Людина не на своєму місці

П'ять років тому Леонід Данилович Кучма став другим Президентом України. Автор цих рядків, який присвятив немало часу вивченню й опису «феномена Кучми», від самого його виникнення, завжди підкреслював, що з керівництвом Леоніда Даниловича пов'язана практично вся новітня історія країни, й якщо він, дай Боже, залишить свій пост у жовтні 1999-го, це буде рівносильним завершенню цілої епохи. Так чи інакше, у пана Кучми своєрідний ювілей, який слід визначити. Нижченаведена стаття — ні в якому разі не політичний портрет, не аналіз і не підбиття підсумків. Це спроба сконцентруватися на одному аспекті діяльності Президента, сформулювати, так би мовити, знак, епохи, що минає.

Вперше прізвище Кучма я почув влітку 1992 року, коли вперше виникло питання про відставку кабінету Вітольда Фокіна. Воно називалося серед вірогідних кандидатів на посаду прем'єра. Відставку перенесли на осінь і — Кучма зайняв прем'єрське крісло. Важко, мабуть, знайти більш показовий приклад, що пояснює причини політичного успіху Леоніда Даниловича, ніж це призначення. Президент Кравчук, із метою досягнення компромісу, запропонував усім фракціям подати свої пропозиції щодо кандидатури прем'єра. «Нова Україна», членом фракції якої був Кучма (а автор був членом президії цієї шановної організації, чому, власне, й знайомий із подробицями), провела рейтингове голосування, в якому майбутній Президент зайняв почесне друге місце. Результати показали Кравчуку. Виявилося, що в інших фракцій була схожа картина — Кучма ніде не був лідером, але зате єдиний із претендентів був присутнім у всіх списках. Леонід Макарович ухвалив рішення у властивій йому манері — щоб нікого не образити — й Кучма став прем'єром.

Саме ця дивна різниця між уявленнями інших про Кучму та його справжніми якостями складає лейтмотив кар'єри Леоніда Даниловича. Я дуже добре пам'ятаю наших новоукраїнських «лобістів»: у їхній діяльності з піднесення Кучми на престол проглядалася явна впевненість у тому, що вони зможуть керувати їм. Де тепер ці люди? Як то кажуть, деяких уже немає, інші ще зберігаються на других ролях у президентському оточенні, а треті — вже в перших лавах антикучмівської опозиції. Оточення Леоніда Даниловича змінювалося, але мотив цього оточення — ілюзія можливості маніпулювання спочатку прем'єром, а потім і Президентом, був незмінним усі ці вісім років. Так і вийшло, що Кучму постійно «рухали» вперед ті, хто розраховував використати його й, схоже, нерідко навіть проти волі самого Леоніда Даниловича. Й Президентом він став так само — несподівано й небажано для себе самого — пригадаємо хоча б телетрансляцію передачі повноважень від Кравчука до Кучми. Другий Президент виглядав куди більш пригніченим і розгубленим, ніж перший.

Правда, було б помилкою сказати, що Леонід Данилович — такий собі злий геній, який вправно вводить в оману наївних інтриганів, які його оточують, і шляхом хитрих маніпуляцій досягає своїх цілей. Можна запропонувати досить парадоксальну схему, що пояснювала б спосіб роботи механізму нашої влади. Будь-який інтриган («лобіст», «група тиску», профспілка, парламентська фракція, демонстранти під ВР) розраховує отримати від об'єкта своїх інтриг деякі дії, що приводять до мети. Фатальна особливість Леоніда Даниловича як об'єкта полягає в тому, що він витрачає колосальні зусилля для того, щоб нічого не робити. За такої установки ніяка плідна інтрига просто неможлива, й коли всерйоз подивитися на речі, з'ясується, що ніхто ніколи не досягав при Кучмі своїх цілей. Сам Кучма — не виняток, він не міг досягти цілей, бо в нього їх просто не було (вся втомлива багаторічна боротьба з парламентом також викликана бажанням забезпечити спокійне існування), а цілі інших він не сприймав як свої. І це ще півбіди. Якби Кучма просто нічого не робив, схема прийняття рішень склалася б без нього. Але повторюю, він витрачав колосальні зусилля для забезпечення бездіяльності, тобто всіляко перешкоджав створенню бодай якихось правил і механізмів, включаючи неписані правила придворної інтриги. В цьому й полягає, на мій погляд, головна роль Кучми в новітній українській історії. Не він створив існуючу в нас систему, він просто нічого не робив для того, щоб право влади замінити владою права, в результаті, відпущена на вільні хліба держава остаточно знахабніла, розрослася, сіла на шию й погрожує задушити під собою країну.