Куди йде Росія?
Спроби оцінити нинішню політичну ситуацію в Росії аналітиками з деяких демократичних країн звичайно закінчуються висновками про те, що в Росії порушуються громадянські права (або права людини). Цей висновок нічого не дає для розуміння суті справи — в багатьох розвинутих демократичних країнах також відбуваються порушення громадянських прав і прав людини, про що свідчать доповіді різних гуманітарних і правозахисних організацій. У Росії демократія не може порушуватися з однієї простої причини: бо там демократії вже немає.
Для розуміння суті змін, які відбуваються в Росії, необхідним є аналіз владної структури і методів управління, застосовуваних всередині цієї структури, а також і методів, застосовуваних для управління суспільством.
Перше, що стає очевидним, — формування структури влади в Росії перебуває в стадії формування — і, можливо, ця стадія наближається до завершення.
Реальна структура влади така. Головним керуючим центром є група, очолювана Путіним. Він керує Кабінетом міністрів, є керівником правлячої партії з дуже широкими повноваженнями і має майже офіційне звання «національний лідер». Практично вся регіональна влада підконтрольна центральній владі і може бути нею зміщена в разі непокори. Існує номінальний глава держави, але вже ясно, що реальної влади набагато більше в «національного лідера».
У процесі боротьби за владу Путіним використовувалися не лише його повноваження президента, але й прихильники в силових відомствах і міністерствах, а також фактично підконтрольна судова система (справа Ходорковського та інші) і підконтрольні виборчі комісії. Керівник центральної виборчої комісії був замінений напередодні парламентських і президентських виборів. У моменти найбільшого опору своїм владним спрямуванням прихильники Путіна виводили на вулиці сили підтримки — десятки тисяч молоді, які демонструють усе більшу міру організованості.
Під повний контроль прихильників Путіна потрапили найбільш впливові засоби масової інформації. Ура-патріотичні фільми з прославлянням величі Росії, бойового армійського братства, мужніх парубків із міцним підборіддям, кулаками і шиями, а також красунь, здатних гідно оцінити справжніх російських чоловіків, щодня шліфують свідомість росіян, надаючи їй форми, необхідної для влади.
Відкриті дискусії і вільнодумство стали в Росії надбанням лише тих, кому абсолютно нічого втрачати, тобто для соціального дна, а також тих небагатьох представників інтелектуального шару, які поставили хрест на своїй кар’єрі в нинішній суспільній системі. Дуже небезпечні вороги режиму гинуть від рук «невідомих осіб», знайти яких не вдається.
Поступово повертається до пантеону великих російських діячів «сильний політик» Сталін, влада якого була не менш злочинною і кровожерливою, аніж влада Гітлера. Повернення Сталіна — це симптоматичний факт. Відроджуються дитячі та молодіжні ідеологічні організації, підконтрольні в кінцевому результаті центральній владі.
Все це викликає в людей старшого покоління, а також у тих, хто хоча б трохи досвідчений в історії, міцні асоціації. Так, дійсно все це вже було. Хоч і в дещо іншій упаковці. Путінські стрілки знову вивели Росію на ту колію, яка веде до фашизму, і Росія мчить цим шляхом на великій швидкості. Політичне й суспільне життя все більше набуває рис, характерних для тоталітарного суспільства в його найбільш одіозній формі — формі фашизму.
Про те, куди їдуть росіяни в своєму загальнонаціональному потязі, багато хто вже здогадується — як у Росії, так і за її межами; але сказати про це відкрито ніхто не хоче. У Росії — через найбанальніший страх, або тому що дуже багатьом фашистська форма організації суспільства вигідна. За рубежами Росії — бо це потребувало б зміни поведінки щодо путінського режиму, а це дуже складно, та й багатьом також невигідно.
