Консолідація і капітуляція
В Україні черговий раунд гри за назвою «Дострокові парламентські вибори». Гра ця вже всім неабияк набридла. По-перше, своєю одноманітністю, відсутністю нової тактики і стратегії як на парламентському полі, так і на тренуваннях команд. По-друге, склади команд, їхні капітани і тренери давно вже не лише не блищать новизною фінтів на полі, а й погано відпрацьовують стандартні ситуації, й тому забивають голи все частіше у свої ворота. Внаслідок цього уболівальників, не кажучи вже про фанатів, стає все менше, і політичні ігри проходять при напівпорожніх трибунах. У суспільстві зростає запит на нових політиків і, найголовніше, — на нову політику. У розширеному значенні цього слова. Нову економічну, фінансову, управлінську політику etc. Саме цього вимагали люди на Майдані взимку 2004 р., й її обіцяли ті, хто клявся у вірності ідеалам революції. Зараз Президент заявив у Італії, що Майдан закінчився. Формально так, але від цього необхідність змін, більш того, кардинальних змін, глибоких реформ не лише не зникла, а набагато збільшилася. Країна, як ніколи раніше, потребує складної та всеосяжної реконструкції, часто настільки болісної, що вона схожа на хірургічну операцію з тривалим періодом реабілітації й подальшим одужанням.
БЕЗ МЕТИ
Зовні боротьба на українській політичній сцені відображає виключно особисті амбіції учасників цієї вистави. Ющенко боїться зростання рейтингу Тимошенко та її перспектив у майбутніх президентських перегонах. Зі свого боку, Юлія Володимирівна зубами вчепилася у своє прем’єрство, оскільки втрата цієї позиції загрожує серйозними ускладненнями в президентській кампанії. Янукович вирішив, що нарешті настав момент поквитатися за всі образи в минулому і на хвилі зростання протестних настроїв отримати спочатку на парламентських, а потім — на президентських виборах все те, що не вдалося раніше. Оскільки ця картина мало змінюється від виборів до виборів, від одного прем’єра до іншого, виникає ілюзія повного хаосу і втрати управління. У певній мірі це так, але проблеми української політики і, більше того, становлення держави набагато глибші й мають об’єктивний характер. Суб’єктивні чинники відіграють другорядну роль, але часто посилюють дію об’єктивних.
Головною проблемою є те, що у своїй більшості українська еліта не виробила стратегічної мети побудови держави. Немає спільного розуміння того, до чого потрібно прагнути. Ця проблема системна, і відсутність ясно сформульованої мети не дозволяє консолідуватися для її здійснення. Причин такого явища досить багато, про них неодноразово говорилося і не варто повторюватися. При цьому під консолідацією не слід розуміти вишиковування всіх під одним прапором і рух однією колоною. Навпаки, вибір шляху передбачає широку дискусію. Але вона не повинна перейти в протистояння і бажання домогтися перемоги з повною і беззастережною капітуляцією своїх опонентів.
Наразі ж ми спостерігаємо бажання прийти до влади і максимально її використати для розв’язання особистих проблем, захоплення державної власності, яка залишилася, а потім і перерозподілу того, що встигли захопити інші. Ця обставина, з одного боку, є наслідком вузьколобості наших політиків, стурбованих лише розв’язанням одномоментних проблем для своєї вигоди, з іншого — відсутністю широкого розуміння завдань, які стоять перед суспільством. Сказане можна ілюструвати незліченною кількістю прикладів. Ми ж наведемо один, який, як у краплі води, відбиває всю складність нашого життя.
Давно відомо, що нинішня державна система багато в чому мало чим відрізняється від радянської, яка дісталася нам у спадщину. Централізація і концентрація влади в Києві буквально здушує смертельною удавкою всі продуктивні сили. Місцеве самоврядування всіх рівнів має безліч обов’язків, а практично — ніяких прав. Насамперед це стосується ресурсів усіх видів. У містах і селах нічого не можна вирішити і хоч якось забезпечити життя людей.
