Країна «трієчників». Але — з перспективою

Очевидно, ми дійсно є країною «трієчників». Нещодавно так нас охрестив прес-секретар Києво-Могилянської академії, який вивчив результати незалежного оцінювання знань цьогорічних випускників шкіл, а тепер таку ж оцінку Україні виставляють фахівці Інституту соціології НАН України після аналізу чергового всеукраїнського моніторингу «Українське суспільство 1992— 2008». Правда, якщо ситуація з отриманими випускниками оцінками-балами за знання загалом по Україні є сумною (більшість — на «трійку» і «трійку з плюсом»), то у випадку оцінки самопочуття українців — на 2,9 бала за 5-бальною шкалою — це досить непоганий показник, особливо якщо зважати на тенденцію. Загальний висновок моніторингу такий: не дивлячись на всі кризи, різкий спад довіри до всіх інститутів влади, тупцяння на місці з геополітичним курсом і стратегічними планами країни, не зважаючи на ріст цін та інфляцію, повільно, але з кожним роком самопочуття українців покращується, а рівень життя — зростає. Наприклад, якщо 2002 року «скоріше задоволеними» і «цілком задоволеними» життям у нас було відповідно 15,6% та 1,9% населення, то в 2008 — 33,5% та 2,6%. Також українці все більше віддають перевагу проєвропейському шляху розвитку і все менше бояться НАТО. Схоже на те, що суспільство починає оздоровлюватися, а люди — ставати більш критично налаштованими та реалістичними. Щоправда, не все так просто, і в нас є ще багато проблем, які не дають Україні розвиватися швидкими темпами... Про те, як змінилося суспільство після помаранчевої революції, кого з президентів українці більше «люблять», що стримує просування України до демократичного суспільства, розповів «Дню» заступник директора Інституту соціології НАН України, завідуючий відділом історії, теорії та методології соціології, професор, доктор філософських наук Євген ГОЛОВАХА.

— Євгене Івановичу, яка інформація, отримана в моніторингу «Українське суспільство» вас найбільше зацікавила?

— Останній такий моніторинг був 2006 року. Ми вирішили проводити його не раз на рік, а раз на два роки. Це пов’язано із двома обставинами. По-перше, за рік у країні не відбувається драматичних змін, по-друге — у нас є практика проводити раз на два роки соціологічне дослідження з європейськими колегами. Справа в тому, що нині наше суспільство не змінюється так драматично, як у 90-ті. Головне, що ми можемо констатувати в моніторингу «Українське суспільство», проведеному 2008 року — що суспільство вже трохи стабілізується, не зважаючи на всі труднощі, політичні кризи, проблеми з газопостачанням чи міжнародні стосунки. Українське суспільство є реально діючим соціальним організмом, в якому вже не відбуваються драматичні зміни. Останні були наприкінці 2004 — на початку 2005 років, пов’язані із революційними подіями. Тоді в Україні був сплеск ентузіазму, який позначився на свідомості людей, ставленні до влади, економічних преференціях тощо. Навіть — на оцінці ситуації загалом (і своєї особистої, і суспільної). Але в 2006 році він закінчився й не приніс принципових, якісних змін в суспільстві. Були певні зміни настроїв. Тож зараз ми бачимо, що є тенденції поступового багаторічного просування суспільства певним шляхом, а є емоційні стани. Що змінилося? Тепер вже ніхто не любить Президента Ющенка. Якщо його рейтинг порівнювати з рейтингами інших президентів, а ми цікавимося ставленням українців до Путіна, Лукашенка, американських президентів, то ситуація — невесела. Якщо в 2005 р. любили Ющенка і Тимошенко й дуже не любили Януковича, то нині не люблять всіх. А Путіна люблять. За 11-бальною шкалою він отримав у нас 7,3 бала (у 2006 р. — 6,3). Навіть у Лукашенка та Буша — відповідно 6,9 та 5,3. А у нашого Президента — 3,8. І це — відображення реальних змін в емоційному стані людей, бо в нас таке суспільство, що в усьому ми звинувачуємо першу особу. Для суспільства це погано: якщо на неї покладати всі надії, то це не є доброю ознакою для подальшого демократичного розвитку. Ми маємо розуміти, що одна людина нічого принципово змінити не в змозі. Також нестримно падає довіра до Кабміну і Верховної Ради. У владі — величезне розчарування: приблизно таке ж, яке було 2004 року наприкінці президентського терміну Кучми.