Тому багато хто з західних демократів із серйозними обличчями розмірковують про порушення демократії в Росії. Але порушувати демократію можна, наприклад, у США, у Великій Британії, чи в Україні. Тобто там, де вона існує. Періодом остаточного її вбивання і народження нового тоталітарного режиму в Росії стали останні вибори президента. Зараз відбувається доопрацювання внутрішньої і зовнішньої стратегії, подальше формування владної піраміди, формування нової ідеології та обробка новими ідеями все більш широких шарів суспільства.
Що таке фашизм? Аналізуючи різні дефініції фашизму, можна зробити такий висновок. Це форма організації суспільства, що вперше з’явилася в Європі в XX сторіччі, при якій вся повнота влади належить певному об’єднанню осіб, непідзвітному ніяким демократичним органам і незалежному в своїх ухвалах від волі більшості громадян («фашіо» означає італійською мовою «союз, об’єднання, зв’язка»). Володарюючим об’єднанням одноосібно керує лідер (вождь, «вождь світового пролетаріату», генсек, фюрер, дуче, каудільйо і т. ін.). Кероване лідером об’єднання (фашіо) може перетворитися на велику корпорацію в формі політичної партії або подібної організації, яка функціонує на принципі беззаперечного підкорення своєму лідерові. Влада об’єднання та його вождя узаконюється і зміцнюється відповідною тоталітарною ідеологією і нею в певній мірі сакралізується. Лідер (вождь) — це особистість, спростування авторитету і права на владу якої вже саме собою є блюзнірством і діянням, за яке карають.
Ідеологія фашизму регулює всі найважливіші сфери суспільного та особистого життя. Свою владу фашистське об’єднання декларує як служіння певній категорії людей — етносові чи народові або політико-економічному класові (робітникам і селянам), але фактично воно обслуговує більш тонкий соціальний прошарок.
Фашизм характеризується запереченням загальноприйнятих норм моралі і ідей гуманності, виробленням власної моралі, що включає в себе культ насильства, шовінізм і расизм, крайню агресивність і безжалісність до політичних противників, а також до груп, об’єднань людей і цілих народів, занесених до розряду ворожих сил, бездумне підкорення «вождеві» і його представникам — більш дрібним «вождям». Ідеологічне панування лідера і фашистського об’єднання забезпечується всіма засобами масової інформації, і тому заідеологізованість фашистського суспільства досягає неймовірних розмірів. Вона проникає в усі сфери суспільного і особистого життя, починаючи з раннього дитячого віку громадян і закінчуючи їхніми похоронами (пригадаємо розповіді про Леніна в дитячих садочках і червоні зірки на надмогильних пам’ятниках). Фашистські режими в різних країнах і в різні періоди свого існування проявляли різне ставлення до церкви, починаючи від її переслідування і закінчуючи досягненням взаєморозуміння з нею.
Назва «фашизм» з’явилася в Італії й поширилася потім майже в усьому світі, але першою державою фашистського типу стала більшовицька Росія (потім СРСР). Декларуючи своє служіння пролетаріату, верхівка російських більшовиків встановила класичний фашистський режим, що репрезентував інтереси класу урядовців-управлінців, які дорвалися до власності після ліквідації класу власників.
Майже всі риси фашизму, відомі за його різновидами в Німеччині, Італії, Іспанії, Португалії, Угорщині, Румунії та інших країнах, уперше відкрито проявилися в ліворадикальній Росії і досягли потім своєї крайньої форми в сталінському та гітлерівському режимах.
