Країна, в якій немає новин, вселяє підозру

«День» минулого числа за 5 січня опублікував запитання анкети щодо свободи слова. Сьогодні ми починаємо публікувати перші відповіді експертів, вважаючи за необхідне ще раз підкреслити важливість підбиття деяких проміжних підсумків ситуації в ЗМІ України для осмислення всіх процесів (політичних, економічних, соціальних) у країні. Не випадково зараз саме до питань свободи преси в Україні прикута увага не тільки вітчизняної, але й світової громадськості, яка бачить у незалежності ЗМІ засіб контролю громадянського суспільства над владою і поширення дискусії, діалогу між різними політичними силами. Зрештою, бачить запоруку безповоротності демократичних перетворень в Україні.

Дискусію «Дня» ми починаємо публікувати і напередодні парламентських слухань щодо свободи слова 16 грудня, і запланованої доповіді Президента з цієї проблеми. Отже, наші запитання:

1. Які б ви назвали найважливіші, ключові етапи, пов’язані з реалізацією свободи слова і преси в Україні, починаючи з 1989 року? Люди, факти, події? Тенденції, які були закладені? Переломні, кризові моменти?

2. До чого привела ця сума об’єктивних та суб’єктивних чинників? Ваша характеристика нинішньої ситуації зі свободою слова і преси в Україні (зокрема в контексті «касетного скандалу»)?

3. Який розвиток, на вашу думку, матиме нинішнє становище? Можливі сценарії? Хто в нашому суспільстві реально зацікавлений у реалізації названих свобод в істинному їх значенні? Хто і що є найбільш консервуючим, гальмуючим чинником?

Відповіді просимо надсилати за адресою: 04212, Київ, вул. Маршала Тимошенка, 2л; факс 414-43-31; e-mail: master@day.kiev.ua

Дискусія триває — ми чекаємо нових відповідей не тільки експертів, але й читачів «Дня».

Георгій ПОЧЕПЦОВ, доктор філологічних наук, професор, завідуючий кафедрою міжнародних комунікацій і зв’язків iз громадськістю Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т. Шевченка:

1. Весь цей час ЗМІ функціонували в особливому режимі, для якого були характерними, насамперед, не економічні пріоритети, а орієнтири політичного порядку. Ще на самому початку перебудова як політичний чинник винесла саме ці типажі ЗМІ і журналістів на перше місце. Тоді список очолювали найзапекліші «викривачі». Цей же типаж уже політичного діяча (серед яких було багато представників саме вербального мистецтва) також став першим набором пострадянських народних депутатів.

Політична любов ніби передбачає економічну нелюбов, хоч при цьому декларуються ринкові відносини. Відповідно, йде пошук тих політичних завдань, які можна вирішувати за допомогою ЗМІ. Саме звідси сплески сезонної любові до електорату, виконання тих або інших політичних завдань в «мирний» час. Серед завдань ЗМІ власне інформування про те, що відбувається, стає підлеглим іншим вимогам, що задають всю структуру і зміст новинній комунікації. Звідси виникнення терміну «політичний кіллер» по відношенню до журналістів, який виник в постперебудовний період. Власне, так думав і вождь всіх народів Сталін, правда, про письменників, називаючи їх «інженерами людських душ». Хрущов назвав письменників «артилеристами», які розчищають дорогу піхоті, роблячи це за допомогою прочищення мізків кому слід.

Політичні пріоритети сьогоднішнього дня є прямими спадкоємцями дня вчорашнього. Це ті ж інженери, артилеристи і автоматники, які тепер вирішують вузьконаправлені завдання, пов’язані з конкретною політичною фігурою.

Прибравши ідеологічний чинник (тобто політику рівня країни), ми замінили його політичними міркуваннями (тобто політикою рівня окремих політичних лідерів). Але все одно без підтримки політики на рівні країни існування держави виявляється неможливим, тільки не можна підміняти при цьому державні інтереси (національні інтереси) особистими інтересами політичних або державних лідерів. Фраза «Держава — це я» цілком гарна у часи Людовіків, але не в двадцять першому столітті.

Знищення економічного чинника функціонування ЗМІ пов’язане саме з любов’ю до чинника політичного. Якби ЗМІ потрібні були як економічний продукт, давно були б пролобійовані всіма зацікавленими особами відповідні податкові пільги і будь-яка підтримка. Але тоді ці ЗМІ були б менш керованими, а це в сучасному суспільстві, як виявилося, нікому не треба.

Перед нами як в дзеркалі відбилася ситуація в економіці, де бізнесменом можна бути тільки при певному політичному прикритті. При цьому серйозний бізнес не стільки сам диктує політиці свої пріоритети, а швидше навпаки — політичні пріоритети задають можливі рамки функціонування серйозного бізнесу.

2. Сьогодні ми маємо функціонуючі ЗМІ, які живуть в своєму досить стабільному середовищі, природно, поки не відбувається зміна спонсора. Продаж газети іншому або завершення політичного завдання закінчується спадом фінансової підтримки видання. Тому відбувається пошук нового «господаря» газети, який готовий продовжити її підтримку вже для нових політичних цілей. Тобто виживання ЗМІ принципово лежить в області, де роль читача/глядача виявилася мінімізованою. Це як старий жарт відносно університету, в якому було б ідеально працювати, якби не було студентів. Для нашого телебачення, наприклад, також ідеальним було б існування без глядачів, оскільки вони виступають в ролі заважаючого чинника, до того ж безкоштовного.

