Картопля рятує Україну від революції

Шановна редакціє газети «День»!

З початком перебудови наші магазини все більше переповнюються сільськогосподарською й промисловою продукцією, бо за ціною вона стає все недоступнішою: цього часу 90% населення спроможне купувати тільки хліб і молоко. Та й то не завжди. Загалом, як співалося в моєму піонерському дитинстві про китайські долі:
 

Закликають до збільшення випуску продукції. Але чи не означає це, що продукти ще у більших обсягах гнитимуть на складах, а промпідприємства переповняться своєю нереалізованою продукцією? Крім того, зростатимуть борги за енергоносії...

Не вірю, що у нас немає розумного економіста, здатного розробити схему виходу з кризи. За 8 років перебудови такої програми немає. І, вважається, це неспроста: комусь це вигідно в особистому плані, й наші правителі — це ті ж лазаренки.

Наші емісари натовпами їздять по закордонах. Чому ж вони не можуть глибоко вивчити досвід найбіднішої європейської країни Польщі, якій ми можемо лише позаздрити (сер едня зарплата — $500, пенсія — $150). Катерина СІРОМАХА Чернігів

1990 року, коли ми ще тільки мріяли про незалежність, одна приїжджа німкеня, роздивляючись у Львові багатоповерхові будинки, що потопають у грядках картоплі і моркви, сказала, що Україну тільки тоді можна буде вважати розвиненою європейською державою, коли її громадяни, як і всі цивілізовані люди, продукти купуватимуть. У цій короткій фразі вся суть ринкових відносин. Людина, яка заробляє на життя, стоячи за кульманом, НЕ ПОВИННА у вихідні штовхатися в електричці з лопатою й граблями. Люди (або держава), для яких ця людина креслить креслення (вчить дітей, лікує хворих, видобуває вугілля) ЗОБОВ'ЯЗАНІ йому платити достатню суму, щоб цей інженер купував картоплю, буряк, квасолю й, таким чином, ЗАБЕЗПЕЧУВАВ прибуток тим, хто займається вирощуванням овочів ПРОФЕСІЙНО. Так у всьому. Всі платять один одному живими грошима й у результаті у всіх є й товари, й гроші.

Нас же змушують жити по-іншому. Наші люди не те що в булочну на таксі не їздять, вони горбатяться весну-літо-осінь, щоб зібрати десять мішків картоплі й таким чином заощадити 100 гривень. А ці гривні так не завадили б українському АПК, що останнім часом більше звик до пільг і дотацій, ніж до грошей. Але ми повинні заощаджувати. Й це не особливість українського менталітету. На заощаджені на здоров'ї гривні ми купимо черевики, ходитимемо в них взимку по снігу. А харчуватимемося лише картоплею, щоб навесні купити куртку. Нам весь час не вистачає грошей. Навіть Держкомстат визнає, що обсяг роздрібного продажу весь час знижується. У березні, наприклад, через торгову мережу продано товарів на 12% менше, ніж за аналогічний період минулого року. А найменший обсяг продажу в січні–березні зафіксовано в Тернопільській області — 1,2% (!!!) від загального обігу. Тобто, там практично нічого не продається й не купується. Там взагалі немає грошей. Там — натуральний обмін. Парадокс у тому, що ми гроші начебто заробляємо, але їх не платять. А на тих, кому платять, заробляє «держава», здираючи неймовірну кількість податків і зборів. Офіційно держава також дуже бідна, але не ощадлива. А навіщо вона заощаджуватиме сама, якщо вона може оббирати тих, хто заощаджує? «Держава», давлячи на жалість, завжди говорить, що, мовляв, заберу у вас, а віддам тим, кому взагалі немає що заощаджувати — пенсіонерам, наприклад. Але борги по пенсіях чомусь все одно зростають. А пенсіонери, які не мають сил щось виростити, як продавали сигарети й газети або стояли з простягнутою рукою, так і стоять. Схоже, в цьому добродійному ланцюгу багато кілець. Чому я повинна віддавати до бюджету, на поживу чиновникам, свої гроші, якщо не якась абстрактна бабуся, а моя рідна мати отримує зарплату раз на три місяці? Коли вже у нас такий недбайливий уряд, давайте я допомагатиму їй прямо, без посередництва держави. Так буде дешевше. Правда, мама, напевно, захоче заощадити мої гроші, тому саджатиме картоплю... Я завжди дивуюся, ну як можна так жити. Коли життя — це суцільна боротьба за врожай. І боюся, що мого терпіння не вистачить ще на п'ять років...

Яна МОЙСЕЄНКОВА, «День»