Колись на початку вісімдесятих років один із моїх знайомих, який дуже критично ставився до так званого радянського ладу запропонував мені для читання книгу керівника італійських комуністів Пальміро Тольятті, присвячену аналізові італійського фашизму. Я зі здивуванням прийняв цю пропозицію і розкрив книгу без особливого ентузіазму. Але чим більше я читав, тим більше захоплювався і своїм приятелем і вождем італійських комуністів. Я знав, що італійська компартія вела на той час гострі дискусії з керівництвом КПРС із багатьох проблем соціалізму. Але такого удару по КПРС від Пальміро Тольятті я не чекав: все, що він писав про італійський фашизм, стовідсотково пасувало і до КПРС. Досі не можу зрозуміти, чому шукачі з відповідних органів допустили цю книгу для перекладу російською мовою і для видання в СРСР. Можливо, вони довірилися антифашистській назві книги і полінувалися її прочитати. Повертаючи книгу, я щиро подякував своєму приятелеві, який для впевненості спитав, чи помітив я схожість, і він дуже зрадів, почувши мою відповідь. Пізніше я зайнявся вивченням німецького фашизму (націонал-соціалізму) і також був вражений тим, що він і «радянський лад» дуже сильно були схожими один на одного.
Абсолютна довільність управлінських ухвал керівництва на чолі з «вождем», нетерпимість щодо будь- якого вияву вільнодумства, залякування та придушення всякої самостійності та неконтрольованої ініціативи знизу, демагогія і обман; але і разом із тим суворий зовнішній порядок й зовнішня красивість: паради, барвисті демонстрації, факельні ходи, краватки, значки, уніформа з гарними шевронами, красиві пісні, що викликають сильні позитивні емоції і які прославляють улюблених вождів і щасливе життя під їхнім керівництвом, такі ж якісно спрацьовані фільми, виступи записних ентузіастів на мітингах і зборах, які закінчують свої виступи заздоровницями на честь любого вождя, лицемірство і фанатизм деяких обдурених дорослих і байдужа пасивність інших, наївна відданість «вождю» і його ідеї значного числа дітей і юнацтва і їхнє розчарування при дорослішанні і подібне — все це створило особливий світ фашистського суспільства, привабливий для тих, у кому відсутнє прагнення свободи, хто не любить мислити самостійно, хто відчуває своє безсилля і не впевнений у майбутньому, в кому сильні первісні інстинкти зграйного хижака...
І разом із тим жорстокі масові та індивідуальні розправи над інакомислячими, концентраційні табори, безжалісність щодо переможених, безжалісність і щодо своїх відданих прихильників, якщо цього вимагає вождь і якщо це необхідно для «справи партії», як би ця партія не називалася — НСДАП, ВКП(б) чи Фаланга — все це також атрибути фашизму: і лівого (червоного) і правого (брунатного).
Правий фашизм був усього лише відповіддю на ліворадикальний радянський фашизм.
Перша світова війна не змогла розв’язати суперечностей світової спільноти. Більше того, вона призвела до появи ліворадикальної тоталітарної держави в Росії, фашистської за своєю формою та змістом. Тут було проголошено диктатуру правлячої партії більшовиків, знищено будь- яку приватну власність, і по-звірячому переслідувалося будь-яке інакомислення. Поганий приклад, як відомо, заразливий. Після закінчення Першої світової війни, що принесла нижчим верствам населення лише тяготи, а ніяк не соціальне полегшення, в більшості європейських країн виникла загроза приходу до влади ліворадикальних сил, за прикладом Росії. І клас власників, який злякався цього, зміг протиставити лівим радикалам лише правий радикалізм, який проте багато що запозичав у своїх лівих опонентів як за формою, так і за змістом. Про те, що перемога більшовизму в Росії з його жорстокістю, бездумними й шаленими реформами призвела й до перемоги брунатної чуми в багатьох країнах західної Європи, писали багато хто, в тому числі й Микола Бердяєв, який спостерігав цей процес на власні очі. Крайні праві на перший план виносили національну риторику, а крайні ліві — соціальну. Але радянські комуністи ще за сталінських часів дійшли до гітлерівського варіанта розв’язання національного питання. Вони поділили національності в Радянському Союзі на першоґатункові, другоґатункові і взагалі ворожі радянському ладові та суворо дотримувалися цього поділу, залишаючи другоґатунковим і ворожим етносам лише один вихід: якнайшвидше зросійщитися й приховати свою колишню національність.