Це породжує на абсолютно рівному місці соціальну напруженість, яка за певних обставин виражається в зростанні сепаратистських настроїв, спроб паліативними ухвалами, типу переходу до федералізму, якось обмежити всевладдя київської бюрократії. Своєю чергою, централізація влади породжує безвідповідальність місцевих урядовців, у яких з’являється можливість творити свавілля під прикриттям посилань на центр. Скільки існує Українська незалежна держава, стільки ведуться розмови про адміністративну реформу, але справа з місця не рухається. І зрозуміло чому. Ніхто, за великим рахунком, у ній не зацікавлений. Київській бюрократії вона не потрібна, оскільки може позбавити її можливостей керувати для своєї вигоди величезними фінансовими потоками, місцевим урядовцям так легше займатися непрозорою та часто протизаконною діяльністю.
Зараз мало хто пам’ятає спробу проведення адміністративної реформи на хвилі помаранчевої революції. Справа швидко затихла не лише внаслідок того, що сама концепція її була суто бюрократичною, але, найважливіше, що для її проведення не було політичної волі. У результаті ситуація ще більше ускладнилася, на регіональному рівні зростає невдоволення необѓрунтованим вилученням коштів. Місцева еліта все більше проникається сепаратистськими настроями, які поки що не досягли критичного рівня, але й до нього залишається не так вже й далеко. До цього потрібно додати діяльність наших «добрих» сусідів, які прагнуть використати таке невдоволення в своїх цілях. Якщо підходити до проблеми системно, то наявний позитивний зворотний зв’язок, який посилює розбалансованість у державному організмі. У результаті коефіцієнт посилення відцентрових сил збільшується швидше, ніж доцентрових, що може викликати найсерйозніші наслідки. Хто в країні стурбувався таким становищем? Де проекти реформування відносин центру і регіонів? Як внести до них гармонію? Не ми перші стикаємося з такими проблемами, є зарубіжний позитивний досвід, є й негативний. Як зробити так, щоб новий український велосипед не винаходити, але й не потрапити в ситуацію, коли будемо bis ad eundem lapidem offendere, — двічі спотикатися об той же камінь. Цікаво, що наріжна проблема місцевого самоврядування в програмних документах партій, які йдуть на вибори, посідає нікчемне місце й описується в дуже загальних виразах. Набагато простіше обіцяти виборцям підвищення пенсій, зарплат, виплат всякого роду. Нічого цього зробити неможливо, оскільки для цього немає умов і ресурсів, але це наших політичних тимчасовиків не хвилює. Все одно вони приходять до Верховної Ради і до влади на короткий час, тому завжди можна сказати, що хотіли, але вороги не дали.
Невирішеність цієї важливої, а є й інші такі ж великі проблеми, отруює державу та суспільство, хвороба не лікується, а заганяється всередину. У результаті розв’язання давно назрілих проблем може вилитися на вулиці з усіма наслідками, які звідси випливають. Важко звільнитися від думки, що нинішні політичні лідери не розуміють всієї глибини небезпеки, перед якою стоїть Україна, а продовжують займатися дрібними сварками та іграми в парламентській пісочниці.
