Коли приїде Ревізор?

Більшовицька держава розклалася та розвалилася досить швидко багато в чому через неефективність її системи контролю. У різні періоди ця система в СРСР мала різні особливості, але вона ніколи не була здатна захистити інтереси більшості громадян, оскільки була частиною особливої тоталітарної держави та містила в собі всі її вади. Під завісу правління КПРС радянська система контролю практично була вже цілковито безсилою. Люди, яких це тоді стосувалося, знали, що з ревізорами та контролерами розмову краще за все починати у ресторані.

На жаль, доводиться констатувати, що державне будівництво здійснюється в Україні за старою традицією методом проб (погано продуманих) і помилок — дуже неощадливим методом і за часом, і за засобами. Все відбувається за простою схемою. Влада раптом виявляє десь непорядок. Наступає публічна критика, потім — звільнення. Після цього іноді видається указ про деякі нововведення, які, по суті, нічого не змінюють. І все... Невдовзі все повертається на старий лад (як і раніше, погано працюють і шахраюють) — до наступного наскоку влади через декілька років.

Але досягнути позитивних змін негайно і за допомогою якогось одного засобу, набуттям чинності одного «чарівного» закону або указу в сильно розбалансованій суспільній системі неможливо. Як наслідок — дедалі збільшуються правовий нігілізм і песимізм, а будь-яка нова реформаторська активність керівників сприймається лише як імітація суспільно-корисної діяльності.

Не допомагає при цьому і «списування» окремих законів і порядків, які існують у «зразково-показових» європейських країнах. І це природно, оскільки ці закони вириваються з комплексу та всієї суспільної системи та переносяться до нас без урахування місцевих реалій. Так, через механічне наслідування деяким країнам наших реформаторів пересування українськими дорогами перетворилося на різновид «російської рулетки». Досвід найрозвиненіших країн треба ретельно вивчати та переймати, творче переробляючи для умов нашої країни. Не треба просто «мавпувати», оскільки навіть у найрозвиненіших країнах також є свої помилки, свої проблеми та біди.

Візьмемо для прикладу сферу автодорожнього транспорту. У Німеччині, наприклад, нещодавно прийшли до висновку, що штрафи, які давно не збільшувалися за порушення правил на дорогах, уже не є дієвим покаранням, унаслідок чого аварійність сильно збільшилася. У Великобританії та Швеції, країнах з найбезпечнішим дорожнім рухом, — найсуворіші в Європі покарання. Але покарання в цих країнах і невідворотні. Спроба ухилитися від покарання в багатьох країнах негайно призводить до ще суворішого покарання. Тому німці або шведи, отримавши повідомлення на сплату штрафу, негайно поспішають заплатити встановлену суму. Перекладання визначення міри покарання на суди (як на Заході!) призвело у нас до фактичної безкарності більшості автодорожніх порушників. Адже суди у нас працюють зовсім не так, як на Заході!

Здоровий глузд підказує, що тільки підвищенням грошових штрафів приборкати порушників в Україні неможливо, оскільки багато співробітників ДАІ та порушники швидко домовляться про взаємоприйнятну суму, без оформлення квитанції за штраф. Особи, що володіють значною владою, будучи оштрафованими, зуміють обійтися без сплати штрафу — ця технологія у нас уже добре відпрацьована. Крім того, існують настільки багаті люди, що вони можуть дозволити собі виділити з бюджету певну суму для сплати штрафів, щоб мати можливість кататися з вітерцем, не звертаючи уваги на знаки та правила. Тому в багатьох країнах за злісне порушення правил водіння можуть узяти під варту на пару місяців — і навіть більше, не дивлячись на особи. Але потрібні й інші — комплексні заходи: високоякісні технічний контроль та обслуговування, медичне обслуговування на дорогах, поліпшення якості доріг, поліпшення розмітки та розставляння знаків та інших допоміжних засобів, поліпшення підготовки водіїв, підвищення вимог до водіїв, що займаються перевезеннями людей, тощо.

Порівняльний погляд на карту світу дозволяє встановити залежність між мірою впорядкованості (організованості) суспільства та його рівнем матеріального достатку. Інакше кажучи, чим більше порядку, тим краще живуть люди...

Системний контроль поділяється на службовий (який здійснюється керівництвом і співробітниками в межах свого службового підрозділу або відомства), спеціальний (який здійснюється спеціальними органами та службами за допомогою фахівців-професіоналів) і громадський. Усі ці види контролю у нас існують у нерозвиненому, майже зародковому вигляді. Контролювати якісно ми ще не вміємо.

