Хто візьме на себе відповідальність?

«Подобається Президенту чи не подобається, ми підемо на зміни Конституції: підпорядкуємо місцеву владу й наведемо порядок в країні. Більше того, ми підпорядкуємо Кабінету Міністрів силові структури», — про це днями заявив віце- прем’єр Олександр Турчинов. Як бачимо, наміри в БЮТу дійсно серйозні. Питання: погано це чи добре для України?

Якщо подивитися на карту Європи, то країни за системою державного управління розподіляються таким чином:

— парламентські й парламентсько-президентські — 24 країни (Австрія, Албанія, Бельгія, Болгарія, Велика Британія, Угорщина, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Латвія, Литва, Нідерланди, Норвегія, Словаччина, Словенія, Туреччина, Чехія, Швеція, Швейцарія, Естонія).

— президентські й президентсько-парламентські — 17 країн (Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Казахстан, Кіпр, Македонія, Молдова, Польща, Португалія, Росія, Румунія, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Югославія).

Як бачимо, старі європейські держави віддають перевагу парламентському устрою, а молоді державні утворення, зокрема всі європейські члени СНД (крім балтійських) — президентському.

На думку експертів, таким чином стара Європа виявляє захисну реакцію проти тоталітаризму — від Наполеона до Гітлера. У другому випадку грає роль традиція сильного ЦК або царя, трансформованого в президентство.

Зараз часто можна почути таку думку: мовляв, подивіться, який у нас бардак у парламенті. Хіба Україна доросла до європейської парламентської моделі? Але парламент у нас погано функціонує значною мірою тому, що між Кабінетом Міністрів і Президентом триває безперервний конфлікт.

Цей конфлікт природний, тому що в нас двовладдя. За конституцією, на перше місце має вийти прем’єр, а в нас же зберігає чільне становище Президент. І в цьому, мабуть, суть сьогоднішнього конфлікту.

Інша річ, що ці нескінченні розбірки вже викликають у людей стійке роздратування. Багато хто ностальгує за «міцною рукою», за порядком. А слово «парламентаризм» стало мало не лайливим. Хоч би нинішні демократи не стали передвісником нового диктатора, який наведе такий «порядок», що нікому мало не здасться. Мабуть, у цьому головна небезпека.

Про прийнятну для України модель устрою країни розмірковують експерти «Дня».

Андрій ЄРМОЛАЄВ, директор Центру соціальних досліджень «Софія»:

— На мій погляд, БЮТ спекулює на термінології, пов’язаній із завданнями та пріоритетами реформи політичної системи. Насправді, в пропозиціях і в тих чернетках-документах, що розповсюдили засоби масової інформації, також ідеться про парламентсько- президентську республіку. За великим рахунком усі основні гравці, які заявили про наявність Конституційних проектів, сходяться в тому, що майбутнє політичної системи України — це більш збалансована, гармонійна парламентсько-президентська модель. І в проектах, і пропозиціях БЮТ не тільки зберігається посада Президента як інститут, але й зберігаються його базові повноваження та функції, але в пропозиціях БЮТ, на мій погляд, закладена нова суперечність — обмежуються можливості Президента з реалізації повноважень, що зберігаються в нього, та функцій. І тим самим фактично закладаються нові конституційні міни для конфліктів. Якщо до сьогодні дискусія ведеться навколо обмеженої повноважності Кабміну, оскільки зберігається двовладдя, то бютівці у своїх пропозиціях кидаються в іншу крайність. Вони не тільки не вирішують проблему дуалізму Президента та Кабміну в сфері виконавчої вертикалі, але вже посягають на обмеження повноважних функцій і можливостей глави держави. Якщо ці пропозиції реалізуються, то конфлікт навколо виконавчої влади перенесеться на повноваження, пов’язані із забезпеченням конституційності процесів і конфлікти в забезпеченні національної безпеки.

Я гадаю, що тут більше позначаються кон’юнктурно-ідеологічні міркування, для того, щоб якось отпозиціонуватися від тих напрацювань, що зараз ініціюються Президентом через конституційні збори й тих напрацювань, якими, наприклад, володіють регіонали. Можливо, в меншій мірі інші політичні сили.

