Iграшки потрібні та непотрібні
Сьогодні — Всесвітній день відмови від військової іграшки — міжнародне свято, на честь якого по всьому світу намагаються замінити дитячі пістолети, автомати, мечі, шаблі, палиці, танки, літаки на забавки, не пов’язані з війною, наприклад на плюшеві ведмедики, автомобілі, різні ляльки і розвиваючі ігри. Ідея проведення належить благодійній організації «Всесвітня асоціація допомоги сиротам і дітям, позбавленим батьківської опіки». Свято відзначається переважно в країнах Європейського Союзу. А вперше День відмови від військової іграшки відзначали 1988 року.
Навряд чи про цей звичай знають на території колишнього СРСР. Наша імперія була надзвичайно войовничою державою, й ігри у «війнушку» чи в казаків-розбійників, колекціонування солдатиків і «танчиків» на тлі пафосної пропаганди та офіційного культу людини зі зброєю виглядали цілком природно. Часи змінилися, але мілітаристські цяцьки стали ще популярнішими й різноманітнішими. Навряд чи День відмови від них стане тут популярним найближчим часом.
Прибічники свята скаржаться на травмонебезпечність дитячої зброї, але головний аргумент — отой дрібний мілітаризм деформує дитячу психіку, привчає малюків до агресії. На мене, це все ж не так.
Пам’ятаю, був у мене сувенір, привезений батьками з Югославії — брелок у вигляді мініатюрного револьвера, надзвичайно ретельно виконаний, там навіть відкривався барабан. Я пишався заморською штучкою. Носив при собі, відкривав-закривав барабан, щоправда, ковбоєм себе не уявляв, однак сама річ виглядала солідно, давала, хай опосередковано, почуття причетності до світу, де великі герої ведуть битви за красунь, скарби та інші дорослі принади, скачуть на баских мустангах неозорими преріями (або південноукраїнським махновським степом) у розкішний захід. Де зараз та дрібничка — гадки не маю. І не шкодую. Але цілком можу собі уявити, наскільки сучасні хлопчаки люблять свої іграшкові «стволи», набагато більше схожі на справжні.
Кілька моїх дворових знайомих пішли, зрештою, хибним шляхом, але надмірною пристрастю до солдатиків і пластмасових наганів вони аж ніяк не вирізнялися. Дітлашня виростає і забуває про свої арсенали. Дорослішаючи, ми знаходимо собі набагато цікавіші забави. Одна гра в господаря гори (байдуже, політичної, владної чи золотої) чого варта. Та й багато всього іншого.
Але дехто таки продовжує бавитися у війну, не помічаючи, що солдатики збільшилися й ожили, а танки стріляють по них справжніми набоями. І то вже біда.
