Конкретизація атмосфери
Російські спостерігачі впевнені, що на президента Володимира Путіна очікує в Києві тріумфальний прийом. І не тільки тому, що сам привід для візиту урочистий — президент Росії прибуває до Києва, щоб разом iз українським колегою взяти участь у закритті Року Росії в Україні, а ще й через зовнішньополітичне тло візиту. Захід невдоволений конституційною реформою, яку що проводить українське керівництво, а спиратися у такій ситуації Леоніду Кучмі, крім як на Володимира Путіна, нема на кого… Тому звучатимуть фанфари, виголошуватимуться бравурні промови, словом, як співає найпопулярніша після Володимира Путіна зірка російського телеекрану — «все будет хорошо, все будет хорошо, все будет хорошо, я это знаю…».
Однак навряд чи проблеми, які можуть виникнути після приїзду делегації ПАРЄ, здатні змінити загальний клімат російсько-українських відносин. Фанфари звучали б у будь-якому разі — був би стурбований офіційний Київ відносинами із Заходом, чи не був, а російського президента все одно приймали б за вищим розрядом, знаючи про його пристрасть до церемоніалу. Що ж, нещодавно такі самі фанфари звучали в Астані, під час відкриття Року Росії в Казахстані — то чому б Леоніду Кучмі не перевершити Нурсултана Назарбаєва на закритті Року Росії в Україні? І справді? Проте багато принципових питань російсько-казахстанського співробітництва залишилися за рамками діалогу Володимира Путіна та Нурсултана Назарбаєва. І багато принципових питань російсько-українського співробітництва залишаться за рамками діалогу Володимира Путіна та Леоніда Кучми.
Справа тут навіть не в конкретизації порядку денного, якою займався днями у Москві глава адміністрації Президента України та найбільш прихильний до Кремля український політик Віктор Медведчук. Справа в конкретизації атмосфери. 2003 рік став, насправді, вирішальним у відносинах Росії з багатьма країнами СНД, але для України це був рік істини. Історія з Тузлою продемонструвала відмінності на ментальному рівні між російською та українською елітою і — навіть ширше — між російським та українським суспільством. Вона показала те, що українці вперто намагалися не помічати всі 12 років своєї незалежності, — те, що для росіян вони вже чужі, приблизно як поляки або фіни… Бадьорі висловлювання про те, що «ми українців любимо, але жодної п’яді рідної землі не віддамо» — а йшлося, нагадаю, не про російську, а про українську територію — змусили зрозуміти цю просту істину тисячі, якщо не мільйони людей, які ще недавно не відділяли себе від сусідньої країни, і протверезили українську еліту. І тепер, хоч би хто не був українським президентом — Леонід Кучма, Віктор Ющенко, Віктор Медведчук, Віктор Янукович або хтось ще, яку б частину української економіки цей президент не передав російському бізнесу, які б розмови він не вів у кремлівських кабінетах — своїм хлопцем він вже не почуватиметься. Історично ситуація вже повернулася до Переяславської ради, ювілей якої в Москві та Києві намагалися за можливістю не помічати — також дуже показове ставлення, набагато точніше, ніж відкриття і закриття будь-яких років... Навряд чи хтось заперечуватиме, що гетьман Богдан Хмельницький, хоч би які емоції він там до Москви не відчував, які б промови на сході не виголошував і які б листи до московського царя і великого князя не писав, а своїм серед московських бояр себе не відчував. Знадобилися роки, якщо не сторіччя, щоб українські пани відчули себе своїми серед російських панів і щоб відчули свою близькість до росіян малороси, — і це відчуття близькості було настільки сильним, що його не могла похитнути навіть українська державність. Почуття близькості насправді могла зруйнувати тільки сама Росія. І 2003 року вона це зробила через малюсінький острів, через фарватер, через аміачний завод… Проте яка різниця, через що Росія припустилася цієї фатальної помилки. Головне — припустилася.
І візит Володимира Путіна до Києва — це перший такий візит у новій психологічній атмосфері взаємовідносин між двома країнами. Рік Росії розпочинався в одній країні і закінчується в іншій — ось воно, найголовніше. А в іншому все вже неважливо. Можна виголошувати чудові промови, вимовляти тости, підписувати угоди, можна навіть інтегруватися та слухати Вірку Сердючку населенням обох країн. Яка різниця? Ще нещодавно такі самі запальні промови вимовляли, наприклад, радянські та болгарські керівники, Леонід Ілліч Брежнєв та Тодор Живков мали набагато тісніші стосунки, ніж Володимир Володимирович Путін та Леонід Кучма, тривала інтеграція до СЕВ, населення обох країн слухало Лілі Іванову та Бісера Кірова і, подейкують, Тодор Живков навіть хотів прийняття Болгарії до Радянського Союзу. А тільки всі у СРСР знали, що православні брати-слов’яни — чужі, іноземці, не свої… Знадобився лише один поворот історичного керма, щоб у Москві забули, де знаходиться Софія…
