Гадаю, у кожного шанувальника театру бодай раз у житті виникало нестримне, дитяче бажання подивитися — а що там, за лаштунками? Чи так там, як у житті? Чи там теж діється свій театр? Що ж, давайте спробуємо задовольнити його цілком законну цікавість і спробуємо проникнути за лаштунки якогось великого, респектабельного, чинно-академічного театру. Наприклад, Національного театру російської драми імені Лесі Українки.

Через три дні Російська драма закриє театральний сезон. Нинішнього року трупі дуже пощастило, і сьогодні вона живе в передчутті престижних гастролей — до столиці колишньої батьківщини. Москва щойно пережила тримісячне нашестя кращих світових театрів на Чеховському фестивалі, але, попри пересиченість враженнями, місцеві театрали, кажуть, купують квитки на київські вистави в касі Малого театру охоче. Гастролями нинішнє покоління акторів не розбещене, і, на жаль, не всім вдасться виступити за кордоном і нині: склад делегації суворо лімітовано — грошей на поїздку, як завжди, не вистачає, наказ на театральній дошці оголошень свідчить, що у зв’язку з економією коштів необхідно провести в гастрольних виставах раціональні скорочення. Не на шкоду художній якості, звісно...

У середу кияни відкриють гастролі в Москві «Школою скандалу» Р. Шерідана. А ми запрошуємо вас подивитися на цю виставу з-за куліс...

Отже, ввійдемо в театр зі службового входу. Спершу ми побачимо нескінченні, яскраво освітлені та пустинні коридори. Проте сказати, що закулісся — абсолютно тихе царство не можна.

Вистава супроводжуватиме вас скрізь — у коридорах, у гримувальних, в акторському буфеті. Весь театр радіофіковано, і через динаміки у всі внутрішні приміщення відбувається пряма трансляція вистави зі сцени. Зроблено це ради зручності акторів і задоволення глядачів. Організм вистави не визнає непередбачених пауз, сценічний час дуже дорогий, і порядок виходу на сцену — непорушне і святе правило. Кажуть, що коли цю технічну новину тільки впровадили, один вельми заслужений артист так заслухався доладним ходом вистави, що пропустив власний вихід на сцену. Аби уникнути таких казусів, через ту саму мережу дається заздалегідь гучне попередження виконавцеві ім’ярек — мовляв, приготуйся, пора, через кілька хвилин твій вихід.

Попри те, що театр — розвага вечірня, робота в ньому починається з раннього ранку, з 9—10-ї години. Саме в цей час приходять люди, без яких складно було б показувати гарні видовища — декоратори, костюмери, освітлювачі. Вдень, як правило, відбуваються репетиції, ну а вечір, звичайно, — найгарячіша пора. У театрі імені Лесi Українки актор, який грає в першому акті, зобов’язаний з’явитися в театр за сорок п’ять хвилин до початку вистави, учасник другого акту — за п’ять хвилин. Як правило, на свій вихід актори чекають у грим-уборних. «Гримерка» — це справжня святая святих. Це — кімната, залита світлом численних ламп, із дзеркалами, трюмо, вішалками для костюмів. Це — те зачароване місце, в якому відбувається перетворення нашого з вами сучасника в Отелло чи Гамлета, в Раневську або Джульєтту. Артистичні уборні займають у Російській драмі два поверхи. За місцеперебуванням актора можна судити про його становище в трупі. «Заслужені» й «народні» займають поверх ближчий до сцени. Хоча бувають і винятки. Наприклад, виконавець головної ролі в «Школі скандалу» Давид Бабаєв принципово не міняє грим-уборної, в яку прийшов молодим чверть століття назад. Йому подобається і це місце, і сусіди, з якими, як на комунальній кухні, можна обговорити в паузах між виходами на сцену всі перипетії закулісного життя, обмінятися новинами і, наприклад, зіграти в нарди. Це «національний спорт» в Російській драмі. Франківці, до речі, гайнують час за преферансом.

Три гримерки розташовані прямо на сцені. Ціла бригада костюмерів чергує за кулісами, аби вчасно змінити героєві чи героїні вбрання. Працюють одягальники швидко і вправно. Тіла провідних виконавиць «Школи скандалу» оголюються за сценою кілька разів, щоб одягнутися в нову розкішну сукню. Давид Бабаєв на відміну від своїх партнерок Тетяни Назарової, Наталії Кудрі чи Марини Бяхової костюм не міняє і пишається старовинним французьким жилетом, знайденим йому для вистави в унікальній колекції костюмів театру. Готовність до гри — це насмперед, і це стосується не тільки акторів. Упритул до лаштунків стоять працівники сцени з костюмами напоготові — багато ролей вимагають моментального переодягання. Старий актор, який багато років грає мандрівника, не дивлячись протягає руку до вішалки — він знає, що тут, як і п’ять, десять років тому, на тому самому місці його ціпок, котелок і саквояж.

Вистави існують у часі. Інколи в дуже тривалому. Але навіть виконавець епізоду, який каже щось на кшталт «Їсти подано» на початку і в кінці, зобов’язаний бути присутнім у кулуарах упродовж всієї вистави. Наскільки це правило виконується в принципі, питання особистої самодисципліни.

Панацеєю для нескінченного чекання свого виходу може слугувати сидіння в буфеті. Акторський буфет — щось на кшталт залу слави, такого собі сховища амбіцій і розтривожених нервів. Міцного питва тут, у театрі Російської драми, на відміну від театру імені І. Франка, не подають, але міцну розмову почути можна. Тут, як правило, і народжуються незліченні театральні анекдоти та чутки. Хоча в буфеті Російської драми дедалі рідше. З деякою ностальгією його старожили згадують часи, коли театр обслуговував трест ресторанів, та ще й без націнок. Сьогодні, на жаль, асортимент убогий, і краще з’являтися до театру, добре попоївши перед тим.

Сцена Російської драми надзвичайно глибока (чим захоплювався свого часу Роман Віктюк). Над головою акторів — кілька поверхів тросів, лебідок, штанкетів, на яких висять декорації до різних вистав — цілі намальовані світи. Кожний клаптик тканини просякнутий протипожежною речовиною, що вносить в зворушливий запорошений запах куліс неромантичні аромати, і багаторічною історією. На колосниках сцени висять навіть інтермедійні завіси до вистав, що їх уже багато років немає в репертуарі, — висять, загорнені в темні полотна, наче бутони гігантських квітів, які закрилися назавжди. До речі, про пил. Щодня сцену пилососять, але остаточно знищити пил не вдасться, мабуть, ніколи. Краще за інших про це знають машиністи сцени, які встановлюють декорації. Це переважно здорові, міцні чоловіки, які, як правило, п’ють, перетягують на своїх плечах під час вистави, трапляється, центнери вантажу.

Від них, від костюмерів, від гримерів і, звісно, від акторів можна почути під час вистави безліч пустотливих історій про різні накладки та помилки, що трапляються під час вистав. Як правило, вони досить фривольні, а тому ми не переказуватимемо ці солонуваті анекдоти.

Тим паче, що сьогодні за «Школою скандалу» спостерігає і її постановник — Михайло Резникович. Крадькома зайшовши в його персональну ложу, ми один раз дозволимо собі глянути на сцену не тільки з-за лаштунків.