президента ПФЛ. Одразу ж відмітаю ці підозри. Вважаю, що обидва претенденти — і перший віце-президент ФФУ Олександр Бандурко і віце-президент донецького «Шахтаря» Равіль Сафіуллін — мають достатньо компетенції і бажання працювати на український футбол. Але переконаний, що робити це справніше можна лише перебуваючи в прямому контакті з апаратом ПФЛ, який знаходиться, як відомо, в столиці, а не заочно майже за тисячу кілометрів від неї. Втім, обирати собі лідера мають самі представники клубів, а не Григорій Суркіс.

— Останнім часом ми часто повторюємо досвід Росії. Чи можливе, на вашу думку, у нас протистояння на зразок того, що існує в Росії між В’ячеславом Колосковим та Миколою Толстих, і в іхнiй особі Російського футбольного союзу та ПФЛ Росії?

— Мені здається, що російське протистояння, якщо і мало певний позитив раніше, (тобто конкуренція спонукала до прогресу), то нині там у них все зайшло занадто далеко. Я особисто дуже поважаю пана Колоскова, знаю, як його величезний авторитет у світовому футболі допомагає російському футболу. Якби вплив Суркіса, як представника України, наблизився до впливу Колоскова, як представника Росії, я вважав би це за своє вагоме досягнення. А те, що Колосков не сприймає Толстих чи навпаки, це тільки шкодить російському футболу. У мене немає такого несприйняття щодо моїх колег по роботі в українському футболі. Хто б не очолив ПФЛ, як керівник національної федерації я буду з цією людиною активно співпрацювати і жодного протистояння не буде. Занадто багато перед нами спільних завдань, роботи вистачить всім.

— Погодьтеся, що головного свого завдання наша Професійна футбольна ліга поки не виконала — наш футбол так і не почав заробляти гроші, як заробляє гроші футбол у розвинутих країнах.

— Думаю, всім зрозуміло, що сама ліга в цьому винна найменше. В умовах системної кризи в державі, колапсу в економіці, коли не вистачає коштів на задоволення елементарних потреб мільйонів людей, звинувачувати футбол у тому, що він не заробляє мільйони, просто несерйозно. Поки не запрацює економіка, поки в країні не почнуть по- справжньому діяти ринкові механізми, поки у людей не з’явиться достатньо грошей аби не тільки вижити фізично, а й подумати про дозвілля, доти розмови про заробляння грошей футболом залишатимуться порожнім звуком. Чи означає це, що люди небайдужі до футболу, мають кинути його напризволяще до кращих часів? Справді, сьогодні лише декілька футбольних клубів мають достатню фінансову стабільність. Мають завдяки людям, які безкорисливо люблять футбол і вкладають кошти в його розвиток. Цих людей небагато, тому більшість футбольних клубів України не мають надійних фінансових підвалин. Причини я назвав вище. Так буде не завжди, криза мине, почнеться підйом, люди повернуться до футболу. І побачать на цьому місці не руїни, а сучасну структуру, яка організована і функціонує за вимогами сьогоднішнього дня. Завдяки тому, що професійний футбол у нас організовується і впорядковується згідно з міжнародними стандартами, ми можемо не відстати від світу назавжди, а стати згодом на те місце, якого заслуговує український футбол. Так, сьогодні фінансування багатьох футбольних клубів є проблемою. Народ не готовий сьогодні платити гроші за дорогі квитки на матчі, телебачення не готове платити за права на трансляції. Тому і лягають турботи про футбол на плечі окремих людей, які мають хто більші, хто менші фінансові можливості. Ви бачите сьогодні інший шлях?

— Коли говорять про неможливість заробити гроші футболом, я пригадую наших естрадних митців, які також бідкаються і просять допомогти матеріально. І в той же час російські артисти регулярно збирають повні зали і їх навіть звинувачують у неоподаткованому вивозі величезних коштів, зароблених в Українi. Може, ми просто не вміємо заробити ці гроші?

— Не думаю, що ваше порівняння є достатньо коректним. Якщо завтра в рамках Ліги чемпіонів зіграють київське «Динамо» і московський «Спартак» я гарантую вам переповнений стадіон, розпродаж дорогих квитків, рекламу і таке інше. Але ж це буде один раз. Ті самі Пугачова чи Кіркоров дадуть за півроку в Києві один-два концерти. А футбол не припиняється ніколи. Мені теж боляче бачити напівпорожні трибуни стадіону «Динамо» на матчах чемпіонату України. А що ми можемо запропонувати глядачу, коли суперники «динамівців» нездатні у більшості випадків показати гру, яку хотів би бачити вимогливий столичний глядач? Мені відомо, що окремі команди навіть пообідати як слід на виїзді не мають коштів і жують в дорозі бутерброди, запиваючи чаєм із термосів. Такі команди ще довго не зможуть на себе заробити. То що, будемо чекати? Чи будемо вже сьогодні робити так, щоб українці могли пишатися своїм футболом. Хіба вихід «Динамо» до півфіналу Кубка чемпіонів у 1999 році не був величезним досягненням, хіба це не допомогло всім українцям відчути гордість за свою країну?

