Лох, що не полює на Овець</h1> <!-- автор --> <HR WIDTH="100%"><B> Віталій КНЯЖАНСЬКИЙ, вдень письменник «Дня», а ввечері читач Харукі Муракамі </B> <HR> <!-- таблица --> <TABLE ALIGN=left BORDER=0 CELLSPACING=3 CELLPADDING=3 COLS=1 WIDTH="2

Ви добрий і чуйний? — Лох! Платите податки та повертаєте борги? — Лох! Одружуєтесь на жінці, яку обіцяли все життя носити на руках? — Лох! Громадська думка в цьому плані стала абсолютно безкомпромісною і навіть безжалісною. І тому Лохом бути соромно. Але помиляються ті, хто думають, що Лох — це ледве не професія. Лох — це доля, покликання... І чи варто від всього цього відмовлятися і розпочинати полювання за якоюсь Вівцею, яка без особливих на те прав узурпувала назву нинішнього і взагалі кожного дванадцятого року?

Задовго до того, як ми дізналися про цей «подвиг» звичайного вовнистого ссавця, відомий японський письменник вигадав роман про те, як один військовий чиновник (і не він один) «спарувався» з якоюсь Вівцею (в чисто моральному, а вірніше, платонічному сенсі). Увійшовши в цього молодика, вона все в ньому перевернула, включаючи найдальші закутки мозку. А коли, довгенько поживши, пішла, оскільки він не виправдав її овечих очікувань, то на все життя залишила його спустошеним і озлобленим... Важливо при цьому, що Вівця, яка поселилася в людині, гарантувала тимчасове безсмертя, котре пропадало відразу ж, як тільки вона йшла в пошуках кращого притулку. Але хіба той, хто упустив своє щастя довго і щасливо пожити, не Лох? Проте я не зважуюся ні нацьковувати, ні протиставляти, ні ототожнювати ці (Лоха і Вівцю) типажі. Я хочу їх зрозуміти.

На згаданому вище мосту одна, мабуть, молода і перспективна пані написала тушшю для очей: «Льоша! Не упусти своє щастя — зважуйся!». Відповіді не було, з чого можна передбачити не тільки несміливість характеру нашого героя, а і його належність до племені Лохів. Йому задарма пропонують щастя — а він не бере, хоч варто тільки руку простягнути... і вона назавжди поселиться в твоїй душі, як та Вівця, і рятуватиме від усіх негараздів. Поки вона з тобою...

Я ось також по життю Лох, хоч узнав про це зовсім недавно. Якось людина в широкополому капелюсі з сильним іноземним акцентом люб’язно запитала, де можна поміняти на гривні швейцарські марки, на яких був зображений індіанець із широкими вилицями. Я тут же, абсолютно забувши про радянські рудименти нашого кримінального кодексу, що забороняє громадянам вдаватися до валютообмінних операцій, надав до його послуг свій гаманець. «Здачі не треба», сказав іноземець, який позбавив мене половини зарплати і був дуже схожий на того, хто зображений на купюрі, що залишилася у мене (тепер вона знаходиться в моєму маленькому музеї і відкрита для широкого огляду нарівні з іншими подібними експонатами). Однак Лох — це ще й той, хто не вчиться на своїх помилках...

Днями повертаюся з роботи. На виході з метро улесливим «молодий чоловіче» мене зупинив приємний жіночий голос. «У тролейбусі вкрали всі гроші, а мені ще їхати в інше місто, — дивилися на мене чорні круглі очі, — всі надії на порядну людину. Чи не знайдеться десяти гривень?» Благо, зарплата ще тільки наближалася і тому благодійницький внесок на користь невдалої мандрівниці не перевищив п’ятірки. «Знову попався», — одумався я усього через п’ять кроків і, озирнувшись, побачив, як ще один Лох дозволяє потрошити свої кишені. Але бути Лохом ще й просто образливо, і тому переконую себе в тому, що просто допоміг першому зустрічному, який потрапив у біду — на моєму місці так зробив би кожний, згадується при цьому алгоритм, який прищеплювався нині вже забутим моральним кодексом будівника комунізму.

Поки я думав над усім вищевикладеним, японська Вівця, чомусь зображена на обкладинці з п’ятикутною зіркою на лобі, все більше проникала і в мене, гуляючи мене туди-сюди зі страшною швидкістю, але без всяких ДТП на мерседесах і розкриваючи настільки божественну красу, просто- таки Всесвітню Домну з безперервним розливанням сталі (винайшли Лохи-українці, а використали розумники-японці, які постачають нас тепер від щирого серця технічною допомогою). І в той же час, чим глибше вона в мене проникала, тим менше у мені залишалося людського — стиралися поняття честі, добра і зла, а Лох вивітрювався, немов поганий дух. Але тут я, що досі рідко зі мною траплялось, конкретно вчинив опір такому насильству, набрався мужності і порвав із нею будь-які стосунки. Навіщо мені таке безсмертя?

І побачив себе не біля розбитого корита, а з жетоном у руці біля турнікета в метро. А майже одночасно зі мною до пропускної лінії підходили два здоровенні парубки. Один, простоволосий, але в куртці якоїсь охоронної структури, яку було дуже легко переплутати з міліцейською, вів іншого, заламавши йому руку за спину. Той, лаючись, виривався, вимагав свободи. Перелякана контролерка відступила і пропустила «правоохоронця» і його «жертву» в підземку. Зайшовши за колону, кримінальна парочка «скинула маски» і весело зареготала, а я зрозумів, що переді мною звичайні зайці, які «трохи захмеліли» і «розвели» контролерку. Ось уже кого Лохом не назвеш! Усього за гривню ламали таку комедію. І, схоже, за п’ять копійок робили б те ж саме. Ні, мені це не підходить — краще залишатися Лохом. А що стосується Вівці, то нехай з нею мають справу інші, на зразок підземних комедіантів. І вже краще у мене завжди буде в кишені, якщо не долар, то гривня, яку можна буде їм пожертвувати. Щоб рука не бідніла. І у вас також, як у рік Вівці, так і у всі наступні.