Коріння «вічної війни»

Соціологічні дослідження, цей «миттєвий зріз» думок та настроїв суспільства, нерідко дають вельми цікаву інформацію для роздумів — щоправда, інформація ця залишається поза увагою значної частини політиків, заклопотаних своїми многотрудними справами. А дарма! Особливо коли йдеться про сталі, стійкі, багаторічні сигнали про важливі тенденції у свідомості соціуму. Адже неувага до цих сигналів робить можновладців сліпими.

Показовий приклад — ставлення сивочолих ветеранів Червоної армії до ідеї примирення з такими ж сивочолими ветеранами УПА. Загалом, виходячи з міркувань гуманізму, політичної доцільності (у найкращому сенсі цього слова) та просто здорового глузду, таке примирення, котре, по суті, є засадничою складовою мирного, європейського майбутнього України, вкрай потрібне. Але що ми бачимо насправді?

За даними опитування, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова в усіх областях України, а також у Криму і Севастополі з 1 по 5 квітня ц. р., повідомляє www.glavred.info, ідею примирення ветеранів Червоної армії та УПА підтримують 34,6% українців, проти висловилися 37,2% громадян; більше чверті опитаних поставилися до запитання байдуже або не змогли відповісти на нього. Водночас примирення ветеранів Великої Вітчизняної війни із солдатами німецьких військ схвалюють 38,1% українців, проти — 31,7% громадян, решта були байдужими або не змогли відповісти. Такі тенденції, за спостереженнями соціологів, тривають в Україні впродовж останніх дев’яти років.

Маємо вражаючий парадокс (по суті, воістину трагічний): радянські ветерани з більшою готовністю погоджуються на примирення з колишніми військовцями німецького вермахту — учасниками Другої світової війни, аніж на пошук бодай якогось порозуміння з тими, хто у 40-ві та 50-ті роки воював у лавах УПА. Якщо з минулими ворогами частина колишніх ветеранів готова була б спокійно поспілкуватися (принаймні, така можливість теоретично не відкидається) як «старий солдат» зі «старим солдатом», може, навіть, згадавши жахіття війни, спільно спробувати шнапсу або горілки (хай би ці жахіття ніколи не повторилися більше в історії людства — така природна людська реакція!), то до ветеранів УПА ставлення нещадне й жорстке. Для більшості (не для всіх: явний виняток становить Західна Україна і частина центральних областей, і це дуже цікаво) старих радянських солдатів колишні «бандерівці» як були, так і залишаються зрадниками, ворогами, поплічниками фашистів. У чому тут справа?

Стикаємося з цікавим феноменом, який варто як слід проаналізувати. Німецький солдат — то, звичайно, ворог, окупант, що вдерся на нашу землю і мав бути знищений, полонений або, як мінімум, вигнаний звідси. Проте з часів великої війни минуло майже сім десятків років, і тим, хто вижив, уже не варто роздмухувати полум’я старої ворожнечі — можна навіть проявити певне розуміння колишнього супротивника і спробувати поговорити з ним «як солдат із солдатом».

Але до старих вояків УПА це аж ніяк не стосується! Бо вони «зрадники»! Звідки така ненависть і саме така оцінка? Дозволимо висловити одне припущення (не стверджуючи, втім, що воно є єдино правильним). Хто такий «зрадник»? Це або той, хто порушив клятву вірності, присягу (вояки УПА, зауважимо, Радянському Союзу ніякої присяги не давали), або ж фактично «свій», який насправді поводиться не за моделлю «свого», а згідно з настановами «чужого», а тому і є «зрадником». Те, що УПА прагнула служити не Сталіну, не Гітлеру, а незалежній Україні (попри всі помилки, надмірну залежність від Німеччини і певні елементи тоталітарного «вождизму» в ідеології ОУН, особливо до 1943 року), — усе це до уваги не береться і братися не може. Зрадники, бо українці, як вони себе позиціонували, мали б бути «своїми» (хіба українці не «свій» народ?), а насправді «стріляли в спину», «служили німцям».

Ще одне міркування. Та боротьба, та війна (не обов’язково збройна — але політична) за реальну незалежність України, що її розпочали ветерани УПА, у свідомості тих, хто їх так ненавидить (та їхніх молодих спадкоємців з «Родины» та подібних організацій), ще не закінчена. Попереду «світить» реванш за незалежність — на нього і сподіваються. Звідси й така гаряча, незгасима ненависть. Переможеного ворога, тих же німців, за «давністю років» так зазвичай не проклинають, їм можна великодушно пробачити.

І останнє. Зробити оцю війну вічною, унеможливити примирення українців з українцями (бо наші люди вбивали, зокрема, й один одного в тій війні, українці — українців; і через це не можна розглядати ту трагедію тільки як «окупацію Сталіним Західної України» — були й елементи громадянського конфлікту, звісно, спровокованого) — то є найбільший, найкращий, «вернейший» шанс «бойцов Русского мира», які сплять і бачать, щоб Української держави не було. Хіба це допустимо?