— За спиною зірок київського «Динамо», донецького «Шахтаря» і ще кількох команд проглядає величезне провалля, колишня щедра нива масового і дитячого футболу вже не в стані дати гравців навіть для кількох провідних команд держави. Чи свідомі ви цього факту як новообраний голова Федерації футболу України?

— Як почесний президент ФК «Динамо»(Київ) я не гірше, а може, і краще за вас знаю про стан із футбольним резервом. Я також розумію, що в процесі досягнення високого результату є два взаємопов’язані напрямки. Ми повинні досягати вершин уже сьогодні, і тому до «Динамо» та інших провідних клубів України будуть запрошуватися гравці з інших країн, так роблять в усьому світі. Одночасно ми зобов’язані відновити діяльність широкої мережі футбольних шкіл на місцях із розрахунком навіть не на завтра і не на післязавтра. У найближчі дні Федерація футболу України має подарувати 20 тисяч футбольних м’ячів середнім школам нашої країни для проведення уроків футболу. Будуть ще подарунки, проте це насправді крапля в морі. Коштів, я маю на увазі державних, яких би було достатньо для якісного покращення роботи футбольних шкіл, сьогодні немає. Можна продукувати постанови, можна вводити уроки футболу, які залишаться формальністю, але без фінансування всі програми залишаться на папері.

— А чи не варто вам, як не останньому в парламенті депутату, наполягти на збільшенні в бюджеті частки коштів на дитячий спорт, зокрема, футбол?

— Спочатку слід виплатити пенсії, підняти їх рівень до такого, коли державі не буде соромно перед людьми, які віддали все життя праці і тепер опинилися в злиднях.

— Безперечно, пенсіонерам треба допомагати, тим більше, що це найбільш вдячні і дисципліновані виборці. Однак, чи не здається вам, що, дбаючи насамперед про ветеранів, ми втрачаємо молоде покоління. Чув, що в одній із східноєвропейських країн більшість населення висловилась за збільшення асигнувань на молодіжні програми замість підвищення пенсій. Діти — наше майбутнє, а без спорту, без футболу, у нас виросте не найкраща зміна.

— Не можу з цим погодитись. Молода людина здатна допомогти собі сама, а пенсіонер вимагає турботи. Тому по-справжньому повернутися до молоді держава матиме моральне право лише забезпечивши гідну старість своїм ветеранам. А поки державних коштів мало, треба кожному, хто має можливість, допомагати дитячому спорту. У нас, у «Динамо», цьому відповідає вся ідеологія клубу. Учні динамівської школи, від найменших, є такими ж динамівцями, як і ті, хто грає в Лізі чемпіонів. Вони мають таку ж форму, як і дорослі, тренуються там, де і старші футблісти. Ми знаємо, що до основної команди потраплять одиниці. Але кожен із сотень хлопчаків, що пройшли нашу школу, виросте з нашими традиціями, не потрапить під вплив вулиці, покаже приклад друзям і знайомим. Отак би і в кожному клубі. Футбол є потужним засобом виховання, про це не слід ніколи забувати. Наш вихованець Андрій Шевченко, якого знає і любить вся Європа, є носієм саме наших традицій, і символічно, гадаю, що й прізвище Андрія — особливе для України. Один із кращих футболістів світу, Шевченко показав усім, як футбол може піднімати престиж нашої держави. Кожного разу, приїжджаючи до Мілана, я бачу на трибунах усе більше і більше наших українських прапорів. Хіба це може не тішити?

— Ви кажете про патріотизм, а київський міський голова Олександр Омельченко вважає, що українська команда має складатися саме з українців, а не з іноземців, як київське «Динамо». Пан Омельченко так і сказав одній столичній газеті, пообіцявши створити в Києві саме таку, справді українську команду.

