КIНЕЦЬ «багатовекторності»?

На прес-конференції після переговорів у Ташкенті Президент України оцінив нове утворення, передає Інтерфакс-Україна, як міну швидкої або уповільненої дії, закладену під структуру СНД. Адже, за словами Кучми, московське засідання СНД, на якому головував президент Росії Володимир Путін, «вселило впевненість» у країн-учасниць Співдружності, що в СНД є спільне майбутнє. Будь-який процес в СНД, на думку українського Президента, не повинен проходити повз інших членів.

Реакція його узбецького колеги Карімова була різкішою: це мертвонароджене утворення, побудоване за ілюзорною схемою. Митний союз, за словами Карімова, не досягнув відчутних результатів, але між країнами, які до нього входять, виникли нові проблеми. Створення такої організації, переконаний Карімов, завдає певного збитку перспективам розвитку СНД. Нове утворення разом з активізацію відносин в неформальному об’єднанні ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова) та його «формалізацією», про що, власне, й домовлялися в Ташкенті Кучма та Карімов (див. стор.3) свідчать лише про те, що СНД як інструмент цивілізованого розлучення або ж як механізм поглиблення інтеграції на пострадянському просторі свої можливості вичерпала. У всякому разі, створення Євразійського співтовариства може означати, що Москва практично втратила інтерес і до СНД, і до залучення України до митного союзу.

На пострадянському просторі створюється нова реальність, визначена двома євразійськими об’єднаннями, що не означає протистояння між ними, але очевидно, що їхні інтереси, можливості, спрямування будуть різними. В разі залучення до ГУУАМ Румунії, про що йтиметься наступного року, ситуація може докорінно змінитися. І у випадку успіху цього проекту Україна, напевно, також втратить інтерес до СНД. І тоді треба буде не лише визнати, що зруйнувала цю структуру, за якою хтось жалітиме, а хтось і ні, не вона, але й знайти своє місце у цьому вже зміненому світі.

КОМЕНТАР

Сергій ПИРОЖКОВ, директор Інституту українсько-російських відносин:

— Угода про Євразійську економічну співдружність підписана насамперед з точки зору економічних відносин. Хоч є й Договір про колективну безпеку, який в основному орієнтований на військово-політичну співпрацю. Для України це сигнал до того, що їй час ініціювати власну політику на зовнішньополітичній арені, зокрема подумати про те, як вона може співпрацювати із цим новим економічним утворенням у СНД.

Договір про колективну безпеку та Євразійська співдружність — це кореспондуючі речі з точки зору того, що ЄАЕС має бути економічним базисом для Договору про колективну безпеку.

Вадим КАРАСЬОВ, Національний інститут стратегічних досліджень, Харків:

— Утворення нового євразійського альянсу, що об’єднався на основі «м’якої» (економічної) і «жорсткої» (військово-політичної) сфер безпеки, свідчить про новий етап фундаментальної перебудови відносин у рамках пострадянської геостратегічної платформи. Провідний структурний тренд цього періоду — регіоналізація і субрегіоналізація СНД, виділення у рихлому навколоросійському просторі регіональних і субрегіональних геостратегічний зон: Східної (Середньоазійської), Чорноморсько-Кавказької, Каспійської, Південно-Західної і т.д. Таким чином, «послаблена» структура СНД диференціюється на ряд нових — відносно стабільних й інституціоналізованих — майданчиків для дебютних (у XXI столітті) геостратегічних стратегій для Росії і країн пост- СРСР. Нова російська стратегія, вочевидь, полягає у виділенні зон власної безпеки і вибудові диференційованих і рівних стосовно кожної зони субрегіону, стратегії. В основі російської стратегії зонування і регіонування лежать специфічні інтереси і виклики російській безпеці: Середня Азія — військово-політичні загрози. Формується Каспійська зона російського впливу, пов’язана з необхідністю контролю над енергоресурсами й енерготранзитом Каспійського регіону і Кавказу. Формується Південно-Західна — українська зона російського інтересу, пов’язана з тим, що Україна займає важливе транзитне місце на шляху енерготранзитних потоків і енерготранзитної стратегії Росії відносно Європи і є найкоротшим виходом на Балкани.