Бютівці часто використовують термін «парламентська» модель, але повторюся, в тих пропозиціях, що вони відстоюють, вживати цей термін не зовсім коректно й не зовсім доречно. Ми бачимо, що дискусія між основними гравцями щодо політичної системи розвертається передусім навколо повноважень Президента в рамках парламентсько-президентської моделі. Про що це свідчить? Про те, що в тих проектах і підходах, які заявлялися 2002—2004 років дійсно була деяка внутрішня логіка, історична виправданість, оскільки цей транзит від авторитарної президентсько-парламентської моделі до моделі парламентсько-президентської відображав і вже певну зрілість політичних суб’єктів, які беруть участь у парламентських виборах, і готовність формувати відповідальну політичну владу, і готовність до коаліційних механізмів, але, з іншого боку, збереження традицій посади глави держави, як деякий перехідної етап, що забезпечує додаткову заборону й противагу в політичній системі. І мені здається, дискусія 2008 року після великої паузи, пов’язаної з небажанням політичних гравців будь-що робити з політичною системою, рухатиметься в бік формування гармонічнішої парламентсько-президентської моделі. І, природно, всі тактичні суперечки тепер будуть пов’язані вже не з повноваженнями парламенту та коаліції (усі заявили одне й те саме: створення цілісної вертикалі, створення цілісної коаліційної машини в парламенті та коаліційного механізму взаємодії з урядом), а передусім суперечки стосуватимуться повноважності та компетенції Президента.

Володимир МИХАЙЛИШИН, начальник управління внутрішньої політики Дніпропетровської міської ради:

— На проблему вибору політичного устрою України я дивлюся з погляду місцевого самоврядування. У нашому житті нічого не зміниться, якщо ми не переглянемо співвідношення повноважень центру та регіонів. Зовсім недавно я був на семінарі в Ялті, і там виступали експерти ОБСЄ. Вони висловлюють здивування, що в Україні нічого не змінюється, незважаючи на те, що вона вже давно ратифікувала Європейську хартію місцевого самоврядування. На мій погляд, можна підтримати й президентсько-парламентську, і парламентсько-президентську модель державного устрою — в кожній із них є свої переваги. Однак, якщо дивитися на проблему не зі столиці, а з регіонів, то ця суперечка здається майже схоластичною. Більшість жителів України проживає в провінції і їхнє життя залежить переважно від влади на місцях, а вона в нинішній ситуації безсила. Уже давно дозріло й перезріло питання про формування виконавчих органів при місцевих радах, але в Києві кроять і перекроюють повноваження на верхах. За всім цим стоїть банальна боротьба за владу, оскільки наближаються президентські вибори. Хочу ще раз підкреслити, що вирішувати питання перерозподілом повноважень між Президентом і прем’єром не можна. Необхідно реформувати конституційний устрій України в комплексі.

Костянтин ЗАТОНСЬКИЙ, кандидат філософських наук, м. Донецьк:

— У нас після конституційної реформи 2004 року в Україні вже офіційно встановлена парламентсько-президентська республіка. Інша річ, що ще не всі питання «втряслися» і приведені до консенсусу — і у взаємовідносинах гілок влади, і взагалі в структурі влади як такої. Зараз якщо й можливий який-небудь перехід, то, на мій погляд, до президентсько-парламентської форми правління. Такі пропозиції і припущення звучать усе частіше, зокрема, і з вуст представників «Нашої України — Народної самооборони». Але ось консенсус щодо форми правління в країні найближчим часом не очікується. Такий висновок можна зробити, виходячи з того, що декларують основні політичні партії і гравців, і того, як вони себе ведуть. Я зараз маю на увазі основних гравців — НУ-НС, БЮТ, Партія регіонів. Виходить свого роду «Лебідь, рак і щука»: кожний тягне у свій бік, кожний вважає, що його парламентсько-президентська республіка «найправильніша».

Так що, я гадаю, найближчим часом нас може чекати якийсь договір поза політичними консультаціями — на якомусь іншому, для нас закритому рівні, і лише тоді нас може чекати реальне об’єднання позицій щодо цього питання.

