Хто заплатить за «музику»?

Проживши тут майже десять років, я, як і раніше, найбільше дивуюся тому, що одні й ті ж речі відбуваються постійно, і ніхто не намагається проаналізувати — чому. Візьмемо, наприклад, останній скандал з Енергоатомом, неназвані керівники якого довели його фактично до банкрутства, набивши собі кишені за допомогою тіньових операцій (звичайно, якби всі фактичні банкрутства в цій країні стали юридичними, стався б масовий стрибок рівня безробіття, не в останню чергу, серед «червоних директорів», а реальний бізнес міг би почати наводити мости над безодньою між величезним інвестиційним потенціалом України та сумною дійсністю — як перший крок до входження до числа країн Першого світу). Все це триває, певним чином, ще з часів справи БЛАСКО, коли істотна частина українського торгового флоту зникла, і нікому невідомо, хто і скільки грошей за це отримав. Насправді, багато з тих, що стали капітанами промисловості та політики в колишньому СРСР, опинилися у своєму нинішньому становищі саме завдяки подібним вправам у творчій бухгалтерії та моральній гнучкості. Такий досвід має на увазі наявність політичної культури, дуже відмінної від «офіційних» розмов про гармонію і національну ідею, яку, здається, всі шукають і ніхто не може визначити. У приватних бесідах бізнесмени можуть іноді торкнутися «особливостей ведення бізнесу» в цій країні, специфічних рис, які незрозумілі сторонньому спостерігачу, а ті, кому вони зрозумілі, не мають наміру давати пояснення. Якщо кого-небудь піймають — питання всього лише у невдачі чи необережності, а судовий вирок не залишає слідів...

Те, що трапилося з Енергоатомом, відбувалося безліч разів і в інших місцях. Це виникає зі структури інтересів тих, хто контролює щось, не будучи його власником. Їхнє збагачення залежить від того, що їм вдасться тим чи іншим шляхом вичавити зі «свого» підприємства. Вони, звичайно, хочуть залучити інвестиції — за умови, що інвестор буде задоволений тим, що йому належить, на думку управлінців, і в жодному разі не втрутиться в управління бізнесом, який, як на нього, він придбав, і не спробує зробити основною мотивацією отримання прибутку, а не прибутку для цих управлінців і «ліві» трансакції. Вони навіть дивуються, чому інвестори не стають у чергу, щоб їх «підтримати», мабуть, плутаючи поняття «інвестор» і «меценат». А коли вже не залишається нічого іншого, вони звертаються до цієї універсальної «доброї тітоньки» — держави, за підтримкою, звичайно у формі позик під державну гарантію, які, як усім зрозуміло, навряд чи будуть виплачені. І навряд чи в цьому допоможе заснування Українського банку реконструкції і розвитку, щоб підтримати «інновації» на підприємствах, які не змогли вибити гроші на ці проекти у міжнародних фінансових установ, хоча свого часу ті схвалювали інші проекти, що виявилися неспроможними виплатити борги. Всі ми знаємо, кому в результаті доведеться платити за «музику».