Iнтелектуальна Європа про український геноцид
Віченца, з її ренесансною атмосферою та європейською вишуканістю, являла собою ідеальне місце для обговорення такого болісного питання, як Голодомор, і 16—18 жовтня Онлуський дослідний інститут історії релігії та суспільства організував міжнародну конференцію з цього питання. На ній були присутні вчені з Італії, України, Росії, Польщі, Німеччини, США та Канади. Результатом конференції стала резолюція, яка закликає прем’єр- міністра Італії та президента Євросоюзу Сильвіо Берлусконі і голову Єврокомісії Романо Проді докласти зусиль для міжнародного визнання українського голоду 1932—1933р.р. актом геноциду.
Конференція, організована директором інституту професором Габрієле де Роза і професором Оксаною Пахльовською з Римського університету під патронатом президента Італії, українського амбасадора в Італії та Ватикані, округу Венеції та комуни Віченци, зібрала багато видатних фахівців у цій галузі. Для тих із нас, хто приїхав з України, безперечно вищою точкою конференції була зустріч із російськими колегами — Миколою Івницьким із Москви та Віктором Кондрашиним із Пензи. Професор Івницький, чиї роботи з колективізації сільського господарства, які видаються з 1960-х років, завоювали йому легендарну славу серед колег, виявився українцем із Білгородської області, який розповів мені про те, які проблеми виникли 1933 року, коли їхню сільську школу перетворили з україномовної на російськомовну: ніхто з дітей не знав російської мови. Його внесок у вивчення ролі Сталіна в Голодоморі, який базується на російських архівних документах, частину з яких можна використати, але не прямо цитувати, справді неоціненний. Проф. Кондрашин подарував мені книгу, написану ним у співавторстві з проф. Д’Анн Пеннер (Мемфіський університет), за назвою «Голод 1932—1933 років у радянському селі». Хоча ця робота, очевидно, спрямована на доведення того, що 1933 р. голод у селах був і в інших місцевостях Радянського Союзу (як воно, безперечно, й було), російські колеги все ж визнали, що те, що відбувалося в Україні й у на той час здебільшого україномовній Кубані, мало свою специфіку. Ймовірно, це й сподвигло їх утриматися при голосуванні щодо фінальної резолюції конференції. Цікаво, що книгу видано в серії «Американська росіїстика», і вона містить чимало помилкової інформації про роботу американської комісії, в якій я працював. Її почерпнуто від якогось Стефана Мерля, який декілька років тому вирішив написати про те, чому було створено комісію, не потурбувавшись про те, щоб вивчити її законодавчу історію, а також від Марка Тавгера, чиї твердження, що 1932 р. урожай був настільки поганий, що Сталін змушений був морити голодом селян, щоб нагодувати міста, не приймаються всерйоз ні українцями, ні росіянами, які вивчали цей предмет. Не можна, однак, не запідозрити, що такі інтелектуальні промахи потрібно віднести скоріше на рахунок американського співавтора, аніж російського вченого, який зробив вагомий внесок до розуміння трагедії 1933 року.
Після звичайних вітальних промов проф. Де Роза та українського амбасадора в Італії Бориса Гудими мене несподівано попрохали зробити першу доповідь про те, чому подія в Україні була геноцидом, оскільки перший за списком проф. Орест Субтельний (Йоркський університет, Канада) приїхав лишень на другий день. Моя доповідь добре поєднувалася з повідомленням колишнього амбасадора України (послідовно, в Ізраїлі, Мексиці, США та Канаді) Юрія Щербака про юридичні аспекти геноциду. Потрібно відзначити доповідь проф. Гергарда Симона (Кельн, Німеччина), який представив прекрасний огляд загального контексту змін у радянській національній політиці за період, який вивчається. На останньому засіданні виступали Юрій Шаповал і Станіслав Кульчицький, які так добре представили позицію України, що мало що можна було додати до їхнiх доповідей. Більш докладний звіт про конференцію читайте в одному з найближчих чисел «Дня».
Більше за все радує те, що українські та російські вчені дістали можливість зустрітися, обмінятися інформацією та обговорити свої розбіжності разом зі своїми колегами з інших країн у такій доброзичливій та цивілізованій обстановці. Професор Де Роза сказав, що цей захід репрезентує інтелектуальну Європу, в той час як його перебіг і зміст показали, що це — та Європа, в яку Україна вже інтегрувалася. При всьому, що вже було й іще буде сказано про європейську інтеграцію України, саме інтелектуальна інтеграція найбільш важлива, оскільки вона створює найбільш надійну підвалину для всіх подальших стадій цього процесу.