Утворення Євразійського альянсу при провідній ролі Росії з урахуванням нових трендів у пострадянському просторі має стати не черговим поводом для буферофобії, а стимулом для затвердження нового зовнішньополітичного порядку денного і оновленої, більш прагматичної міжнародної ідентичності України. Українська геополітика 90-х років, пов’язана з участю нашої країни у «великій грі» НАТО (США) — Росія у ролі регіонального балансера і чинника атлантичної політики «російського стримування», своє завдання виконала. І перенос її в іншу геостратегічну ситуацію може стати контрпродуктивним. Вона має сенс тільки в умовах великої геополітичної гри, коли між великими геополітичними акторами посилюється напруга. У разі ж затухання НАТО-Російської конфліктності, наприклад, по мірі європеїзації зовнішньої політики Росії (тенденція до цього є), стратегія «російського стримування» і стратегія «балансуючої багатовекторності» стає неактуальною. Необхідне перепрофілювання і переорієнтування зовнішньополітичної стратегії України, вихід із «великої гри» НАТО й Росії і початок власної гри з конструювання зон власних інтересів і зовнішньополітичної активності. Інакше кажучи, необхідний перехід від «оборонної», «балансуючої багатовекторності» до стратегії багатовекторного втягування у регіональні і субрегіональні взаємодії. Стосунки Росія — НАТО — це фоновий фактор нової гри, але не сама її структура. Стратегія багатовекторного втягування передбачає різноманітні селективні стратегії інтеграції України (наприклад, у ЄС по мірі готовності, з Росією — по мірі доцільності, з ГУУАМ — у зв’язку з вирішенням проблем енергобезпеки і т.д. і т.п.). А також виділення власних зон і субрегіонов української зовнішньополітичної активності: Чорноморсько-Каспійська, Російська, Балкани, Балтійська. На базі зон цієї активності можливі інституціоналізація регіонів і субрегіонів у регіональні інститути колективної безпеки за активної провідної ролі України.

Стратегія багатовекторного втягування передбачає проекцію власних інтересів в регіонах і субрегіонах, виділення власних диференційованих зон української безпеки і, на мій погляд, дає шанс на провідне місце України у нових східно-європейських геостратегічних платформах Північної Євразії.

Олександр ДЕРГАЧОВ, політолог, головний редактор журналу «Політична думка»:

— Росія реалізувала один зі своїх тактичних задумів — об’єднання навколо себе тих країн СНД, які не висувають до самої Росії особливих претензій і вбачають свій інтерес у тому, щоб використати її ресурси для розв’язання своїх актуальних проблем, зокрема й проблем безпеки. Це логічний розвиток процесу в євразійському просторі, і в Україні цього мали чекати. Але насправді це все-таки неприємний симптом, оскільки інші варіанти розвитку співпраці виявилися не дуже популярними. Я маю на увазі той же Митний союз, наприклад. Формально, він ще можливий і може відбутися, але на практиці його значення знижується, і не тільки тим, що багато наших потенційних партнерів інакше вибудовують свою співпрацю, але й численними обмовками, які вже висунула Москва у цьому сенсі. Україна не опиняється між і між, оскільки на Сході або Північному Сході нічого нового не склалося й там немає окремого центру сили. Ми залишаємося в невизначеній ситуації й позбавляємося реального маневру між Росією та Заходом, кожен із яких тривалий час чекав від України послідовніших однозначних кроків, принаймні дотримання проголошених цілей, наприклад, інтеграції у євроатлантичне співтовариство. Сьогодні очевидно, що Україна опинилася у відносній ізоляції, й альтернативних можливостей не має.

Цій Україні, тій, яку ми сьогодні маємо, я не можу порадити, що робити. Вона не має досить чітких національних цілей і нормального партнерського потенціалу. Вона програє у будь-якому випадку. Україні треба ставати іншою країною. І ця інша країна повинна визначати свої цілі. Ми сьогодні не можемо відстоювати свої національні інтереси у відносинах із Росією, програємо євразійський простір, і ми не реформовані настільки, щоб бути хоч би потенційним учасником загальноєвропейських процесів.

Що ж до Євразійської співдружності, то в нього є часткове співвідношення з Договором про колективну безпеку. Йдеться про спробу дати нове життя Ташкентському договору, що майже розсипався. Це пов’язано з особливою позицією Узбекистану та Туркменістану. Але за останні тижні склалася нова ситуація, пов’язана з виходом талібів до південних кордонів СНД. Практично кожний із керівників центральноазіатських держав відчуває значний тиск з боку ісламського чинника, традиціоналістів, і тут вони вбачають можливість використати контрвплив Росії. Тобто тут частково збігається бажання Росії зберегти військову присутність, військово-політичний контроль над цим простором, а з другого боку — можливість для керівників цих держав зберегти власну владу, спираючись на світські форми правління. Цей середньостроковий збіг інтересів очевидний. Але у довгостроковому плані, з точки зору економічних відносин, диференціація інтересів відбувається дедалі глибше, й це, зрештою, чинитиме тиск на військово-політичні домовленості. Росія — вигідний союзник для цих країн. Але не єдиний і не достатній. Дедалі більшу роль гратимуть й інші актори: для когось — Китай, для когось — Іран, Туреччина і, звичайно ж, Сполучені Штати.

Наталя ТРОФІМОВА, «День»