Процес фашизації суспільства може бути різним за тривалістю. Йому передує глибока економічна криза. У багатонаціональних державах він посилює національні проблеми. Потім починається й політична криза. Дрібні політикани пропонують свої варіанти розв’язання проблем, але ці проблеми не розв’язуються, а загострюються. Після цього з’являється Він — лідер, який пропонує кардинальне й порівняно просте розв’язання проблем, а значить — і порятунок нації. Біля нього організується об’єднання однодумців (первинне фашіо — ветерани руху) і група підтримки (ті, хто очікують на реальну вигоду від приходу до влади лідера і його об’єднання). У цей час лідерові доводиться відбивати атаки як ззовні фашіо, так і всередині його. Серед ветеранів руху завжди є ті, хто бажає змінити при владі свого «фюрера». Потрібно переконати своє об’єднання і суспільство в своїй правоті. Лідер і його прихильники повинні бути привабливими, вміти переконувати, вміти інтригувати й перемагати інших інтриганів. Лідер повинен дати ясну перспективу на найближче майбутнє й намалювати перспективи віддаленого, але світлого майбутнього. Для лідера і його об’єднання важливо відразу ж указати на ворогів, які заважають всьому цьому. Муссоліні, наприклад, заявляв: «... Для порятунку Італії потрібно розстріляти декілька десятків депутатів. Я впевнений, що парламент — бубонна чума, яка труїть кров нації». Цей список ворогів лідер надалі неодмінно поповнює. І сам лідер і люди з його фашіо повинні вміти відігравати роль героїв, спроможних перемогти всіх ворогів. Якщо необхідно, то вони застосовують грубу силу, навіть і фізичну: так званому простому народові це часом дуже імпонує. Вождь — головний герой. За місце вождя весь час іде таємна боротьба. Вороги не дрімають. Але він дійсно най, най, най.... І ось, нарешті, державної влади досягнуто...
Це лише один зі сценаріїв дозрівання для влади «вождя» і його фашіо. Статися цей прихід до влади може внаслідок перевороту та громадянської війни (Росія (1917— 1919 рр.) і Іспанія), перемоги на виборах (Німеччина), мирного отримання влади з рук монарха для формування уряду (Італія), військового перевороту та подальшого поступового вростання у владу нового «вождя» (Португалія), або перевороту вчиненого самим монархом (Румунія, Кароль Другий), поступової радикалізації консервативних урядів, які змінюють один одного, і такої ж поступової фашизації держави та суспільства (Угорщина). Нинішня Росія, судячи по всьому, завершила перший етап фашизації країни. Її шлях в цей час в чомусь нагадує португальський і угорський варіанти.
Другий етап — це формування системи нової влади, остаточне подолання опору в суспільстві, наведення в країні, і в тому числі й у економіці, елементарного порядку, остаточне визначення лідера («вождя») внаслідок боротьби в межах фашистського об’єднання і могутня ідеологічна обробка всіх верств населення.
У більшовицькій Росії первинним вождем був фактичний керівник правлячої партії і глава уряду Ленін, а після його смерті перемогу в боротьбі за владу отримав новий фактичний глава партії Сталін. Всі інші політичні сили, партії і рухи вже було до цього часу знищено. Сталін спирався в цій боротьбі на партійний апарат і органи безпеки. Однак формальним главою держави при режимі радянського фашизму (спочатку голова ВЦВК, а потім голова Президії Верховної Ради) були інші особи (Свердлов, Калінін та інші), лише багато пізніше за Брежнєва і Горбачова захотіли крім керівництва партією здійснювати й функції глави держави. Це було в той час, коли радянський фашизм вже почав рух похилою площиною до прірви.
В Італії функції вождя нації (дуче) остаточно закріпив за собою прем’єр-міністр Муссоліні, хоча формальним главою держави був як і раніше король. В Іспанії владу утримав генерал Франко (каудільйо), хоча потім він був змушений погодитися на референдум із приводу відновлення монархії.
