«ХОЛОСТЯЦЬКИЙ» ЗАПОВIДНИК

У селі Кутрів — як у тій казці: чи ліворуч підеш, чи праворуч підеш — все одно до холостяка попадеш. Ми ж не зрадили українській звичці і пішли ліворуч — і потрапили на обійстя до найкращого господаря серед місцевих холостяків, Віктора Сая.

На хатніх дверях висіло грізне оголошення: «Обов’язково роззуватися!!! Штраф — 2 (дві) порції морозива». Оскільки морозива у нас при собі не було, а роззуватися не випадало, то ми почали роззиратися по подвір’ю. З літньої кухні вийшов господар. «Звичайно, не Ален Делон, — подумалось, — але досить приємний хлопець...» Бо, чого гріха таїти, по-жіночому цікаво було, який же він — цей яскравий представник холостяцького «заповідника»?! У чотирьох невеличких селах — Мерві, Кутрові, Буркачах і Диковинах (це одна сільрада) — проживає понад тридцять старих, як би колись сказали, холостякiв. Дівчат їм бракує чи охоти до них?! Щоб це вияснити, ми й приїхали. Але мову, як водиться при сватанні, почали здалеку...

Приміром, чого б не почати з господарства? Розказували нам, що майже всі місцеві старі парубки — добрі хазяї. Непутящих серед них майже немає, хоча дехто зі своїми фанаберіями. На них, може, ніхто й уваги не звернув би, або сприймав, як належне, якби були одружені. Проте, в даній ситуації критерії інші. Ось, показували нам, живуть два брати. Один добрячий, але ж горілочки хоче. Інший не п’є, та скупий. Той, певно, навіть пташине молоко у льоху тримає, та характер нестерпний. Не одна дівчина спробувала екзотичного молока й багацького хліба, а жодна не втрималась.

— А ось Вітя... — говорили. — Хазяїн! (Це говорилося так, що все слово хотілося написати з великих лiтер. — Авт. ). Дві корови, ферма свиней, на базарі сметану молокопродає... Не дім, а маєток!

І ми поїхали до Віті.

Навіть шоколад тане в роті, а не в руках, то й Вікторове серце розтануло від наших похвал. З охотою показав і дім, і сад, і город.

Живе він у дідовій хаті. У 28-му році дід накрив її цинковою бляхою: був би згодом «загримів» до Сибіру як «куркуль», та війна раніше вирвалася. У хаті все нагадує про те, що жила тут велика родина. Стародавні ікони — дідові, збільшені фотографії на стіні — з мами і тата, картину з русалками сестра зі Львова привезла, а портрет Юрія Гагаріна — у такій пошані, наче теж ікона, — братова пам’ятка. Брат не став льотчиком, але став військовим. Це його діти (Вікторові племіннички) «поприколювались» з оголошенням на дверях хати.

Хотів повісити собі погони і Віктор. В армію його спочатку не брали, бо батьки дуже старі, а він найменший. Проте мати написала заяву, що не буде турбувати командування викликами сина додому. Але батька паралізувало, і Віктор не дослужив. Ще одну спробу одягнути форму зробив при вступі до міліцейського училища. Мама захворіла — все покинув. А їхня головиха, Катерина Тимофіївна Ващук (у майбутньому народний депутат і голова Аграрної партії України) й каже:

— Куди ти поїдеш? Живи біля батьків, я допоможу!

Дала роботу в колгоспі (у свій час одному з найбагатших на Волині), газ провела до хати, дорогу, що веде вiд центральної, заасфальтувала.

Ось і став Віктор Йосипович Сай «сільським варіантом»...

У хаті — наче в церкві, так чисто. Заасфальтований двір оточений височезним металевим парканом — у Володимирі-Волинському розібрали злітну смугу на аеродромі, він плити й прикупив. Чужий сюди так просто не зайде, бо й Кріт (чорний великий пес, якого Вітя сліпим собачам підібрав) не пустить. Гарно вродив молодий виноград, пожалів, не зрубав Вітя стару яблуню, і тепер вона гарно вписується в інтер’єр «маєтку». Навпроти хати — так звана літня кухня. Але не хатина на курячих ніжках, як часто буває, а солідна будівля з двох кімнат iз ванною, холодною і теплою водою... Це, вважай, на хуторі! І багато ікон на стінах...

Коли сім років тому Вітя затіяв будівництво ще одного будинку, мати плакала: «Я гроші на смерть тримаю, а ви тратите!» За один рік звів дім, провів на садибу газ, купив собі мотоцикл, а братові — телевізор.

І такий жених — не нарозхват?!

— Доля керує чоловіком... Мав дівчину, — признається Вітя. — Не захотіла іти у невістки...

— А якою бачиш свою дружину?

— Колись мати просила: шукай, Вітя, таку, щоб у колгоспі, як я, не горбатіла, щоб їй так руки і ноги, як мені, не крутило... Мама моя як пішла у колгосп у 47-му, так все життя дояркою працювала. Але я б своїй жінці в усьому допомагав!

Братова Марія, що якраз приїхала з Луцька допомогти Віті на городі, має свою думку:

— Він усе робити вміє, яка жінка догодить? Он хліб який смачний пече!

І хіба тільки хліб? Видоївши корову, Вітя пригостив нас теплим молочком і свіжозвареним варенням.

— Яке бажаєте? Маю зі смородини, з агрусу... А ось лікер добрий зробив — iз пелюсток троянд.

І тут же видав рецепт.

Йому подобається відчувати себе гостинним і багатим господарем. Недарма ж похвалився, як сам встигав готувати їсти для найманих майстрів, коли дім будував. Не залишилися голодними і 16 чоловік — друзі з дружинами, куми, приятелі, коли навесні допомагали Віктору садити картоплю.

Він тяжко працює, щоб добре жити. Корову може подоїти руками, але має і доїльний апарат. Купив сепаратор і на ринок у Берестечку возить «фірмову» сметану. Тримав дві корови і вісім свиней — і все встигав попорати до роботи в колгоспі.

Одну корову і п’ять свиней Віктор збув, щоб провести до хати... телефон. Iз цієї затії у нього нічого не вийшло. Хата на відшибі від села. Ще й насміялися: куди дзвонити будеш? Може, до Клінтона? То купи мобільного!

***

— Це у нас молодь рано одружується... А в Америці, Німеччині чи там Швеції — тоді, коли з шиї мами-тата злізуть, на свої ноги міцно стануть, — голова Мервинської сільської Ради Людмила Василівна Сточанська нічого надзвичайного у тому, що їхній край багатий на холостяків, не бачить.

— Хочуть парубки як не вчительку, то медичку... Щоб культурну! Але ж вчителька чи медичка таких, як самі, хочуть! — міркують сільські жіночки.

— Менше б випивали! — не приховують правди-матки інші.

У цьому році в чотирьох селах відбулося тільки три весілля. А найстаріша холостячка сільради, Марія Василівна Білокурець, дожила в непоганому здоров’ї, між іншим, до 90 літ...