Що ж до того, чи потрібен Україні однозначний і остаточний перехід до парламентсько-президентської республіки, то, на мій погляд, це дуже складне питання. Звичайно, це дуже складна річ — вона накладає величезну відповідальність фактично на всі три гілки влади: якщо в президентській республіці основний тягар влади несе президент — як у Росії, у Франції, у Сполучених Штатах Америки, то в парламентській перед народом відповідальна дуже велика громада. І я не знаю, чи можливо на такому ранньому етапі розвитку демократії, на якому зараз перебуває Україна, таке становище справ. Напевно, в майбутньому це принесло б користь, але на даному етапі я в цьому не впевнений.

Володимир ПРИТУЛА, керівник громадського комітету з моніторингу свободи преси в Криму:

— Якщо вирішувати, яку саме форму державності обрати — парламентсько-президентську чи президентсько-парламентську — то не варто прив’язуватися до якості нинішнього парламенту. Сьогодні він переповнений емоціями та протиріччями, але наступний парламент, цілком можливо, може мати зовсім інші якості. З іншого боку, цілком очевидно, що Україна, яка ще не зміцніла як держава, сьогодні потребує не розрізненого, а більш централізованого правління, тому на нинішньому етапі потребам нашого суспільства більше відповідає президентсько-парламентська або навіть чисто президентська республіка. Справа в тому, що Україна на сьогодні має дуже багато як внутрішніх, так і зовнішніх загроз, і лише сильна президентська влада, яка зможе діяти оперативно, вчасно та ефективно, зможе з ними справитись. Найбільші загрози — це територіальні претензії до України як збоку Росії, так і з боку Румунії, це інформаційні війни проти України, це сепаратизм окремих політичних сил, це мережеві війни, які досить ефективно ведуться проти України на нашій же території. Однак чи не найбільша загроза майбутньому України — це наявність надзвичайно поширеної корупції, яка проникла у всі сфери нашого життя. Побороти її зараз можна вже лише надзвичайними методами, а парламент, як видно, в принципі не здатний організувати конкретну і дієву боротьбу з корупцією.

Разом з тим Україні доводиться стикатися з такими загрозами, як тероризм, торгівля людьми, поширення наркоманії, транзит наркотиків і зброї тощо. Побороти ці явища може лише країна з сильною централізованою владою. Велику небезпеку для України становить також дуже розгалужена агентура спецслужб інших держав, а також численна внутрішня п’ята колона, яка діє в інтересах іншої країни. Боротися з цими явищами може лише міцна централізована державна влада.

З цього приводу слід зауважити, що Л. Кучма, хоч він і мав багато недоліків у роботі, однак слід віддати йому належне: він залучав професіоналів, що зміцнювали Україну як державу. Це було можливим лише завдяки міцній і централізованій президентській владі.

З іншого боку, можуть з’явитися побоювання, що така форма правління може призвести до диктатури. Але треба зауважити, що останніми роками проти диктатури в Україні сформовано чимало противаг — це існуюча свобода слова, демократичні вибори, різноманітність партій, чималі повноваження регіонів тощо. Значну силу навіть в президентській республіці матиме і сам парламент України, бо в нас уже багаті парламентські традиції. Отже, при сильній президентській владі ці фактори будуть гарантувати, з одного боку, ефективне централізоване управління, з іншого — неможливість сповзання України в диктатуру.

Юрій МАЦІЄВСЬКИЙ, доцент, кандидат політичних наук, завідувач кафедри політології Національного університету «Острозька академія»:

— Я не вважаю пропозиції БЮТ щодо розширення повноважень парламенту суттєвими. Більше того, складається враження, що БЮТ хоче сформувати модель парламентської республіки, але ж більше в цій республіці повноважень буде в прем’єра. Тому, швидше за все, мова йде про створення прем’єрської республіки, де б прем’єр-міністр мав значні повноваження. Зміни до Конституції потрібно вносити однозначно, оскільки зміни 2004 року не вирішили питання дисбалансу гілок влади, постійна напруга між гілками влади зберігається. Потрібно на цьому питанні ставити крапку. Але проблема у тому, що в політикумі домінують кон’юнктурні інтереси. Лідери фракцій та Секретаріату Президента не думають про країну в цілому, а думають про вибори 2010. Тому ми маємо напругу, яка на сьогоднішній день існує в парламенті: і недопускання Президента до трибуни, і намагання популістськими засобами знову поставити на голосування антиінфляційні закони. Політики борються за владу, а не за вирішення глобальних проблем суспільства. Зміни до Конституції потрібні, але вони малоймовірні в цій ситуації.