У Португалії генерала да Кошту, що здійснив переворот 1926 року, усунув генерал Кармона, який став президентом і пробув ним до 1951 року, а реальним главою фашистського режиму з 1932 року був прем’єр-міністр і фактичний диктатор Салазар.
У Румунії король Кароль Другий був скинутий Міхаєм Першим, але фактичним главою фашистського режиму став генерал Антонеску, керівник фашистської організації, так званої Залізної Гвардії.
В Угорщині керівник фашистського режиму Хорті отримав титул імперського управителя, а управлінську роботу виконували підлеглі йому глави уряду, яких він змінював досить часто.
Як ми бачимо, нинішня формально двійкова структура верховної влади в Росії характерна для більшості «класичних» фашистських режимів XX сторіччя.
У чому ж причини того, що ця двійкова система влади була переважною в фашистських суспільствах? По-перше, фашистські режими, особливо на перших порах, прагнули зберегти видимість респектабельності, що більшості з них успішно вдавалося.
По-друге, реальний «вождь нації» в разі невдач легко міг знайти цапа-відбувайла в особі другого — формального лідера.
І нарешті, третя важлива причина полягає в тому, що правлячий клас, віддаючи всю владу «національному лідерові» і його команді, але зберігаючи другого, хоча практично і безвладного керівника країни, залишав собі можливість у разі катастрофічних невдач за допомогою цього чисто номінального лідера усунути від влади фашистського вождя, як це сталося, наприклад, в Італії. Коли війська антигітлерівської коаліції висадилися на Сицилії, то так звана Велика фашистська рада на чолі з королем усунула від влади Муссоліні і цим врятувала Італію від великих бід. У Німеччині Гітлеру вдалося захопити абсолютно всю владу, аристократія була ним сильно послаблена, а велика буржуазія, яка фінансово вигодувала його й дала йому владу, втратила над ним всякий контроль і в потрібний момент уже не змогла його усунути, що й призвело Німеччину до страшної катастрофи.
У період зміцнення владної піраміди та поступового взяття під контроль усіх сфер суспільства фашистський режим силовим методом розв’язує велику частину економічних, соціальних і етнічних проблем. Внаслідок цього настає відносна стабільність, пожвавлюється економічна діяльність, що веде до певного підвищення життєвого рівня нижчих соціально-слабких верств населення. Тепер фашистські режими починають проявляти зовнішню агресивність, якщо знаходять більш слабкі об’єкти і байдужість — або мовчазну підтримку — великих держав. Посилюється підривна робота в країнах, які розглядаються як об’єкти територіальних домагань або повної окупації. Стимулюється створення режимів, споріднених за ідеологією і структурою влади в інших країнах. Відбуваються перші акти зовнішньої агресії. В історії все це зафіксоване — жорстоке придушення режимом Франко національних рухів у Каталонії і Галісії, захоплення Італією Керкири, а потім війна і захоплення Ефіопії; розв’язання терору щодо євреїв режимом Гітлера, захоплення ним Судетів і приєднання Австрії; окупація Угорщиною північної частини Трансильванії, окупація Радянським Союзом прибалтійських країн, напад на Фінляндію).
Третій етап — етап остаточного вкорінення нової владної структури і нової ідеології в суспільстві. Велика частина суспільства підтримує режим, оскільки вважає його єдиним прийнятним варіантом, альтернативою якому є хаос і розпад країни або прихід до влади ультралівих. Більшість фашистських держав на цьому етапі шукає зовнішніх союзників, укладає союзи і пакти. Якщо це вдається, то настає час реального здійснення своїх зовнішніх цілей — час великого переділу. У Другу світову війну вплуталися майже всі держави фашистського типу. Найбільш хитрими показали себе режими Іспанії та Португалії, що зберегли нейтралітет і навіть розжилися на торгівлі з воюючими країнами.
