Кінець чеченського жаху

I знову російська війна в Чечні, яка кровопролитно гуркотіла протягом десятиріччя — перенеслася на московські вулиці. Жахлива кількість загиблих серед невинних москвичів, які прийшли до театру, ще раз підтвердила, що боротьба з чеченськими бойовиками є особливим фронтом у глобальній війні з тероризмом. Ця війна повинна бути виграна. Але для Росії також настав час змінити свою політику. Чечня повинна залишитися частиною Російської Федерації. Але вже очевидно, що цю стратегічну мету не може бути досягнуто лише воєнними засобами.

Раз за разом російські федеральні сили завдавали нищівних ударів по чеченських бойовиках. Але чеченський опір так і не було придушено, про що свідчить не лише захоплення понад 800 москвичів у заложники минулого тижня, але й численні успішні нальоти чеченців на російські війська в самій Чечні та її околицях. Було б неправильно покладати всю провину за нездатність Росії придушити заколот лише на наших військових командирів, хоча їхнє планування могло б бути й кращим. Чому? Бо чеченське повстання почалося з політики й може закінчитися лише при досягненні політичної згоди.

Що треба зробити? Першим кроком має бути відокремлення мирних чеченців від бунтівників. На жаль, Росія не зуміла цього зробити на самому початку повстання, головним чином тому, що бандити жили в селах і містах, що означало безліч неминучих смертей цивільних людей при лобових атаках російських сил на бойовиків.

Сьогодні російські федеральні сили намагаються відокремити простих людей від бандитів, довіривши повноваження щодо здійснення самоврядування та забезпечення безпеки в чеченських поселеннях корінним чеченцям. Але цей метод не працює, і не працюватиме, якщо й далі дотримуватися такої тактики. Більшість мирних чеченців не відвернулися повністю від бандитів, можливо тому, що бандити переслідують тих, хто співпрацює з російською владою. Більше того, багато чеченців бояться російських посадових осіб більше, аніж бандитів.

Ця передача виконавчої влади місцевим чеченським органам самоврядування і далі призводитиме до поразки, поки не вдасться схилити командирів чеченських бойовиків приєднатися до переговорів. Ці командири часто є лідерами кланів, які ніколи не виставляли свої кандидатури на виборах, і ніколи навіть не розглядатимуть питання про те, щоб поставити свою владу на голосування. Ці люди самі здатні принести мир, якщо не демократію. Якщо підтримка їхньої влади і місцева автономія є ціною, яку треба заплатити за закінчення війни, чи хоча б за скорочення числа кривавих інцидентів, Росія має погодитися.

Однак великою проблемою є те, що деякі чеченські бойовики йдуть на переговори лише для того, щоб виграти час для перегрупування своїх сил і поповнення своїх запасів. Глобальна війна з тероризмом ускладнила для них отримання фінансової та матеріальної підтримки. Афганістан більше не є їхньою базою для пiдготовки людей та постачання; Саудівська Аравія і Туреччина зараз суворо контролюють тих громадян, які колись допомагали чеченським сепаратистам. Навіть Грузія досить суворо — хоч і не так суворо, як хотілося б Росії — обмежує діяльність чеченців. Світ повинен допомогти Росії простежити за тим, щоб не матеріалізувалися альтернативні шляхи постачання для бойовиків.

Рік тому президент Путін запропонував провести переговори між його представником і посланником Аслана Масхадова, ватажка чеченських повстанців, президента Чечні, який переміг на виборах, що відбулися 1997 року в присутності міжнародних спостерігачів. Ця ініціатива провалилася, оскільки чеченцям було велено здати свою зброю протягом 72 годин. Але президент Путін дав їм 72 години на те, щоб вони могли зважити на ту користь, яку вони можуть отримати від переговорів, якщо складуть зброю, а не на те, щоб вони негайно капітулювали.

Ця груба дипломатія не повинна зупиняти продовження переговорного процесу. Але для початку переговорів необхідно оголосити припинення вогню як перший крок, і його повинні суворо виконувати всі чеченці, які публічно відмежувалися від терористичних актів, таких як бiйня, влаштована в Москві. Інші, менш кардинальні заходи будуть неприйнятними для простих росіян, сильно травмованих кількістю загиблих у Москві заручників.

Також необхідно розуміти, що переговори не виключають військові операції Росії проти бандитів, які продовжуватимуть свої атаки під час проведення переговорів. Таким чином, частина російських військ повинна залишатися в Чечні під час проведення мирних переговорів; ці війська також послужать підтримкою для тих чеченців, які вибрали шлях переговорів, і готові, щоб їм гарантували безпеку їх поселень.

Але те, що російські війська залишатимуться в Чечні під час мирних переговорів, не означає, що вони мають провадити ці переговори. Адже так було після першої чеченської кампанії (1994- 1996), але укладений тоді мир насправді виявився лише збройним перемир’ям.

Замість цього представник президента Путіна повинен здійснювати тотальний нагляд над усім, що відбувається в Чечні: економічним розвитком, воєнними діями і зусиллями, спрямованими на послаблення страждань населення Чечні. Ця людина має прийняти на себе керівництво підрозділами міністерства оборони, міністерства внутрішніх справ, ФСБ і місцевими адміністраціями.

Чечні може бути присвоєно статус регіону з президентським правлінням на весь час переговорів — насправді доти, доки місцева чеченська влада не зміцніє настільки, що зможе забезпечити неухильне виконання законів. Єдине командування, підзвітне особисто президентові Путіну, допоможе уникнути неузгоджених дій, поліпшить дисципліну, посилить відповідальність тих, хто має справу з Чечнею, і зменшить безвідповідальне поводження з мирним чеченським населенням деяких російських військових командирів.

Світ зараз бачить і розуміє, який тяжкий тягар Росія несла і несе в Чечні. Він також повинен знати, що міжнародна солідарність у війні з терором має означати не лише підтримку Америки в Афганістані з боку Росії, але й підтримку Росії з боку Америки та Заходу в її боротьбі з терористами. Жахлива кількість загиблих у Москві, настільки велика, що росіяни можуть захотіти за це помститися, повинна також допомогти всім росіянам зрозуміти, що Чечня являє собою політичну проблему, яка потребує політичного, а не воєнного вирішення.

Євген ПРИМАКОВ, колишній прем’єр-міністр і міністр закордонних справ, керівник Служби зовнішньої розвідки Росії. Зараз — депутат Держдуми