Але не це головне в суспільстві. Головне — усталені орієнтації, пов’язані із напрямом стратегічного розвитку країни. На запитання «Якому шляху розвитку країни ви надаєте перевагу?» 18% відповіли, що євроінтеграції (у 2006 було 15%). Дуже популярним є напрям Україна—Росія—Білорусь: 30%, і це потрібно враховувати, а лише на Росію мало орієнтуються — приблизно 10%. За два роки в Україні зменшилося тих, хто проти НАТО: якщо у 2006 роцi таких було 64,4%, то нині — 57,7%. Це добра тенденція. Що ще дуже важливо для країни — а я завжди слідкую за цим показником, який характеризує, наскільки країна є вільною та демократичною, — скільки людей вважають, що можуть вільно висловлювати свою думку. У 2004-му таких було 54,9%, у 2008-му — 65%. Також і далі зменшується кількість людей, орієнтованих на дезінтеграцію суспільства.

Ще одне цікаве запитання у нас звучало: «Чи підтримували ви лідерів помаранчевої революції у 2004 році і чи підтримуєте ви їх тепер?». У 2005-му ствердно на обидві частини запитання відповіли 40,7% громадян України, у 2006-му — 29%, а цього року — 22%. Це — приклад феномену пам’яті: люди не пам’ятають того, що вони підтримували лідерів помаранчевої революції. Їхні емоції змінюють їхню пам’ять. Якщо ж люди відповідають, що «підтримував тоді і не підтримую зараз» — то це вже свідоме розчарування (кількість таких із 3,8% у 2005 році збільшилася до 16,7%). Справа в тому, що люди не схильні позиціонувати себе прихильниками сторони, яка програла.

— Що ще змінилося в українців після помаранчевої революції?

— Коли люди побачили, що замість боротьби за справедливість відбувається боротьба за владу, підвищилася критичність мислення. Тобто змінилася свідомість у напрямi соціального критицизму. Це непогано. Люди мають бути налаштовані критично до будь-якого лідера. Хоча є одна проблема — соціальний цинізм: люди вважають, що все погано, що буде ще гірше, що потрібно думати тільки за себе і якщо комусь наверху можна красти (й інше), то можна й мені... Він зріс у порівнянні із 2006 роком.

— Як змінилося самопочуття українців протягом останніх двох років?

— Наші дослідження показують, що протягом останніх семи років в Україні воно невпинно підвищується (не суб’єктивно, а за об’єктивними показниками: яких сукупних соціальних благ людині вистачає чи ні). Індекс нашого соціального самопочуття — 39,4 (за шкалою від 0 до 80). Ще наприкінці минулого сторіччя ми були далеко за межею поганого, а нині майже вийшли на середній рівень (разом із підвищенням ВВП), хоча люди багато в чому залишаються розчарованими. Наприклад, на запитання «Ви відчуваєте себе у виграші чи програші після помаранчевої революції?» скоріше у програші відчували себе у 2005-му — 12%, у 2006 му — 35%, нині — 37%.Все це я б назвав хворобою зростання суспільства. Бо в 90-х індекс самопочуття українців падав із низького до дуже низького (особливо у 1995— 1999 роках) — тоді суспільство справді було хворим. Нині ж самопочуття покращилося навіть в тих групах, де довго не було змін — серед пенсіонерів.

Також для мене важливим є те, що поступово знижується показник соціальної дистанційності в суспільстві. У нас, починаючи із 2002 року, почав зростати рівень ізоляціонізму в ставленні до представників інших національностей. Їх сторонилися. Причина в тому, що наше суспільство є ще дуже традиційним, воно ще дуже несучасне. І реакція на проблеми в таких суспільствах — відсторонитися (не потрібні нам ні американці, ні росіяни, ні поляки, бо невідомо, чого можна від них чекати). Чому в нас так повільно відбуваються зміни? Бо ми ще дуже великі традиціоналісти: багато в чому у нас — патріархальна родина, поширене кумівство. Якщо цей принцип діє на верхівках влади (яка теж вийшла з ізоляційного середовища), то що говорити про все суспільство? Це наша найбільша проблема. Ще один важливий показник — повільне, але невпинне зростання рівня загальної задоволеності життям. Він ще дуже низький, але зростає. Найгірше було 1998 року — 2,5 бала за п’ятибальною шкалою. У 2004-му — 2,7, у 2005-му — 2,8, нині — 2,9. Маємо таке суспільство «трієчників». Для порівняння, у розвинених країнах Європи показник сягає 4,5 бала.