Самогубства, страти, в’язниці, втеча за кордон — такою була доля вождів фашистських держав, які вплуталися в зовнішньополітичні авантюри, а також і їхніх найближчих соратників.
А ось режими Португалії та Іспанії, які утрималися від знищення євреїв і зовнішньої агресії, набагато пережили своїх більш могутніх братів по ідеології. Більше того, за умов нового протистояння з СРСР Захід пішов на співпрацю з режимом Салазара в Португалії. 1949 року Португалія була прийнята до НАТО. Фашистський режим проіснував у Португалії до 1974 року і «прогорів» на спробі воєнним шляхом утримати свої колонії — Анголу, Мозамбік і Гвінею-Біссау. Португальське суспільство втомилося від війни. До цього часу Португалія вже значно економічно відстала від демократичних європейських держав, а значна частина народу була просто злиденною. Тоталітарна система управління суспільством і капіталістичною економікою виявилася неефективною на тривалому проміжку часу. Військові на чолі з генералом Спінолою скинули режим, який у свій останній період існування був ненависним для переважної більшості португальців. Народ зустрів повалення колись улюбленої (або просто терпимої) влади з радістю.
До Іспанії Захід поставився більш стримано, але і з режимом Франко під кінець його життя стосунки стали поліпшуватися не лише на Заході але й на Сході. 1973 року дипломатичні стосунки з франкістами встановила НДР, зробили це й інші країни Варшавського договору. Фашистський режим у Іспанії помер більш або менш спокійно після смерті каудільйо Франко, залишивши іспанському народові в спадщину економічну відсталість і злидні значної частини населення. У встановленні демократії велику роль зіграв король Хуан Карлос.
Взагалі ж ступінь жорстокості фашистських режимів був різним. Серед правих режимів найбільш жорстоким був німецький націонал-соціалізм, а серед лівих — «радянський лад» у СРСР і кампучійський режим червоних кхмерів. Наприклад, португальський диктатор Салазар виглядав у порівнянні з Гітлером і Сталіним мало не лібералом.
А довше за всі європейські фашистські режими проіснував той, із якого все, власне, й почалося — так званий радянський лад у СРСР.
Ще за сталінських часів, у період найстрашнішого терору, правляче «фашіо» більшовиків на чолі зі Сталіним вирішило здійснити хитрий трюк: було створено цілком демократичну конституцію (тоталітарною її робив лише один пункт — про роль ВКП(б)—КПРС) і створено начебто демократичну структуру радянської влади з регулярними виборами та іншою демократичною атрибутикою. Але в реальності функціонувала абсолютно інша владна піраміда, і будь-які спроби скористатися всіма правами, що надаються конституцією і писаними законами, жорстоко каралися.
Було створено віртуальну систему влади, уявне красиве життя, яке регулярно демонструється в літературі, в кіно, по радіо і на телебаченні, у виступах тисяч агітаторів і пропагандистів. Це призвело до роздвоєння моралі. Більшість прийняла як належне цей поділ на «як це є насправді» і «як це потрібно зображати». Багато хто з громадян СРСР, висловлюючи гостре невдоволення на кухні, разом із тим промовляли із задоволенням вірнопіддані промови без всякого примусу, якщо їм надавалося слово в громадському місці. Виправдання було одне — так встановлено. Це дозволило владі брехати завжди і скрізь досконало без всякого страху і сорому.
Всі реагували спокійно, коли після чергових виборів виявлялося, що за «блок комуністів і позапартійних» знову проголосувало 98,90 % виборців, хоча в багатьох місцевостях голосування «проти» було масовим. Але... так має бути!
