Кілограма гречки недостатньо!
Багатьом із наших співгромадян — внаслідок спадкових причин, хвороб, операцій чи травм — доля принесла таке лихо, як неможливість ходити власними ногами. Ці люди тривалий час або все життя змушені пересуватися на спеціальних візках і фактично прикуті до них. Тим самим визначається спосіб їх існування в світі — звичайне й доступне для інших стає важким і майже недосяжним для них. Без сторонньої допомоги така людина обійтися не може, а це означає залежність. Треба, щоб хтось вніс її на візку до тролейбуса чи достатньо великого автобуса, адже і звичайне таксі, і маршрутне занадто малі, а на потрібній зупинці зняв, оскільки на жодному тролейбусі чи автобусі немає спеціальних пристроїв для в’їзду. Власне доступністю того чи іншого виду життєдіяльності або громадського життя, визначається його «бар’єрність». Якщо вірити звітам про виконання зазначених у розпорядженнях центральної та обласної влади заходів, які нещодавно подали відповідні служби місцевих органів влади, то в Житомирській області реконструйовано та пристосовано для безперешкодного доступу інвалідів 432 будівлі й споруди громадського призначення, в тому числі 249 по Житомиру. Відремонтовано 4 км тротуарів, розглядається можливість придбання 10 ти автобусів ідвох тролейбусів, які мають спеціальне обладнання для полегшення проходу в них і проїзду тих, хто прикутий до візків. Реальний стан справ, за даними, що їх повідомив «Дню» радник голови облдержадміністрації з питань соціального захисту пенсіонерів та інвалідів Юрій Журбенко (він опитував представників громадських організацій інвалідів) такий. У обласному центрі виявлено трохи більше 20 пандусів, серед них кілька тих, якими користуватися неможливо або дуже важко. В тому числі пандус перед будинком, де розміщені Головне управління праці та соціального захисту облдержадміністрації і обласне управління Пенсійного фонду. Автор пройшовся по об’єктах, де людям із обмеженими можливостями треба бувати досить часто, й не побачив пандусів ані перед входом в критий павільйон Житнього ринку, ні перед сервісним центром «Укртелекому», ні на автовокзалі, ні перед облмуздрамтеатром. Немає їх і перед Будинком правосуддя. Немає їх і в низці житомирських будинків, де живуть люди, які пересуватися можуть тільки на візках, хоча це обумовлено Законом «Про основи соціальної захищеності інвалідів». Про більшість тротуарів взагалі помовчимо — часто вони схожі скоріш на «американські гірки», по яких людині на візку рухатися вкрай важко. В той же час тільки у Житомирі, за офіційною статистикою, проживає 505 наших співгромадян, які змушені користуватися цим видом пересування. Схожа картина, згідно інформації з місць, в ряді райцентрів, зокрема, Бердичеві, Чуднові, де теж відсутні пандуси перед важливими адміністративними, соціальними об’єктами, банками тощо, а є такі, які не можливо використати за призначенням. Це при тому, що в області проживає понад 80 тисяч людей із особливими потребами, серед яких майже 18 тисяч мають обмежені фізичні можливості та пересуваються лише за допомогою інвалідних візків, милиць, палиць тощо.
На 5-й поверх панельної «хрущобки», де живе голова Житомирської обласної громадської організації людей з інвалідністю «Молодь. Жінка. Сім’я.» Неля Ковалюк, я піднявся вузькими сходами — ліфта в ній не було з часів побудови. У дверях мене зустріла гарна молода жінка на візку, яким вона вправно пересувалась по своєму двокімнатному помешканню. Тут вона живе з матір’ю, причому одна кімната служить фактично за офіс організації. 16 років тому пані Неля отримала травму і з тих пір прикута до крісла на колесах. «Раніше, — зауважує Неля Ковалюк, — вважалося, що таких людей ніби не існує, оскільки всі вони сиділи по своїх домівках. Треба, щоб ще в школі дітей вчили, як слід відноситися до людей із палицею, на милицях чи на візку. Але поки в нас діти з пошкодженнями хребта вчаться вдома, тому що наші школи для цього не пристосовані, утім, як і вищі навчальні заклади. Я, коли бувала в Угорщині чи Польщі, то почувала себе людиною. Бо там практично існує безбар’єрність, або відразу знаходяться люди, які допомагають подолати ці бар’єри». До речі, на кожній із чотирьох українських залізниць вже є по одному пасажирському вагону для перевезення людей, які не можуть самі ходити. Але їх треба замовляти ще за місяць до поїздки. Бути постійними прохачами наші не достатньо дієспроможні співгромадяни не хочуть — це принижує, а людей, яким потрібна стороння допомога, тим більше. Їм вже не достатньо кілограма гречки і літра олії до Дня інваліда. Вони хочуть вчитися, хочуть працювати та заробляти, і не тільки на дому. Але абсолютна більшість власників або керівників підприємств не переймається такими «дрібницями», як зручні під’їзди та в’їзди або, вибачте, спеціальні туалети.
Справедливості заради слід відзначити, що поступово до запитів наших співгромадян у Житомирі і області починають дослухатися. При голові облдержадміністрації працює координаційна рада з питань соціального захисту пенсіонерів та інвалідів, до якої увійшла низка громадських організацій людей із обмеженими фізичними можливостями, в тому числі та, яку очолює Н.Ковалюк. Однак суть усіх чотирьох пунктів останнього рішення названої ради, датованого початком листопада, виражається словами «рекомендувати», «розробити», «звернутися», «провести», які нагадують скоріше добрі побажання. Їх явно не достатньо, щоб допомогти тим, кому увага і повага суспільства потрібні чи не найбільше.
Запитання до самого себе — чому я написав про це тільки перед Днем інвалідів?
