Із Гончого Броду — на німецький телеекран
Два дні у волинській «глибинці» у селі Гончий Брід працювала знімальна група з телерадіокорпорації ARD — першого каналу телебачення Федеративної Республіки Німеччини. Кореспондента Удо Лілішкіза зацікавила історія «Малі господарі великого господарства», про яку він дізнався з нашої газети («День», №80): два брати, Юрко і Сашко Чулі, після смерті діда й баби не пішли в інтернат, а почали господарювати самі..
У селі, де, здається, і час зупинився, 15-річний Юрко і на чотири роки молодший за нього Сашко займалися звичними селянськими справами. Вони отримали обіцяну головою Ковельської райдержадміністрації Віталієм Карпюком корову (бо висловили «скромне» бажання мати власне, а не пити сусідське, молоко...), доглядали кобилу Альону, двох свиней, курей, кролів і гектар городу лише біля хати... У Дрозднівській сільській раді повідомили, що хлопці як усі сільські господарі, цієї гарячої пори косять сіно, і ще встигають ходити у ліс по чорниці. Поле, яке брати самі, без допомоги дорослих, навесні зорали кобилою, дало хороший врожай ячменю. Гарно вродили пшениця й картопля, буряки прорвали ретельніше, ніж жінки, а кукурудза краща, ніж у сусідів... Також малі хазяї дорубали і склали у хлівчик гору дров, які (зітхали, розказуючи сусідські бабусі) заготовили у лісі «по пояс у снігу»... Ще й дві квочки («Як всі люди!») посадили, і вже мають курчат!
Єдиний, хто міг затьмарити глянцеву картину дитинства, котре успішно вирішує дорослі проблеми, — батько братів. Важко було наперед сказати, чи зрозуміє німецький тележурналіст, що історія братів Чулів — не просто, як він висловився, «хвилююча», а драматична, багато в чому викликана незалежними від дійових, як кажуть, осіб, життєвими обставинами. Нині батько синів — колишній «зек», котрим займається якщо не міліція (коли, підпивши, хуліганить), так медицина (з місць позбавлення волі привіз туберкульоз у відкритій формі). Але ж спочатку це був добрий і працьовитий селянський хлопець, якому просто не поталанило з дружиною. Більше дбала про чарку, ніж про дітей, а коли зловили на продажі макової соломки (треба ж було за щось пити!), чоловік, аби залишити матір поруч з дітьми, «взяв» вину на себе. Доки був у тюрмі — дружину за її поведінку позбавили батьківських прав, і вже сім років від неї ні слуху, ні духу (хоча, кажуть, мешкає безбідно в одному з волинських сіл). Таким чином хлопці й виросли при дідусеві та бабусі, при них давно стали господарями: доїли корову, орали конем, виконували всяку потрібну сільську роботу, на яку старенькі вже не були спроможні.
У Київ з Москви знімальна група ARD добиралася літаком, а у Ковель й Гончий Брід — мікроавтобусом. Удо Лілішкіз при нашому знайомстві розказав, що має 50 років і дружину-москвичку Катю. У журналістиці він чверть століття. Десять років був кореспондентом ARD у Брюсселі, і вже мав повертатися до Кельну (тут штаб- квартира компанії), коли йому запропонували Росію... У Москві п’ять років, російська мова давалася «дуже, дуже важко» (вільно володіє французькою й англійською), та нині розмовляє практично без акценту і спілкуватися з ним досить легко. Дещо з російського йому вже починає подобатися, наприклад, лазня. На запитання, а як ставиться до ще одного атрибуту російського побуту — «водочки», відповів, що «інколи трішечки з тестем» (і це «трішечки», як переконалися гостинні селяни у Гончому Броді, — справді лише на дні чарки)... Знімав сюжети і документальні фільми на території колишнього Радянського Союзу скрізь, крім Прибалтики, об’їздив усю Середню Азію, Закавказзя, бував на Україні і на Далекому Сході. Ось недавно повернувся з Республіки Комі: шість годин довелося пливти човном (а спочатку летіти літаком, пробиратися всюдиходом) до села з 35-ти мешканців, і всі практично старі. Село вмирає, зітхав Удо, а нам спало на думку, що подібних сіл (і не треба пливти човном!) на Волині (й загалом в Україні) теж вистачає. Ось і в Гончому Броді з шести десятків хат десь біля 15 ти вже стоять пусткою...
На Волині німецький кореспондент хотів зняти сюжет для недільної програми ARD «Дзеркало світу», котра йде у найкращий вечірній час (так званий прайм- тайм). А з сюжету, може, вийде і 20-хвилинний документальний фільм... Усе допитувався: чи є у Гончому Броді коні? Бо шкільні канікули, а згодом відпустки Удо проводив у дідуся, на самому березі Північного моря. Дід, розказує, був господарем: мав свині, десять корів, двоє коней, яких доглядав і внук, називаючи тепер той час «фантастикою»...
