Iон БИСТРЯНУ: «У Румунії є національний консенсус — бути в НАТО»

— Замалим чи не всі посткомуністичні країни шукають зовнішні позики. Так само ж — і Румунія? Але можна пригадати, що свого часу Чаушеску, нехай одіозними методами, але поставив завдання позбавити країну від зовнішньої заборгованості. Це виглядало досить цікаво... Принаймні, хіба ми, позичальники, не перекладаємо повернення кредитів на плечі своїх нащадків?

— Якщо міркувати у такому руслі, то, гадаю, передусім важливо — що взагалі ми зуміємо залишити. От ви, умовно кажучи, маєте такий-сякий будиночок. Завдяки кредитам побудували симпатичну дачу. За таку спадщину вам, напевно, подякують. Але якщо спадкоємцям залишиться все та ж хатинка, хоч і без боргів, навряд чи ви дочекаєтеся подяки. У сучасному взаємозалежному світі зовнішні кредити — річ буденна. Інша справа, що тут потрібно знати міру, не втратити самостійності. І звичайно ж, застосовувати кошти з толком. Так би я змалював підхід Румунії.

— А як ви вважаєте, чи не занадто «азартні» деякі посадові особи в Україні, добиваючись все нових фінансових ін’єкцій ззовні?

— Вважаю, не занадто. Хоч би тому, що надходження далеко не покривають ваші потреби. Нові позики, що очікуються в найближчі два місяці, мабуть, не дуже змінять картину в Україні. Хоча, звичайно, підживлять ваші потреби і надії в ході ринкової реструктуризації економіки. Тут уже хочеш не хочеш, а власні сили і можливості країні треба знаходити. Ну а міжнародні кредитори, як відомо, позики надають тільки на певних умовах. Виділяючи транші для України, Румунії, для будь-якої іншої країни, вони обов’язково вивіряють перед цим прийнятний для себе фінансовий ризик.

— Ваше бачення, пане посол, стану наших двосторонніх торгово-економічних зв’язків? Які тут результати і перспективи?

— Рівні товарообігу за ті п’ять років, що я провів в Україні, перевищили $250 млн. на рік. Це в середньому. І начебто непогано. Наприклад, позаминулого року обсяги румунсько-української торгівлі становили $316 млн. Але цим не можна бути задоволеним. Товарообіг між Румунією та СРСР в останні роки існування Союзу становив $4 млрд. на рік. На частку України напевно припадало не менше четвертої-п’ятої частини. Але ми не знали, які з радянських товарів виготовлялися в Україні. Вже будучи послом у Києві я проводив своєрідне «розслідування» — які з українських підприємств у радянські часи були торговими партнерами Румунії — постачали туди продукцію через московські зовнішньоторговельні організації. У торгових справах немає ще стійкості, потенційно можливої динаміки. Аналіз показує обопільну для сторін необхідність нарощування глибини, збалансованості в русі товарів.

У торгівлі поки занадто висока частка сировини. Не приведено в рух ресурси (і державного, і приватного секторів) для розширення як асортименту, так і самих обсягів товаропотоків, супроводу їх сучасною системою розрахунків. На всьому цьому, зрозуміло, позначаються також труднощі, які переживають економіки як Румунії, так і України.

— Румунія зберігає інтерес до участі в спорудженні Криворізького гірничо-збагачувального комбінату?

— При всіх чималих власних потребах моя країна є великим «постачальником» інвестицій в Україну. Дуже значна наша частка участі саме в будівництві могутнього ГЗКу поблизу Кривого Рогу.

Загальна сума румунських капіталовкладень у цей об’єкт становить вже майже $800 млн. Із них приблизно 100 мільйонів вкладено поточного року. В 1998 році практично може бути завершено румунську частину будівельних операцій (це більше чверті всього обсягу). Наша участь передбачає і постачання криворізцям технічного обладнання.

Не умовчу, в Румунії звучать голоси — в середовищі громадськості і в парламенті — проти зобов’язань із ГЗКу, якщо вже в нас не завжди вистачає грошей на економічні справи і проекти вдома. Тому важливо, щоб і Україна не відступала від своїх намірів, щоб її кошти для комбінату не зазнали секвестру. І щоб тим самим не відсунулася вельми близька можливість пуску першої черги важливого криворізького об’єкту.

— Звернемося до острова Зміїний. Він у певному сенсі залишається каменем спотикання?

— Знаєте, я не застосовував би слово «спотикання». Приналежність у даний момент Україні острова Зміїний зафіксовано, закріплено в базовому двосторонньому Договорі про добросусідство і співпрацю 1997 року. І не підлягає перегляду.

Чому ж хтось останнім часом все-таки вважає за краще знову говорити про Зміїний? Хочеться вірити, що це пояснюється нерозумінням певних тонкощів. Реально потрібно вести мову про інший, більш широкий аспект. Про делімітацію, розмежування континентального шельфу і ексклюзивні економічні зони на Чорному морі. Над цим румунська й українська сторони почали працювати в січні цього року. Робота триватиме згідно з додатковим документом до базового Договору. Нагадаю, що тоді ми домовилися покласти в основу розмежування на Чорному морі (і по шельфу, і по зонах) процедури, норми і принципи міжнародного права.

— Бухарест, можна сказати, стукає в двері Північноатлантичного альянсу. В цьому контексті чи не є оприлюднений днями намір Румунії побудувати у себе завод, що випускає військові вертольоти за американською ліцензією, однією із заявок на «контрамарку» для входу країни в Альянс?

— Так, у нас активно висловлюються на користь вступу до НАТО. Причому в наявності бажання фактично всієї громадськості, а не тільки еліти, представників керівництва. В Румунії в умовах сильної диверсифікації, при наявності десятків партій існує напрямок, де є національний консенсус — бути в НАТО, взагалі скоріше інтегруватися в європейські структури. Опитування показують, що майже 95 відсотків населення — за це.

Щодо повідомлень про вертолітне підприємство, то це аж ніяк не якась попередня умова або демонстративна поступка. Не забуваймо, що для вступу до Північноатлантичного альянсу потрібна не тільки адаптація свідомості людей до реальності їхніх бажань в архітектурі нової Європи, до високого рівня розвитку демократії, успішного проведення економічних реформ, а в майбутньому стає необхідною і модернізація бойової техніки. Частину вертольотів із того заводу і отримає румунська армія. Що буде цілком нормальним.

— Ідея тих гвинтокрилих машин — чи не приклад у чомусь і для українського ВПК?

— Запитання цікаве. Але не беруся тут судити...