За цей час журналісти були виховані на високій зарплаті, часто за допомогою грантів, і тепер при зникненні цих грантів (але при звичці до хорошої зарплати, що цілком природно і навіть біологічно) журналісти виявилися в складі обслуговуючого персоналу. Це певна фінансова наркоманія, що спонукає людину до того набору дій, який принесе бажаний результат. При цьому фінансовий чинник дивним чином присутній на рівні індивідуальної журналістської зарплати, але він відсутній на рівні самого видання, в завданні стратегії його розвитку. Тобто на мікрорівні він є, а на макрорівні його немає. Це і є той дивний варіант стабільності видання, який був побудований за цей час. Тобто ЗМІ як би виведені із «змінної» залежності (від читачів) на користь «постійної» залежності (від спонсора).

Це істотно відбивається на тому, що ми бачимо і читаємо. У результаті в ЗМІ (особливо на телеекрані) відсутні українські новини «як клас» Телеканали стараються якнайшвидше перескочити на авіакатастрофу в Японії або пожежу в Австрії. Країна, в якій немає новин, в якій нічого не відбувається, вселяє підозру, а чи є вона насправді. Глядачі перемикаються на російські канали, внаслідок чого вони краще знають російські персоналії і російські події, ніж свої власні. Вирішуючи політичні завдання одного рівня, Україна не вирішує кардинальне завдання побудови політичної ідентичності своїх громадян, які частіше ідентифікують себе як жителі краю або міста, але не України загалом.

3. Ситуація буде залишатися незмінною, поки політичне буде домінувати над економічним. Плюс до цього політичне розуміється не на рівні країни, а на рівні окремої особи, яка свої конкретні інтереси видає за інтереси всього суспільства. У принципі, так було завжди, еліта скрізь і всюди намагається видати свої власні інтереси за інтереси національні. Наприклад, еліта (насамперед ) була зацікавлена у відділенні від Москви, і тому вона зробила це національним інтересом для всіх, хоч для якого-небудь токаря, пекаря, слюсаря це аж ніяк не було першочерговим інтересом.

При цьому сьогоднішні ЗМІ не вирішують ті завдання, які могли б і повинні були вирішувати, що особливо важливо для суспільства перехідного періоду (до речі, ще одна з міфологем, впроваджених у нашу свідомість). Хороша інформаційна інфраструктура дозволяє висувати і обкатувати нові ідеї в інтенсивному режимі, вона дозволяє породжувати нові покоління політичних діячів, чого не виявилося в українському варіанті. Ми сповільнюємо свій рух, що особливо добре видно на прискоренні руху в Росії, який почався останнім часом.

Ситуація принципово ускладнена і тим, що Україна «накрита» російськими ЗМІ, що працюють більш якісно. Наприклад, вони дають слово владі і опозиції, чого немає у нас, що в результаті відбивається на рівні довіри і до влади, і до телеканалу. Історичний приклад допоможе прояснити цю ситуацію. Колись Геббельс ухвалив кардинальне рішення, дозволивши розповісти про трагічне для німців завершення Сталінградської битви. У результаті в країні був оголошений траур, але зате виріс рівень довіри до влади, яка до цього старалася породжувати тільки позитив. Цей рівень довіри принесла правда, а не брехня.

Доки влада не перегляне свої погляди на ЗМІ, доки на екрані не з’являться в числі інших і негативні події або слово опозиції, ЗМІ будуть тягнути свій сьогоднішній стан стабільної нестабільності. Влада повинна навчитися породжувати свій власний конкурентний інтелектуальний продукт і не боятися альтернативного. Американці класифікують своїх президентів на два типи: на тих, хто боїться преси, вважаючи журналістів ворогами (наприклад, Ніксон), і на тих, хто бачить в пресі помічників (наприклад, Рейган або Клінтон). Влада не може існувати без підтримки своїх ініціатив населенням, тому роль ЗМІ тут максимальна. У нас повинні існувати державні/напівдержавні програми по створенню новин, по просуванню молодих лідерів, по зняттю апатії суспільства, тих або інших його шарів, по соціалізації молодого покоління, яке все більше відходить у свій власний світ.

«Касетний скандал» дав дуже істотний урок як для ЗМІ, так і для влади: негатив в демократичному суспільстві є цілком природним, а не екстраординарним явищем, як вважалося до цього. У принципі, страшний не сам негатив, а ті або інші шляхи виходу з нього. Демократія виявляється саме там. Україна повинна визнати право на альтернативну думку на всіх рівнях: партії, парламент, уряд, президентська структура повинні суперничати саме в інформаційному просторі, а не застосовувати адміністративний ресурс для погіршення позицій опонента.

Україна також повинна почати готувати фахівців нового профілю: прес-секретарів, спіндокторів, фахівців по паблік рілейшнз, фахівців з інформаційних/психологічних операцій, аналітиків. Корабель майбутнього інформаційного суспільства відчалить без нас, якщо ми кардинально не змінимо свого відношення до інформаційного продукту і до людей, які зайняті його виробництвом. Хороша інформаційна інфраструктура економічно і політично вигідна для держави і суспільства, оскільки економить реальні матеріальні витрати, дозволяючи більш ефективно вирішувати завдання в усіх областях: економічній, політичній, військовій.