Принципи структурування та функціонування всієї контролюючої системи відомі, хоч і ігноруються у нас. Вони такі.

Базою дієвого контролю повинна бути розвинена й адекватна потребам суспільства нормативна та законодавча система, інакше антисоціальна поведінка буде здійснюватися в рамках законів та інструкцій.

У нас досі багато чого в цій сфері не зроблено; наприклад, в охороні прав дітей, в охороні тварин, в охороні прав споживачів тощо. Але закони та норми, разом з тим, не повинні, як це іноді відбувається у нас, заважати працювати чесно та якісно.

— Всі, без винятку, унормовані процеси та дії повинні якісно контролюватися. Повинні піддаватися контролю всі; ні багатство, ні високий чин не звільняють як від контролю, так і від дієвого покарання у разі виявлення порушень. На жаль, багато наших можновладців та багатіїв перетворилися на асоціальних осіб, для яких не пишуться закони та правила. А їхні протиправні дії стають надбанням гласності, лише якщо стався надзвичайний випадок, що призвів до тяжких наслідків.

— Будь-який внутрішній (відомчий) контроль неодмінно доповнюється й активним зовнішнім. Кожний ревізор і контролер сам повинен зазнавати систематичного контролю, зокрема, і такого, що провокує (коли дача хабара організовується контролюючими органами). У працівників правоохоронних і контролюючих органів повинен виробитися імунітет проти корупції. Особи, що здійснюють контроль, повинні бути морально та матеріально зацікавлені в сумлінній та якісній праці. Тоді в системі контролю будуть працювати чесні й обдаровані люди, які здатні розкрити найхитріших порушників.

— Дуже важлива достатня щільність контролю, тобто не повинно бути місця та часу, які виключені з контролю. Він повинен бути наскрізним і постійним. До улюбленого у бюрократів періодичного планового контролю порушники, як правило, устигають підготуватися. Поодинокі покарання не лякають їх, оскільки у безпечних проміжках вони себе достатньо винагороджують.

Згадується в зв’язку з цим один мій знайомий, який, будучи студентом, підрахував частотність перевірок у громадському транспорті та дiйшов висновку, що їздити постійно без квитка та платити штрафи йому вигідніше, ніж купувати разовий або місячний квиток... Коли з’являвся контролер, цей парубок із готовністю сплачував штраф — у загальному підсумку він значно вигравав. І так чинить багато хто.

— Разом із тим контроль не повинен заважати працювати, жити та діяти в рамках законів і правил, якщо вони не порушуються. Отже, кількість ревізорів і контролерів повинна бути оптимальною, а сам контроль повинен здійснюватися за певними розумними правилами.

Якісний контроль у правовій державі дуже міцно пов’язаний з дійовою, добре продуманою системою заохочень і покарань. Необґрунтована м’якість покарання породжує почуття безкарності. Повторні порушення вимагають більш активних заходів. Але необґрунтоване чи несправедливе покарання викликає відчай або розлючення, часто проти всього суспільства.

— Лише загальний контроль є дійовим. Це означає, що порядок повинен бути результатом сприяння всього суспільства, а не одного лише суворого начальника або якого-небудь контролюючого органу. Це дуже ненадійно. Ще років шість-сім тому на нашій залізниці відчувалася міцна рука, але зі зміною керівника все стало змінюватися — частіше в гірший бік. Значить, добровільним контролером повинен бути кожний громадянин. У разі виявлення порушень порядку, якщо він не в змозі усунути його сам, громадянин має право звернутися до відповідної інстанції, де його повинні прийняти з готовністю. А у нас подача скарги часто перетворюється на зайві проблеми та нервування для самого подавця. Без чітко налагодженої роботи з інформацією, що надходить від населення, порядку в країні не навести. Ще з часів казармового соціалізму в нас збереглося негативне ставлення до «ябед» і «скаржників». Сексотів і донощиків не любили, оскільки через них можна було постраждати ні за що. А влада не поважала скаржників, які все чогось вимагали та завдавали чиновникам зайвого клопоту. В СРСР редакції газет були зобов’язані інформувати КДБ про злісних скаржників, тобто тих, хто не задовольнявся простою відпискою, а продовжував наполягати на реальному розв’язанні проблеми. У демократичному суспільстві «донощик» і «кляузник» не містить такої небезпеки для невинуватої людини, як у тоталітарному, а, навпаки, виконує важливу для суспільства інформативну функцію. Звичайно, не треба забувати, що іноді легше та розумніше самому відкинути камінь з тротуару, ніж шукати організацію, яка зобов’язана це зробити. І поборника порядку треба вміти відрізняти від пліткаря, кляузника та наклепника.

