Iз СРСР — до НАТО
Після розколу СРСР Україна успадкувала одне із наймогутніших угруповань військ у Європі. Оснащена ядерною зброєю і загалом відносно сучасними зразками звичайних озброєнь та військової техніки вона була швидше «деталлю» військової машини Радянського Союзу, ніж армією України, яка щойно проголосила свою незалежність. На території молодої держави в той час дислокувалися: ракетна армія, три загальновійськовi, чотири повітрянi і дві танковi, один армійський корпус, окрема армія ППО та Чорноморський флот. За даними Міністерства оборони, угруповання військ і сил мало у своєму розпорядженні близько 780 тис. особового складу, 6,5 тис. танків, приблизно 7 тис. бойової бронетехніки, до 1,5 тис. бойових літаків, близько 350 кораблів і суден забезпечення, 1272 стратегічнi ядернi боєголовки міжконтинентальних балістичних ракет і майже 2,5 тис. одиниць тактичної ядерної зброї. Відомо, що практично в усіх військових частинах діяли підрозділи, прямо підконтрольні Москві. 24 серпня 1991 року Верховна Рада прийняла постанову про взяття під свою юрисдикцію всіх вищезгаданих військових формувань. Майбутнє нашої країни багато в чому залежало від того, чи підтримають люди із зброєю ці почини.
«Ризик створення незалежної армії, — згадує перший Президент України Леонід Кравчук, — полягав в тому, що вона створювалася не на порожньому місці. Створювати з нуля — набагато легше. Скажімо, будівництво нового будинку — вибираєш ділянку і будуєш. А коли відбувається реконструкція, то спочатку необхідно зруйнувати старий будинок. Є ризик, що під руїни можуть потрапити люди.»
На базі колосальної структури, яка повністю підкорялася Москві, було необхідно створити нові Збройні сили. Було необхідно, щоб старі кадри присягли на вірність Україні та відмовилися від присяги на вірність Радянському Союзу. Це було найважчим. Важким для офіцерів, які присягають один раз у житті, і для керівництва країни. Існувала небезпека емоційного вибуху, потроєна тим, що це міг бути вибух людей із зброєю. Але ми змогли тоді, прийнявши необхідні закони, пройти цей шлях. Змогли переконати керівництво війська, щоб воно стало на службу Україні. І воно стало... Колосальні зусилля для цього доклав перший міністр оборони Костянтин Морозов...
Я пам’ятаю свій виступ у Верховній Раді, де ми зібрали весь генералітет тоді ще Радянської армії на території України. Я тоді очолював парламент. Коли розглядали питання армії, порушували питання про вирішення її кардинальних проблем. Я бачив хвилю протесту, яка покотилася від Чорноморського флоту, від інших. Тоді дуже чітку позицію зайняв Костянтин Морозов (ще не будучи міністром оборони) і на той момент командуючий Кримського гарнізону Олександр Кузьмук...
Я також тоді виступив з дуже емоційною промовою. Таких виступів після цього у мене було мало. Я говорив про Україну та її незалежність. Говорив про її майбутнє, закликав, щоб ці люди встали на захист своєї землі, на захист України, яка народжувалася як держава. Мені аплодували всі ці генерали. Здавалося, внутрішньо вони були готові до того, що стало фактом після 5 грудня. Саме цього дня, 11 років тому, я присягав на вірність українському народу як Президент України. Але багато, ви правильно помітили, залежало від військових підрозділів КДБ та правоохоронних органів...»
Дещо пізніше держава зіткнулася з іншими серйозними труднощами: формування правової основи діяльності Збройних сил, реорганізація їхьої структури, створення відповідних систем управління, забезпечення армії тощо. Очевидно, що така кількість особистого складу й озброєнь армії України просто не була потрібною. Ситуацію «Дню» коментує голова парламентського комітету з питань національної безпеки й оборони Георгій КРЮЧКОВ: «Мати майже мільйонну армію в Україні, безліч танків, самохідних гармат, бойових машин піхоти, літаків та іншого і зробити з цього армію незалежної держави — було серйозною проблемою, вирішення якої вимагало часу і ретельного підходу. Українську армію створювали в атмосфері ейфорії, часто люди, які, крім того, що говорили: «Давайте незалежну армію», більше нічого не розуміли. Відсутність людей, які змогли б по-державному, з великим розумінням вирішувати це завдання, — також була величезною проблемою. Українська армія починала з того, що створювалися відповідні структури, Міністерство оборони. Це був час організаційного будівництва, визначення самої філософії ЗС.»