Фашизм правого напрямку був жорстоким, але відвертим. Ніяких виборів — і все! Для всякої жорстокої і злочинної дії (з погляду нормальної людської моралі) існував приписуючий закон чи, як мінімум, указ, підписаний відповідальною особою. Суди в правофашистських державах здійснювали свою діяльність відповідно до законів — хоча й жорстоких. У націонал-соціалістичної Німеччини, наприклад, нерідкими були випадки, коли суд виправдовував обвинуваченого всупереч бажанням сторони, яка звинувачує, або ухвалював дуже м’який, на думку обвинувача, вирок, якщо слідство надавало недостатньо обґрунтовані висновки. Але наймерзенніше і найзлочинніше ховалося якомога глибше й здійснювалося за усним розпорядженням чи навіть просто за мовчазним дозволом, хоча це й відбувалося значно рідше, аніж у країнах ліворадикального фашизму.
Лише Сталін дозволив собі з метою зміцнення власної влади практично повністю винищити «ветеранів руху» — старих більшовиків.
Радянський фашизм запровадив абсолютно нове право — телефонне. Усне розпорядження стало неписаним законом на всіх рівнях управління. Таке право, що означало абсолютне безправ’я того, хто був нижчим на владно-соціальних сходах, було дуже зручне в суспільстві нескінченних масових і одиночних лиходійств. Воно давало головним «вождям» надію на приховування слідів. А всі ті, хто був нижче, у разі невдоволення своїми діями «вгорі» могли все звалити на своїх нетямущих або вороже налаштованих до влади підлеглих. Покарання «стрілочника» — це типово радянське явище. Суд був лише ланкою в конвеєрі і справно служив репресивним цілям.
Іншим важливим винаходом радянського фашизму була загальна кримінальна залежність громадян СРСР. Професійна та інші сфери життя було побудовано так, що всяка людина була вимушена порушувати закон, для того, щоб нормально існувати. Іноді порушення закону і суспільної моралі просто передбачається саме собою. Наприклад, кожний міг із робочого місця понести додому так звану шабашку, тобто щось поцупити. Великий начальник міг допомогти при вступі сина чи дочки до ВНЗ — для цього існувала своя особлива метода. І так далі... У результаті більшість громадян СРСР мали, як кажуть, рильце в пушку. З одного боку, це вело до загального зниження рівня моралі, а отже і до зменшення ймовірності різного роду невдоволень. З іншого боку, всякий незадоволений, якщо він переходив рамки дозволеного, міг бути покараний елементарно просто за свої гріхи. Знайти їх можна було порівняно легко в більшості радянських громадян. Це робило всю владу цілком і кожного начальника окремо абсолютно безвідповідальними перед тими, хто був «унизу».
Нинішня російська влада, займаючись будівництвом тоталітарного суспільства, використовує «напрацювання» як правого, так і радянського фашизму, тому вже тепер ясно, що в ньому буде не лише багато лицемірства, прихованості в ухвалах і справах, але й велика кількість показних «демократичних» заходів — «демократичних» виборів, громадських рад і нарад без реальних повноважень і т. ін. І разом із тим нинішня російська влада, як і всі інші фашистські режими, як вогню боїться масових народних виступів, організованої та неорганізованої самодіяльності знизу. Так звані кольорові революції не дають спокійно спати Путіну і його оточенню. Все це дозволяє кваліфікувати нинішній етап у Росії як формування неофашистського режиму, з використанням досвіду як правого, так і лівого фашизму.
«Вождь народів» Сталін багато чого навчив своїх нинішніх прихованих і явних послідовників, а йому, як відомо, вдалося ввести в оману багатьох відомих західних демократів і інтелігентів — «зразково-показовими» колгоспами й робітниками, які вміло описують своє щасливе життя — сексотами НКВС. І йому — безжалісному інтригану — вдалося, після стількох лиходійств, досягти, як кажуть, пенсійного віку й померти в своєму ліжку. Тому не варто дивуватися тому, що «великі демократи» Ширак і Шредер вибори в окупованій Чечні оголосили цілком демократичними. На нас чекають, ймовірно, і не такі відкриття!
