Iз вулиці — до парламенту
Iдея про необхідність і навіть неминучість діалогу між владою та опозицією поступово оволодіває політичними масами і починає вимагати переходу від заяв про наміри до конкретних кроків. Тому кожна дія тiєї чи іншої сторони просто не може нині розглядатися в іншому контексті.
Без діалогу владі було, ясна річ, спокійніше. Спокій, що настав восени 99-го, призвів до певної втрати орієнтирів. Недарма ж тепер визнається, що політична криза була неминучою попри трагедію з Гонгадзе і несподівані звинувачення «від Мельниченка». Той тип протистояння, який ми маємо тепер, лише прискорив процеси, які рано чи пізно мали відбутися в суспільстві. Принциповим, або ж наріжним питанням усього цього був і залишається Закон про вибори, за яким ми обиратимемо майбутній парламент. Багатопартійні вибори назріли як об'єктивна необхідність, і чим швидше вони відбудуться, тим швидше суспільство зможе ідентифікувати саме себе. Як би не хотілося ще трохи покористуватися відпрацьованою схемою «хороша влада проти нехороших комуністів», вона себе віджила як двигун старого «КамАЗу» , який ще може кудись привезти, але з яким навіть на поріг нормальної країни не пустять. Настав час нових політичних двигунів, які відповідають сучасним вимогам і зважати на які все одно доведеться.
Несподівана для багатьох заява Кабміну про недоцільність прийняття закону про вибори на пропорційній основі, що в опосередкованій формі була озвучена в четвер, змусила повернутися до цієї проблеми в контексті подій, що відбуваються. Почнемо із посилання на «неконституційність» окремих положень закону. Брати на себе роль Конституційного суду стало чомусь для багатьох модним в останні дні, що не завжди є доцільним. Бо ж у тому разі, якщо Президент прислухається до порад уряду і накладе «вето» на виборчий закон, парламенту не залишатиметься нічого іншого, як подолати це «вето» належною кількістю голосів, якої, до речі, вистачить і для відповідних змін до Конституції. Навряд чи в інтересах Леоніда Кучми згуртовувати законодавців аж настільки, щоб ті могли змінювати Основний Закон. Зміни ж бувають різні і можуть стосуватися не лише виборчого закону. Тому не виключено, що озвучена главою адміністрації Президента Володимиром Литвином точка зору є пробною кулею. У разі чого, можна буде пояснити потім, що заяву не так зрозуміли і повернути назад, як у випадку із коаліційним урядом, формування якого суперечить Конституції набагато більше, ніж Закон про вибори.
Насправді може мати місце перевірка готовності до діалогу, з якої ми й почали. Бо виборчий закон якраз і є одним із пунктів, в якому позиції Президента і його нинішніх опонентів досі принципово різняться. Уявімо на мить, що Президент «дає добро» на партійні вибори, нехай і зробивши до закону свої поправки. Тоді наступним кроком обов'язково має бути прийняття Закону про політичні партії, як суб'єкти виборчого процесу. В разі оперативного введення в дію обох названих законодавчих актів, опозиція втрачає ледь не половину своїх аргументів. Члени антипрезидентських, просто опозиційних, квазіопозиційних чи незрозумілих поки політичних угруповань змушені будуть, як порядні люди, терміново оформити свої стосунки із політичним процесом, припинивши користуватися ним у «позашлюбному» режимі. Одна справа — утворювати ніде не зареєстрований аморфний Форум нацпорятунку, інша — терміново формувати справжні партії аби встигнути перереєструвати їх до виборів за новим законом. Чи потрібно це опозиції — це питання.
Цей момент здатний умить вибити грунт з-під ніг політиків, котрі не представляють нікого, окрім себе. Нормальний процес реєстрації політичних партій відразу розставить усіх по місцях, майже унеможлививши «регіоналізацію» політичних партій, якою нас так лякають. І тут усе знову залежатиме від нинішньої влади. Бо навіть найсуворіше виписану процедуру реєстрації партій за допомогою адмінресурсу можна перетворити на профанацію, застосувавши механізм, за допомогою якого нікому не відомі кандидати в президенти назбирали в 99-му по мільйону прихильників, а у 2000-му було проведено всенародний референдум. Насправді, існування понад сотні партій, на яке нарікають супротивники пропорційних виборів, якраз їм і вигідне. На початку може бути трохи страшно: раптом політична ситуація в країні зміниться після появи справжніх партій і участі їх у виборах. Нічого не вдієш: треба ж колись починати грати за давно винайденими правилами. Хіба не хочемо ми, щоб від імені народу припинили нарешті робити заяви як бажаючі побороти «злочинний режим», так і сам режим, вкладаючи в наші уста слова, про які ми і не здогадуємось. Одразу відпаде потреба в міжнародних інституціях, до яких апелюють одні і яких не люблять інші.
За всіма законами логіки, сигнали, які подають один одному влада й опозиція, мають у щось матеріалізуватися. І чим раніше їхня дискусія з вулиці перейде до органу законодавчої влади, тим більше шансів на достойний вихід країни з кризи, що ганьбить нас на весь світ. Нехай будуть мітинги і демонстрації, нехай будуть намети і пікети у необмеженій кількості. Але це все має бути в рамках цивілізованої передвиборної кампанії, результат якої і покаже, чого насправді прагне народ, від імені якого так люблять у нас всі виступати. Вибори, особливо пропорційні, — справа нелегка і ризикована. Однак іншого цивілізованого виходу із кризи важко придумати.
Продовження дискусiї на стор."Подробиці"
ДО РЕЧІ
Президент Леонід Кучма вважає, що ухвалений парламентом закон, що передбачає пропорційну систему виборів, суперечить Конституції. Тому він скористається правом вето, передає Інтерфакс-Україна. Президент також підкреслив необхідність прийняття закону про політичні партії, перш ніж вводити пропорційну систему парламентських виборів.
Він також звернув увагу на те, що його позицію щодо закону «поділяють багато депутатів і глава парламенту». За визнанням Л.Кучми, їм «зрозуміло, хто бореться за закон про вибори на пропорційній системі». «Я розумію, чому за цей закон бореться Компартія. Я б на її місці робив те ж саме», — сказав Президент.
