Коли закон дає можливість людині бути нещасною

Я знаю точно й часто розповiдаю іншим, що закон порушувати не можна.

Я ще точно не знаю, чи можна порушувати закон із метою довести, що він недосконалий і що його порушують щодня легко й просто. І ось як це робиться, мовляв, дивіться — бо якщо я вам цей спосіб не покажу, то так воно й буде вічно.

Керуючись цим сумнівом, напевне, коли якісь покидьки розвішали по Львову й передмістях об'яву, що віддадуть комусь недорого свою дитину, — треба було чемненько зірвати її й принести кудись у владні структури, щоб вони там роздивилися, нарешті, ці оголошення й показати тим покидькам згідно з кодексом, де раки зимують. Це був би законний шлях. І вовки були б ситі, й вівці, що важливо, цілі. І нема чого тим вівцям пертися на жертовну сковорідку й кричати там, що пече, й заважати людям спокійно боротися за світле майбутнє.

А все ж бентежить законослухняну душу оця дивна поведінка овець.

Журналісти львівського «Експресу» Світлана Мартинець і Юрій Тарнопільський, що купили дитя, описували в газеті кожен свій крок, давали інтерв'ю газеті «День», ТСН, НТВ. І можна було б подумати, що йдеться про звичайну сенсацію — і зручно було б подумати. Якби не розуміння, що дурна була б така жертва, й якби не усвідомлення, що йдеться про невіру в чистоту «законного шляху», яким він прокладений просторами нашої держави. Про невіру в те, що таким «законним шляхом» хлопчика можна врятувати від подальшого горя.

Було страшно тримати на руках малого Юрчика, розуміючи, що можеш не втримати. Бо його відберуть, бо такий закон, що не можеш, коли хочеш, годувати його котлетами, вчити говорити й цілувати його, всиновити його й ростити його, бо він така славна людинка. Бо ти йому, як сказала опікунська рада, — «людина з вулиці», а в нього є рідна мама (вона рідна, доки за законом не позбавлена прав), і він має повернутися до дитбудинку, де місце таким, як він. Бо так за нього вирішує держава, поки Юрчик малий і дурний і не має права сказати, що так не хоче. А хоче до однієї з тiтоньок, які приїхали з різних міст і стоять під редакцією з дорогими цяцьками, бо роками не можуть нікого всиновити.

До речі, після львівської «справи лікарів» до закону про шлюб і сім'ю внесено поправки, які, з одного боку, нібито й стали на заваді всиновленню дітей сумнівними людьми й за гроші, а з іншого — саме через ці перестороги сиротинку взяти в сім'ю так непросто, що буває й неможливо.

Коли закон дає можливість людині законно бути нещасною, то — такий закон поважати? Чи з ризиком дістати покарання демонструвати його убогість? Ось питання для журналіста.

Коли нашу знімальну групу не пустили на засідання опікунської ради, яку зібрали з метою швидше відібрати хлопчика у журналістів і повернути в дитбудинок, на порозі якого він був проданий, і швидше доповісти прокуратурі, що непорядок усунуто — то все це нібито було зроблено існуючим законом, що «не допускає розголошення даних про неповнолітнього, щодо якого скоєно злочин». На нього послався голова адміністрації Галицього району Львова у факсі, надісланому мені за кілька годин до початку телепрограми «Версії». Він писав: «Не заперечуючи проти програми «Версії» про вищезгаданого неповнолітнього, яку ви готуєте до ефіру на 4 лютого, прошу вас з належною увагою та відповідальністю поставитись до інтересів дитини, подаючи матеріал». Мовляв, коли ми покажемо «зображення» Юрчика, то ми порушимо закон — бо це може «негативно вплинути на родинний стан (можливе усиновлення) неповнолітнього, формування особистості дитини в міру того, як вона усвідомлює своє становище».

Прочитавши ці «батьківські» напучування, чи можна не сказати, що, стоячи під дверима опікунської ради, ми чули, що ніхто там не цікавився «становищем» Юрчика, а підкреслювали одне: якщо опікунська рада не відреагує на припис прокуратури, то її покарають. Чи можу я не сказати, що «батьківський» факс мені голова адміністрації підписав у той день, коли було вже затверджено рішення передати до дитбудинку цього малюка, який уже став схожим на домашню дитину, уже відігрівся в сім'ї і міг би там чекати усиновителів. Світлані Мартинець нібито й не відмовили розглянути колись її прохання про тимчасову опіку. Але вона спершу має його віддати в сиротинець, де, до речі, трирічних уже й не тримають. А потім брати, коли її папери розглянуть. Чи можу я не сказати, що це передбачає непотрібну тяганину для «неповнолітнього», може «вплинути на формування його особистості» в міру того, що він живий і мучиться. І чи можемо ми не сказати, що журналістка добре робить, що не віддає його в ці дні?

Здається, це хоч і страшно, таки треба повстати проти поганого закону або проти тих, хто погано закон гарантує. І що це може коштувати роботи й здоров'я, але правильно, що сказано вголос: у нас продають людей, або — люди, нас просто продають і будуть продавати, якщо ми залишимо в державі все так, як є.

Я зараз можу сказати крамольну річ. Але прикриюся авторитетом. Якось я запитала Володимира Познера: «Якби ви підслухали державну таємницю, де йшлося про те, що комусь доведеться втратити життя, — чи сказали би ви про це на камеру, знаючи, що йдете проти закону?». Він сказав: «Ви думайте самі, як ви зробите, а я, мабуть, скажу».