ЗОВНІШНЄ ПРОДОВЖЕННЯ
Коаліція в парламенті розвалилася за зовні не дуже значним приводом. Прем’єр довго мовчала під час конфлікту на Кавказі, а потім насилу видавила з себе повторення резолюції Європейського Союзу. Річ не лише в тому, що Президент використав цей не дуже значний привід для планованого розпуску парламенту. Представляється, що суперечки навколо резолюції щодо Грузії відображають глибокі розходження у виборі цілей української зовнішньої політики. Залишмо обіч побічні моменти на зразок ціни за газ і швидкості переходу на європейський рівень розрахунків. Так чи інакше це мало статися, і тут сподіватися на якісь преференції з боку Росії не випадає. Швидше це відображення внутрішньополітичних коливань кожної політичної сили, яка діє, виходячи не з досягнень стратегічних цілей, а рефлекторно. Як жаба Гальвані. Підведуть більшу електричну напругу — сіпнеться сильніше, меншу — і реакція відповідна. Адже завдання дійсно стоїть не легке. Те, що світ став багатополярним, уже давно locus communis — загальне місце. Проте в Європі відбуваються досить значні зміни, які відіб’ються на нас безпосередньо. Наявне формування двох політичних угруповань: Франція — Німеччина — Іспанія — Італія, в якійсь мірі Бельгія, Нідерланди, Данія, Чехія. З іншого боку: Польща, Угорщина, країни Балтії, Словаччина, балканські країни, за винятком поки що Сербії. Друга група в більшій мірі має євроатлантичну орієнтацію на США. Перша намагається виробляти власну стратегію певного балансування між Вашингтоном, Москвою і Пекіном. Наочно це проявилося все в тому ж кавказькому конфлікті, коли стара Європа вважала за краще піти на певну подібність мюнхенської змови з Москвою в обмін на обіцянку припинення подальшої військової експансії на Кавказі. З військового погляду перша група європейських країн незрівнянно слабша і не в змозі самостійно забезпечити свою безпеку, можливість її політичного маневрування є вельми обмеженою. З іншого боку, там значний потенційний для нас ринок збуту й досить великі фінансові ресурси. Кому віддати перевагу, з урахуванням неспокійного північного сусіди, — дуже велике питання і потребує ретельного та детального вивчення. Де й хто його проводив? Можливо, й правильно Україна зайняла позицію в кавказькому конфлікті, але суспільству не пояснили чому зробили саме так, у результаті країна стала об’єктом гри зовнішніх сил, підхоплених внутрішніми. Якщо не вироблено курс, не відомий порт призначення, корабель рухається без керма й вітрил за волею хвиль. Далеко, як відомо, так не поїдеш.
Україна стоїть перед цілком певною зовнішньою загрозою, і від вироблення ясного зовнішньополітичного курсу залежить спосіб її нейтралізації та забезпечення мирного розвитку країни, збереження її територіальної цілісності. Але вибрати такий курс і неухильно його провести неможливо, доки не буде вирішено внутрішні проблеми. Їхня досить зрима ув’язка видна на нашій армії. Маючи достатній виробничий потенціал для озброєння наших військ найсучаснішою військовою технікою, розгортання її продажу за кордон, ми маємо перманентне недофінансування і фактичне роззброєння країни. У будь-якій державі, яка хоча б трохи поважає себе, така політика уряду мала всі підстави розглядатися як державна зрада. Замість цього влада й опозиція займаються порожніми розмовами типу вступати до НАТО чи ставати нейтральною державою. При цьому як ті, так і інші не дуже ясно розуміють (у цьому авторові доводилося неодноразово переконуватися), що таке НАТО і що таке нейтральна держава. Нещодавно один активний противник вступу до НАТО викривав цю організацію за агресію в Іраку і Афганістані. Коли ж йому пояснили, що НАТО до Іраку не має ніякого стосунку, а до Афганістану військові контингенти деяких країн Альянсу було послано за мандатом Ради Безпеки ООН, він був настільки здивований, що не знайшов, що відповісти. Скільки енергії і все в пароплавний свисток, а її б у мирних цілях, на благо держави...
Зараз усі займаються майбутніми достроковими виборами. Хтось розгортає відповідні штаби, хтось намагається затягнути процес, щоб краще, як вони думають, підготуватися, мобілізувати фінансові ресурси і под. Але ніхто поки що не заявив, що розробляє дорожню карту корінного реформування країни. А така програма потрібна не на п’ять, а, як мінімум, на десять років. Адже змінювати потрібно все: від взаємовідносин центру і регіонів, до судової системи й народної охорони здоров’я, системи ЖКГ та ліквідації екологічних проблем, спроможних отруїти Дніпро й всю країну. Потрібен детально пророблений комплексний план реконструкції країни і на його основі вироблення ретельно зваженого зовнішньополітичного курсу. Але, схоже, що нинішнім лідерам політичних партій і Президентові не до цього. Політичні битви в них викликають захват. Так нехай не ображаються, що народу це смертельно набридло, і він зажадає зміни варти. Причому такий досвід у нього вже є. Так що Президент, можливо, поспішив, коли сказав, що час Майдану минув. Як би справа не дійшла до взяття Бастилії. А поки що ми живемо і, наслідуючи Цицерона, dum spiro, spero...