— Думаю, що роблячи таку заяву, шановний пан Омельченко думав про щось інше, й тому прозвучали саме такі слова. Якщо київський голова справді займеться створенням команди міжнародного класу, то прийде до того самого, до чого прийшли всі провідні клуби світу. Коли команда бореться за найвищі нагороди на найвищому рівні, в її складі мають бути найкращі на сьогодні гравці і тренери, інакше команда програє. Тому за право мати в себе кращих футболістів і тренерів платять сьогодні величезні гроші провідні клуби Європи. Всі претенденти на виграш Ліги чемпіонів є сьогодні своєрідними «збірними світу». Навіть турецький «Бешикташ» має у себе румунів, бразильців, португальців. І ці гравці піднімають престиж турецької команди! «Барселона» завжди буде іспанською, «Манчестер Юнайтед» — англійським, «Мілан» — італійським, «Баварія» — німецькою, а «Динамо» — українським. Хіба не стали улюбленцями наших глядачів динамівці, запрошені з інших держав? Згадаймо того ж Калитвинцева, від якого в Росії відвернулися після тякжкої травми, і який став згодом не тільки провідним гравцем київського «Динамо», а й капітаном національної збірної України! Славу київському «Динамо» разом із українцями в різні роки здобували росіянин Колотов, угорець Сабо, осетин Зазроєв та багато інших гравців, які стали справжніми патріотами Києва, України. А про нинішніх лідерів «Динамо» і говорити не доводиться. Гравці, що приходять до команди з-за кордону, поступово стають динамівцями по духу, це відчувають і уболівальники. Хіба не приємно бачити, як раніше в Києві розкрилися таланти білорусів Бєлькевича і Хацкевича, а сьогодні — талант угорця Ласло Боднара? Ми і надалі шукатимемо поповнення за межами України і сподіваємось, що певних помилок, які були допущені в селекційній роботі, вдасться в подальшому уникнути.

— Чи не гадаєте ви, що закиди на адресу тренерів, керівнкиків, гравців «Динамо», чутки, що розповсюджуються нині в Інтернеті, викликані не в останню чергу закритістю клубу, команди від уболівальників? Лобановський зустрiчається з пресою раз на півроку, гравці відповідають на запитання штампами, фінансова діяльність клубу тримається в таємниці. Хіба це личить такій команді як «Динамо»? Вболівальники ще не забули, як колись із гравцями команди можна було вільно спілкуватися біля стадіону, куди приходили для цього сотні людей.

— Саме на вашому місці я не став би говорити про закритість «Динамо». Ви особисто переконались, що за наявності бажання можна зутрітись і поговорити на всі теми з кожним динамівцем, від масажиста до президента клубу. Саме ви, журналісти, і повинні йти до команди, шукати цікаві теми, розкривати кожну цікаву особистість, а таких у нас у команді, в клубі, дуже багато. І з Лобановським все не так, як ви кажете. Валерій Лобановський — глибоко ерудована людина, яка знає футбол, як ніхто. Я готовий слухати його годинами. А що він з вашими колегами не бажає часто спілкуватись, то може ви не знайшли до нього підходу. Є велика група журналістів, які мають можливість постійно контактувати з командою під час виїздів на матчі. Ми створюємо їм усі можливості, готові йти на ще більш тісний контакт, аби люди знали про все, чим живе краща команда України. Щодо фінансів, то всі, кому треба, в курсі наших справ. А нагадування уболівальнику, який нині не завжди може піти на футбол, про високі зарплати футболістів навряд чи покращить взаєморозуміння між частиною уболівальників і клубом. Скажу більше, в усьому світі суми контрактів, гонорарів, і тому подібного є або вигадкою журналстів, або рекламним прийомом самих клубів. Справжній фінансовий стан клубів ніколи не афішується, а затримки із зарплатами і преміями — нормальна практика в більшості футбольних клубів Європи. Просто керівництву певної команди вигідніше заявляти про те, що куплено зірку за багато мільйонів, ніж зізнаватися у багатомільйонних боргах.

— Продовжуючи тему патріотизму, хочу звернутися до вас як до керівника Федерації футболу України. Головного у ПФЛ так чи інакше оберуть, календар впорядкують, звання чемпіона розіграють, Шевченко заб’є свої двадцять голів в Італії. Але є одне питання, яке обєднує нас усіх — національна команда України з футболу. Поки що наш прапор жодного разу не піднімався на головних світових та європейських фіналах. Що робиться сьогодні для того, аби Україна потрапила на світовий фінал 2002 року і виступила там на високому рівні?

— Сказати, що ми працюємо над цим, не покладаючи рук, буде мало. Вихід із відбіркової групи і участь у фіналі першості світу 2002 року насправді є нашим головним завданням. Нікому не бажаю пережити те, що пережив я, коли після мого обрання президентом федерації футболу у першому ж матчі збірна України програла полякам. Було відчуття жорстокої несправедливості: чому саме зараз, коли зроблено все можливе? Такий футбол, нічого не зробиш. Але відчаю і безвиході я тоді не відчував. Знав, що команда працює у вірному напрямку. Слово «команда» я вжив не тільки по відношенню до футболістів, які виходять і ще вийдуть на поле у формі збірної України. Командою я вважаю всіх, хто працює на успіх українського футболу, всіх, хто піднімає його рівень в таких нелегких економічних умовах. Я вірю в те, що бажання бачити Україну у світовому фіналі об’єднає нас усіх, суперечки служитимуть пошуку істини, чесна боротьба визначатиме дійсно кращих і всі ми врешті здолаємо цю вершину. Україна зобов’язана пройти відбірковий турнір у повній відповідності з нинішнім слоганом ФФУ «Наша мета — 2002!». У нас є для цього все необхідне, залишається лише бути однiєю командою.