У другій половині XX сторіччя в разі загрози приходу до влади лівих радикалів правлячий клас відповідних країн і західні країни, які їх підтримують, навчені гірким досвідом уже не вдавалися до допомоги фашистських режимів, бо ці режими дуже вростали в суспільство, часто ставали абсолютно непередбачуваними і їх було складно усунути в разі необхідності. Ці режими, окрім того, значною мірою міняли ментальність населення, що заважало йому надалі при адаптації в демократичному суспільстві. Можна сміливо стверджувати, що ментально-психологічні наслідки панування фашистських режимів у населення Німеччини, Італії, Іспанії, нових країн із колишнього СРСР, а також із так званого соцтабору ще повністю не усунуті. Можливо, саме цим пояснюється помітна терпимість щодо агресивності нового російського керівництва з боку багатьох політиків Німеччини, Італії та Іспанії, і в той же час дуже болісна реакція народів, які були жертвами іноземних фашистських режимів. І не випадково росіяни, лише нещодавно звільнившись від радянського фашизму, легко й майже безболісно знову вживаються в неофашистський режим — тепер вже правого напрямку.
У країнах, де перемога лівого радикалізму ставала реальною (після Другої світової війни), відбувалися військові перевороти (Південний В’єтнам, Південна Корея, Чилі та інші) — без фашизації всього суспільства. Адже незручних військових диктаторів у разі необхідності можна було замінити за допомогою нового перевороту.
У В’єтнамі в кінцевому результаті перемогли комуністи, а в Чилі та в Південній Кореї диктаторам Піночету та Пак Чжон Хі вдалося після жорстоких репресій провести необхідні реформи, внаслідок яких їхні країни подолали глибоку кризу й почали швидке економічне зростання. Проте із корупцією їм справитися не вдалося. В обох країнах внаслідок боротьби перемогли демократичні сили. Цьому сприяло й те, що США припинили приховану чи явну підтримку військових диктаторських режимів через загальне ослаблення позицій комунізму в світі.
Підбиваючи підсумок, можна констатувати таке. Фашистський режим (чи авторитарний взагалі) є результатом важкого захворювання суспільного організму. Він являє собою повернення до найбільш стародавніх і примітивних форм організації людського суспільства і навіть тваринного співтовариства (ватажок на чолі зграї, в якому всі перебувають у суворо ієрархічних силових стосунках), — до форм організації, для зміцнення яких використовуються найсучасніші технічні засоби і наукові досягнення та найбільш аморальні методи.
Фашистський (авторитарний) режим через концентрацію влади серед вузького кола осіб і нерозбірливості в засобах здатний швидше вивести суспільство з кризи, чим демократичний уряд. Проте авторитарно (фашистськи) організоване суспільство за сучасних умов після ривка вперед у подальшому знову починає відставати. Причин такого відставання декілька.
По-перше, корупція, яка спочатку значно зменшилася, потім знову різко збільшується, через що сильно знижується якість прийнятих ухвал, що приймаються в усіх сферах життя суспільства. По-друге, через незмінність осіб, що перебувають біля керма, відбувається збіднення запасу ідей, «вічні» правителі не можуть породжувати нові ідеї. По-третє, згодом незмінні лідери внаслідок переоцінки своїх талантів усе більш схильні до необґрунтованих і навіть авантюрних ухвал або вони, вважаючи, що всі співгромадяни вже й так щасливі, відмовляються що-небудь змінювати взагалі. По-четверте, фашистські (авторитарні) режими набагато легше пускаються на зовнішньополітичні авантюри, ніж демократичні. Це тягне за собою цілу зв’язку негативних наслідків. Список «негативів» можна продовжити й далі.
Отже, поряд із нами відбувається становлення режиму, який хоч і врятував свою країну від розвалу (або від повторного приходу до влади ВКП(б)— КПРС), але який вже через саму свою сутність може нести нам величезну небезпеку. І не лише нам. Про це варто задуматися вже тепер і вживати вчасно відповідних заходів.