До кінця 1996 року скоротили близько 3,5 тис. військових структур (практично 410 тис. військовослужбовців). Істотно зменшилася кількість озброєнь і військової техніки: бойових літаків — на 600 одиниць, на 250 — вертольотів. Парк танків та іншої бронетехніки скоротився на 2400 і 2000 одиниць відповідно. За короткі терміни Верховна Рада прийняла пакет нормативно-правових актів, що стосуються військової сфери (Концепція оборони і будівництва ЗСУ, постанова «Про Раду оборони України», закони «Про оборону», «Про Збройні Сили», Військова доктрина тощо). Тоді ж було створено Міністерство оборони, Генеральний штаб, види ЗСУ, системи їхнього управління, підготовки і забезпечення.
Перший етап будівництва української армії (вельми умовно — до 1996 року) характеризується ще одним принциповим моментом: імплементація політичного рішення про відмову від ядерної зброї. Цей момент, без перебільшення, можна вважати історичним. Уперше в історії держава добровільно відмовилася від ядерних озброєнь. За офіційною інформацією, на 1 червня 1996 року на території України не залишилося жодного ядерного боєзаряду чи боєприпасу.
Що українська армія має тепер і з чим вона йде до НАТО? Безповоротно застарілий технічний парк практично не поповнюють якісно новими зразками озброєнь. Військові працюють на «присадибних ділянках» і торгують зброєю. П’ятдесят тисяч офіцерів стоять у черзі на квартири. Солдатське обмундирування використовується за принципом «секонд хенд». Зарплати — у порівнянні з європейськими — мізерні, й виплачують їх нерегулярно. Офіцери подають рапорти про відставку в надії отримати допомогу «за вислугу років». Про такі найважливіші речі, як виконання плану бойових навчань і підготовку в усіх родах військ, крім сухопутних, уже встигли забути...
Причини банальні: недостатнє фінансування і відсутність доброї волі військової бюрократії (становлення якої в незалежній армії відбувалося по мірі спаду ейфорії від цієї незалежності). Проте фінансування (точніше — його відсутність у належних розмірах), безумовно, більш важливе. На реформу для скорочення і приведення армії у відповідність до європейських стандартів військові, як неодноразово писав «День», уже кілька років вимушені заробляти самі. Зароблені гроші витрачають на «латання дір». Наприклад — нагодувати, одягнути і взути армію за українським, а не європейським зразком. Починаючи з середини дев’яностих, подальше реформування Збройних Сил семимильними кроками відбувалося тільки на папері. На практиці — воно шкультигало на обидві ноги. Так уже в 1996-му на армію було виділено менше 40% від її бюджету в 1992-му. У подальші роки ситуація істотно не покращувалася.
Змалювати реальний стан речей і перспективи реформування армії в армію «європейського зразка» за українського фінансування — зіпсувати військовим святковий настрій. Професія протягом останніх семи років перетворилася з престижної на одну з найбільш непопулярних. Почесний обов’язок — захищати Батьківщину — став обов’язком тих молодих людей, у яких не вийшло від неї «відкосити». Незважаючи на все це, «День» вітає зі святом військовослужбовців. І «вітає» з Днем Збройних Сил України та з такими Збройними Силами тих чиновників і військових бюрократів, які «застопорили» армійську реформу. Які робили і продовжують робити все, щоб цивільне населення побоювалося своїх захисників... А тим часом призначена і створювалася українська армія зовсім не для цього. Бажаємо українським військовим більше грошей цільового використання та доброї слави.