— Якщо порівнювати Україну з країнами Євросоюзу, то до якої ми стоїмо найближче?

— До Болгарії. Все у нас з ними дуже схоже: свідомість, соціально-економічний устрій, політика, культура...

— Як ви ставитеся до опитування «Євразійського моніторингу», в якому йдеться про те, що Україна разом із Молдовою та Грузією — на першому місці із незадоволеності життям у порівнянні з усіма іншими країнами колишнього СРСР?

— В СРСР теж всі були задоволені життям і всі щасливі, при цьому ніхто не змушував людей так говорити. Ми опитували людей ще до перебудови — і майже всі тоді були задоволені життям. Але за один рік — з 1986 по 1987, коли дозволили говорити — все стало навпаки, хоча на той час нічого принципово в країні не змінилося. Так, у 1986 роцi рівень задоволеності життям був 4,3 бала, а за рік став 2,8. Це тому, що люди відчули, що їм нічого не буде за те, що вони скажуть. Свідомість людини у вільній державі відрізняється від свідомості людини з країни «керованої демократії». А якщо країна — в стані переходу від руїни до демократичного суспільства, зрозуміло, що люди будуть незадоволені. Саме в таких країнах люди найохочiше висловлюють свою думку. Як на мене, то краще бути незадоволеним життям (і владою в тому числі) в Україні, ніж всім задоволеним в інших країнах, які теж колись були в складі СРСР. Там і владою всі задоволені! Бо Путіним теж у нас задоволені. Це мене турбує, бо демонструє, що люди сподіваються на авторитарну владу. В нас така загроза підсилюється тим, що зростає кількість людей, які підтримують думку, що «декілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж усі закони та дискусії». Люди й досі покладаються на сильних керівників. З іншого боку, ця загроза пом’якшується специфікою — традиціями та регіональною неоднорідністю. Хоча це породжує багато внутрішніх проблем, але для країни, яка вийшла з тоталітарного світу, — це краще.

— До яких суспільних інститутів є найбільше довіри в суспільстві?

— До родини. Зростає довіра й до церкви. Як на мене, то все ж таки це черговий раз свідчить про традиціоналізм — довіра до Бога і родини. Але нічого поганого в цьому немає, бо наше суспільство через постійні кризи залишається дуже хитким. Тому щось у ньому має бути стабільним. Якщо у нас немає сучасних стабільних інститутів, то хай будуть традиційні. Правда, я б хотів, щоб в Україні був високий рівень довіри до судів і прокуратури — до правоохоронної системи. Але до цих інститутів рівень довіри є вкрай низьким. Для суспільства це дуже погано.

— Чи дуже відчутна різниця між відповідями, які ви отримали від жителів Західної України та Південної й Східної?

— Різниця спостерігається вже багато років. Наприклад, є разюче несхоже ставлення населення до Тимошенко і Януковича, ринкових перетворень. Традиційно в Західної України — орієнтація прозахідна, у Східній і Південній — здебільшого проросійська. Якщо ж брати за загальною сукупністю показників, то загалом у нас більше схожих позицій, ніж відмінних. Це свідчить про те, що факторів, які нас поєднують — самопочуття, ставлення до подій у суспільстві, оцінка реальної ситуації, ізоляціонізм — значно більше, ніж тих, які роз’єднують (політика, геополітичні погляди, ставлення до історичного минулого). До речі, на заході країни ізоляціонізм та традиціоналізм навіть дещо вищі, ніж в інших регіонах.

— Як змінився рівень довіри до ЗМІ за останні два роки і чи стали люди більше читати газет?

— Практично нічого не змінилося. Як був показник довіри досить невисоким — 2,9 бала за п’ятибальною шкалою, так і залишився. Це — невисокий рівень. Найвищим він був у 2005-му — 3 бали. Опитування показало, що газет стали читати менше. Якщо 2005-го майже 15% населення відповідало, що впродовж останніх семи днів не читали газет, то у 2008-му таких вже 22,5%. Менше стали читати газети «Комуніст» і «Товариш», зріс рейтинг «України молодої», «Урядового кур’єра», рейтинг «Дзеркала тижня» і «Дня» за останні два роки зріс удвічі. Найбільше читають «Сільські вісті», «АіФ», «Бульвар», «Сегодня». Більшість найпопулярніших газет — це масова преса, яка завжди читалася, бо не вимагала від читача значної інтелектуальної напруги. Натомість зріст рейтингу серйозних газет — це хороший показник для країни.