Напередодні дня приїзду німецьких телевізійників постало питання, а чи приймати їх у Гончому Броді взагалі?! Йшлося і про «імідж держави» (хтозна, що потім покажуть?!); про те, чи зрозуміють наші реалії, коли сільські діти по всій Україні змушені тяжко працювати у власному господарстві, бо часто це єдиний спосіб для виживання сім’ї; врешті, знову забуянив тато Чулих і його знову забрали до КПЗ... Але голова Ковельської райдержадміністрації Віталій Карпюк сказав коротко: «Приїдуть — приймемо!», і у призначений час Юрко та Сашко зустрічали знімальну групу ARD на своєму подвір’ї.
Звичайно, нам було цікаво, як працюватимуть німецькі колеги, а їх... «шокувало», що діти зустрічали квітами. Удо занервував, бо прагнув налагодити з братами контакт і взаєморозуміння, а тут стільки спостерігачів (чи наглядачів?). Удо пояснили, що сьогодні — православне свято Петра і Павла, коли селяни відпочивають від роботи.
— Свято, це коли закриті магазини? — запитав він, а дізнавшись, що в Україні магазини закриті лише три дні на рік (на Різдво, Пасху і День незалежності), зітхнув. — Якби у німців було так мало свят, жили б ще краще...
Вже о четвертій ранку наступного дня Лілішкіз з оператором і звукооператором були у Гончому Броді. О пів на п’яту знімали, як Сашко доїть корову, потім їздили по селу з Юрком, який збирає від людей молоко і доставляє його на приймальний пункт. Таким чином хлопець заробляє гроші до сімейного бюджету, але брати отримують і належну державну допомогу, яку не тратять, а відкладають на великі покупки. Напередодні Удо, дізнавшись, що молоко возитимуть у бідонах, на возі, й уявляючи цю картинку, все казав: «Супер!» «Супер» була і старезна грабарка для сіна («Я сам на схожій колись їздив!»), та найбільше захоплення викликали лелечі гнізда, з яких визирали молоді — ще не зіп’ялися на крило — лелеченята. На вишнях червоніли екологічно чисті ягоди, а німець з осторогою дивився, що їх їдять просто з гілки й не миють. Можливо, не розумів щастя й можливості це робити?.. Зате відвів душу, поспавши після зйомок ранкового доїння на сіні під вишнями, а в кінці зйомок сільські чоловіки провезли телевізійників на возі селом й показали всі лелечі гнізда. Вони тут — через кожних три стовпи, чому, виявляється, і Європа заздрить.
Отож, цілий день хлопці займалися звичними справами: грабали сіно, ремонтували у сусіда поламану сапку, Саша зарізав півня та варив обід, потім прав у мисці сорочки... Увечері пограли з ровесниками у футбол: показали, як відпочивають. Та ще раніше, після обіду, німці привезли з Ковеля подарунки: компактну пральну машину «Ауріка» (хотіли спочатку «автомат», та з’ясували, що нема у селі проточної води), електрочайник, інші гостинці. Що купувати, визначали (от тобі й німецький порядок!) лише після знайомства з побутом. А наступного дня, вже з Борисполя, Лілішкіз телефонував Анатолію Гелічу, сусіду братів, висловлюючи подяку всім, хто допомагав у зйомках, а хлопців попросив «жаліти»
У селі ж візит німецької телегрупи наробив, за образним висловом, рейваху. Якщо одні братів Чулих жаліли і жаліють, вважаючи, що їм при живих батьках важко, як і круглим сиротам, інші (їх одиниці, та вони найголосніші) сповна проявили українську ментальність, котра, як відомо, національною твариною вважає жабу... Чого «гатять» допомогу в одну хату, допомогли б пенсіонерам. Чути і такі думки. І лише дехто роздумує: а як продовжиться ця історія?!
— Хлопці не безпритульні, вони швидше безконтрольні, — казав мені один з сільських чоловіків. — Буває, заходять увечері до клубу, а там і пиво, і вино... Ще я за ними поганого не помічав, але вони мусять знати порядок!
Районна ж влада підтримує братів не лише у межах своїх службових обов’язків і повноважень, а й чисто по- людськи, тому вважає, що хлопцям треба зберегти і батька. Заступник голови райдержадміністрації Любов Гаврилюк найперше попросила мене передати Лілішкізу: не розпитувати про батьків, бо діти плачуть... Втім, він і сам обминав цю тему. Проте залишив свої номери телефонів, обіцяючи допомагати, чим зможе.
