Трибуни Олімпійського були ледь не наполовину порожніми. Наша головна арена виглядала зовсім як європейська, де заповнені народом дешеві місця контрастують із центральними секторами, де більшість місць вільні. На стадіоні i навколо нього не було незмінного атрибуту великого міжнародного футболу — вболівальників із різних міст і сіл. За відсутності заскорузлих мужиків, що закусили перед грою взятими з дому ковбасою та салом, більшість глядацької аудиторії становила київська молодь. На вільних загалом підходах до стадіону численні охоронці правопорядку розважалися тим, що перегороджували дорогу в найнесподіваніших місцях, штучно створюючи натовп, а потім по кілька разів ретельно обмацували кожного молодого й не дуже молодого хлопця. Про можливість прибуття на арену дам ніхто навіть і не думав, тому останні, окрім несподіваного міліцейського масажу, отримували нагоду скористатися спільними з чоловіками туалетами. Не звертати уваги на такий «сервіс» можуть або ті ж таки підлітки, або приїжджі. Це одна з причин того, що багатотисячна армія уболівальників-киян залишається на диванах біля телевізорів, позбавивши себе задоволення бути обмацаними стадіонними міліціонерами. На успіх «Динамо» сподівалися, але не дуже вірили. Повірити в себе слід було й самим футболістам. Або продовжити легенду про унікальний суперклуб, що наводить жах на європейських грандів, або почати поступове сповзання до рівня «долобановських» часів. Ніхто не міг перед грою сподіватися, що «Динамо» i «Баєр», команди традиційно організовані й дисципліновані, покажуть такий відкритий футбол. Якби рахунок був 8:7 чи 12:10, ніхто не сказав би, що він не по грі. Становище команд перед грою було таким, що перемога «Баєра» знімала всі питання, залишаючи нашого чемпіона боротися з «Марібором» за право грати в Кубку УЄФА, а виграш наших давав надію «зачепитися» за друге місце й продовжити грати в чемпіонській лізі. З перших же хвилин півзахист німецького клубу на чолі з бразильським віртуозом Емерсоном захопив центр поля. Нашим залишалося або відходити всім у захист і чекати м'яча у свої ворота, або пресингувати, намагаючись відібрати м'яч і організувати контратаку. Киянам поталанило вже на перших хвилинах — Косовський забив такий самий гол, як Гусін у Леверкузені: «вкрадений» у захисників гостей м'яч Ребров передав із краю на ворота і 1:0. Після цього команди забивали по черзі. Спочатку німці насіли на ворота Шовковського i не «злізли» з них, поки невтомний Кірстен не добив у ворота м'яча, на який перед цим дивом зреагував наш воротар. Потім наші тричі ловили німців, які ринулися забивати ще, на контратаці. Передачами врозріз наші півзахисники тричі поспіль виводили Шацьких сам на сам iз Матисеком, і з третьої спроби наш «узбек» не схибив — 2:1. Так і пішло в другому таймі — забивають німці, потім наші. Склалося враження, що «Баєр» впевнений, що заб'є стільки, скільки треба.

Iз чого б це Новотни, що мав бути опорою центру захисту, більше думав про організацію атак. Що вже казати про авантюриста Хейдука, який грав скоріше форварда, ніж захисника. У результаті Косовський мав на фланзі свій улюблений коридор. Коли наші забили третій гол, пригадався весняний двобій з «Баварією». У тому сенсі, що трьох м'ячів для перемоги над клубом бундесліги в Києві не досить. Так би й було, якби не Шовковський. Саме його неймовірна реакція щораз рятувала «Динамо», коли гості, вільно розпасовуючись, виходили просто до наших воріт. А відбитий одинадцятиметровий остаточно зламав піжонів із Леверкузена. Першим зупинився, не витримавши динамівського темпу, той самий Емерсон. Нагод для взяття воріт тепер стало більше у динамiвцiв. Проти стомленого суперника кияни почали грати впевнено, ніби продовжуючи матч внутрішнього чемпіонату з «Таврією», зіграний напередодні. Свіжі Белькевич та Яшкін допомогли нашому півзахисту випереджати середню лінію гостей. Зразкова контратака з виведенням на завершальний удар Ващука стала логічним завершенням матчу.

Перемога над віце-чемпіоном Німеччини втішає. Тим більше що досягнуто її в нехарактерній для «Динамо» відкритій грі. Зрозумівши, що захищатись із «Баєром» безперспективно, все одно заб'ють, наші пішли в напад на радість юним глядачам на трибунах і тим, хто був біля телевізорів.

Чи могло «Динамо» програти? Безперечно. Однак, поєднавши характер і везіння, наші виграли у красивій, драматичній і захоплюючій грі. Чому не можна було так грати з «Марібором»? Ті з глядачів, у яких після гри залишився голос, дякували динамівцям не стільки за перемогу, скільки за видовище. На такий футбол хочеться ходити ще і ще.

Приємно вразила на стадіоні відсутність політичної агітації. Чи це випадок, чи ми, нарешті, зрозуміли, що футбол дорогий нам сам по собі без передвиборних прикрас? Тепер можна майже напевно сказати, що перед завершальною у груповому турнірі грою з «Лаціо» до Києва знову потягнуться автобуси з навколишніх районів та областей. Народ знову повірить у «Динамо», знайдуться на периферiї солярка для автобуса й сало на закуску. Знову до Києва повернеться звичний для нас повноцінний великий футбол.