Якщо ви їдете в автомобілі по багатих західноєвропейських країнах і зупинилися в недозволеному місці, то не дивуйтеся, що дорожня поліція з’являється через декілька хвилин, наче навмисно на вас чекала. Пояснюється все дуже просто: той, хто побачив, що ви порушили порядок, відразу зателефонує в поліцію. Ви заплатите штраф. І правил більше порушувати не будете.

— Величезну роль у системі контролю в демократичному суспільстві відіграють засоби масової інформації. Розкрита журналістом велика корупційна справа — це знахідка для редакцій. Однак і в західних країнах робити це небезпечно. У вісімдесяті роки минулого сторіччя у ФРН був відомий журналіст — «розгрібатель бруду» Гюнтер Вальраф. Він виявляв дива винахідливості. Так, переодягшись і загримувавшись під турка-імігранта, з прихованою камерою, схованою у старій сумці, він пожив життям безправного іноземця декілька місяців і розкрив такі неподобства, що чинять підприємці та чиновники, що видана ним книжка зробила ефект грому серед ясного неба. Але сам Гюнтер Вальраф після цього близько року був змушений ховатися від розлючених співгромадян, яких він зачепив своїм дослідженням. Таке життя. І чим більше в Україні буде таких мужніх і висококласних професіоналів, тим краще для всього суспільства... Але необхідна солідарність засобів масової інформації та журналістів у боротьбі з корупцією. У багатьох зарубіжних країнах ЗМІ навчилися, немов за командою, здіймати такий галас навколо випадків корупції та правопорушень (навіть і серед сильних світу цього), що влада вимушена вживати дійових заходів.

— Порядок неможливо навести в якому-небудь окремо взятому відомстві за один присід. Корупція — це хвороба гостро інфекційна. Вона поширюється швидко та скрізь і, навіть, здавалося б, будучи переможеною, не вмирає зовсім, а чекає на сприятливі умови, щоб знову спалахнути та перерости в епідемію.

У багатьох викликають розчулення своєю наївністю наші «Декади» та «Місячники безпеки на дорогах», різноманітні акції з назвами, що інтригують, типу «Вихор», «Цунамі» тощо, які покликані навести порядок. Виникає запитання — чому відповідні органи та служби працюють активно й ефективно лише під час «місячників», «декад» та «акцій»? А чим вони займаються в інший час?

— Боротьба з корупцією починається зі школи та інших навчальних закладів. Освітньо-виховна система України випускає в життя вихованців, які повністю підготовлені для життя в надто корумпованому суспільстві. Люди, які навчалися у наших школах і ВНЗ, все життя, що залишилося, твердо переконані, що досягнути мети за допомогою «подарунка» чи звичайного хабара — цілком нормальне явище, що корупцію перемогти неможливо, а тому боротися з нею слід лише для вигляду, — щоб нас не сильно турбували ці надокучливі західні демократи та місцеві «злісні скаржники». Бадьорі заяви наших міністрів, що завідують освітою та просвітою, про те, що в їхніх відомствах все у межах норми, свідчать лише про глибину кризи.

— Якісний контроль у правовій державі дуже міцно пов’язаний iз дієвою системою заохочень і покарань. Невиправдано слабке покарання породжує почуття вседозволеності. Вимогливість до працівників, вдосконалення оплати праці та соціальних гарантій, підвищення в посаді за здібностями і трудовими заслугами, велика кількість посад, на які призначають на конкурсних засадах, та інші заходи стимулюють сумлінну працю, підвищення кваліфікації та чесний спосіб життя більшості громадян.

Через декілька місяців після помаранчевої революції я повідомив до контролюючих органів і в пресу, що на українському кордоні водії автобусів, які їдуть до Німеччини і з Німеччини, стягують по п’ять євро з пасажира ніби для безпроблемного проходу повз українських митників. Після моєї скарги когось зняли, а «митний податок» не стягувався близько місяця. Потім все повернулося на круги своя, і так триває дотепер.

Нещодавно з’явилося повідомлення про чергове зняття керівних митників. Від новопризначених зажадали навести порядок. Все це знайоме до болю. Загалом же на антикорупційному фронті без змін.