Андрій РИБАК, кандидат політичних наук, старший викладач кафедри політології Національного університету «Острозька академія»:

— Не буду говорити в руслі штучних обговорень, створених самими політиками, що потрібно збільшувати повноваження парламенту, прем’єра чи Президента. Ми можемо говорити про такі речі, коли в країні відбувається нормальний процес суспільно-політичного розвитку, коли відбуваються цивілізовані політичні діалоги і політична боротьба, а не коли політики виходять на на якісно інший рівень політичної конфліктності між собою заради, в першу чергу, особистих інтересів та інтересів їхніх бізнес-груп. У такій ситуації відпадає сенс дискутувати на рівні політологічних категорій. Мова в даному випадку йде про те, що для нашого політикуму чи парламентська, чи президентська, чи змішана форма правління не є інструментом реалізації інтересів громадян, а є інструментом своїх власних особистих амбіцій або, як я вже говорив, інтересів певних бізнесових структур.

Володимир МАЛІНКОВИЧ, політолог, дисидент, директор українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень:

— Звісно, Україні більше підійде парламентська модель. Я свого часу був ініціатором реформи. На мій погляд, це дуже добре для України з двох причин. Перше, в принципі, в світі немає сильних президентських демократичних республік, крім Сполучених Штатів і Коста-Ріки. Але в США існують дуже сильні традиції, що виступають противагою всевладдю президента. Там сильний суд, сильні федеральні права в кожного штату. Тож президент там дуже сильно зв’язаний. У принципі, ця система не найдемократичніша, вибори там абсолютно не демократичні, але традиція дозволяє цій системі дуже ефективно функціонувати. Інших таких республік практично немає. Це країни Південної Америки, Південної Африки й т.д., схильні до диктаторських режимів і виявів. Для нас це дуже важливо, бо Україна жила в умовах авторитарного режиму всю свою історію. Ми не маємо досвіду демократії, тому в нас зберігаються виражені патерналістські настрої. Усі розраховують на доброго царя, Президента, гетьмана, як завгодно... генерального секретаря, на добру людину. А це небезпечно, тому що суперечить самому принципу демократії, де мають працювати, справно функціонувати інститути демократичної влади. Самі інститути мають бути демократичними, незалежно від того, яка людина при владі — дуже добра чи дуже погана. Тому така система нам потрібна, щоб відійти від позицій авторитаризму.

А один з мінусів парламентської республіки, що став приводом для Де Голля змінити Конституцію, — це урядова чехарда. Щоб цієї чехарди не було, бажано, щоб був конструктивний вотум недовіри. Щоб Президента й прем’єр-міністра можна було змістити лише в тому разі, якщо протягом 48 годин можна обрати нову більшість. Для України це досить серйозний стримуючий момент, тому що між комуністами й націоналістами навряд чи коли-небудь буде союз. У разі суперечки двох провідних політичних сил можлива ситуація, коли не буде в прем’єра більшості, але, скажімо, комуністи не входячи до коаліції, заради того, щоб не прийшли націоналісти, або навпаки націоналісти, заради того, щоб не було комуністів, можуть виголосити довіру уряду. Свого часу подібні ситуації були у Франції. І не тільки.

І дуже важливо, щоб на самітах Україну представляв прем’єр-міністр, а не Президент. Інакше, знову-таки, буде ілюзія, що глава держави є главою виконавчої влади.

Чи вийде в БЮТу «провести» свої конституційні ініціативи? Думаю, що так. Але, на жаль, у нас в політиці дуже багато інтриг, і вони виходять на перше місце. Якщо говорити об’єктивно, то в інтересах Тимошенко зараз провести конституційну реформу, щоб Президент відійшов на другий план і в країні з’явилася повноцінна парламентська республіка, тому що в неї зараз найбільша суспільна підтримка. А стосунки з Президентом уже не для кого не секрет — ворожі.

Я навіть думаю, що РНБО слід скликати лише в разі надзвичайних станів, аби не створювати ще один інститут влади. Хтось має брати на себе відповідальність за всю нашу політику, й вважаю, що це має бути Кабінет Міністрів, як у європейських країнах.