Людина Року за версією «Дня» —

ДРУГИЙ ЕТАП ПРОЕКТУ МИКОЛИ ХРІЄНКА «УКРАЇНЦІ ЗА УРАЛОМ»

Перший етап проекту Миколи Хрієнка «Українці за Уралом», про який «День» писав минулої п’ятниці, був найскладнішим — найбільш тривалим (сім місяців і чотири дні), найважчим фізично (доводилось витримувати перепади температури від +41 до -41°С), із довгими затримками й важкодоступними об’єктами — як, наприклад, мис Дежнєва, дістатися якого вдалося лише з п’ятої спроби. Однак ці складнощі тільки ще більше переконали Миколу Хрієнка в необхідності продовження маршруту. «На мисі Дежнєва я остаточно зрозумів, що ставити крапку ще рано, — розповідає журналіст. — Залишався ще величезний регіон — Камчатка, Командорські острови, Курили і Сахалін, де, я це вже знав, проживають багато цікавих українців».

16 червня 2007 року журналіст-мандрівник Микола Хрієнко в пошуках унікальних, часом шокуючих доль співвітчизників відправився у другий етап свого проекту «Українці за Уралом», що тривав до 19 жовтня 2007 року. Кінцевий пункт — острів Кунашир, що на Курильських островах. Протяжність маршруту з поверненням додому склала 33 тис. км.

Проте на початку другого етапу Миколі все ж довелося повернутися на Колиму. Після публікацій в пресі про перший етап подорожі знімальна група Першого Національного (режисер Олександр Рябокрис і телеоператор Максим Маковей) вирішили відзняти документальний фільм про Сталінську Колиму. «За 21 день ми виконали величезний обсяг роботи: спочатку в Магадані, а потім — на знаменитій Колимській трасі, — розповідає Микола Хрієнко. — Проїхали над глибокими урвищами, проповзли по бездоріжжю і пробилися через засніжені перевали на потужному джипі, здолавши відстань 1700 км. Спасибі водієві — магаданцю Геннадію Пруднікову. У нього — блискавична реакція, тверда рука і філігранна точність дій у критичний момент...»

На Колимі журналісти безпрецедентно попрацювали, невідомо, чи вдасться найближчим часом комусь зробити справу такого рівня. Вони провели відеозйомку на золотодобувній копальні «Мальдяк», де відбував незаслужене покарання конструктор Сергій Корольов; у селищі Матросово, де відбував заслання і тяжко працював у золотодобувній шахті Василь Стус. Побували в концтаборі «Дніпровський», де було замордовано сотні діячів ОУН та бійців УПА. «Поряд протікає потічок Дніпровський, очевидно, названий так кимсь з українців, — припускає Микола Хрієнко. — Звідси й назва концтабору». Проте є щось зловісне в тому, що місце смерті та страждань наших співвітчизників названо таким рідним і поетичним для кожного українця словом...

«Там далеко-далеко в тайзі, у глибокій долині, у тому покинутому після смерті Сталіна тюремному таборі була якась сюрреалістична картина в стилі Сальвадора Далі або Верещагіна. На жовтому піску — чорна графіка тіней від похилених стовпів і колючого дроту. Глибокі, з чорними тінями, ведмежі сліди, білі людські кістки. Яскраво-сліпуча від сонця, стрімка й безшумна вода в річці. І тиша. Така тиша, ніби тут разом із в’язнями охоронці-конвоїри розстріляли тоді й час. Це місце, де страшно залишатися на самоті...». Так після повернення в Україну в журналі «Неопалима купина» напише Микола Хрієнко про Колиму.

Разом з тим, журналіст визнає, що ця робота стала однією з найцікавіших у його житті. Хоч і внесла певні корективи в психологічний стан мандрівника. «Коли ти вилітаєш сам, то налаштовуєшся на самостійну роботу. Це не романтика. Це — хай специфічна, але робота. А коли після 21 дня спільної роботи в аеропорту ми попрощалися і хлопці сіли на літак, щоб повертатися в Київ, я відчув душевне спустошення. Весь тягар майбутньої дороги ліг на мої плечі. Але це суто внутрішні переживання — вони не відображалися в діях», — пояснює Микола Хрієнко.

Попереду чекав Тихоокеанський регіон. Загалом Микола Хрієнко описує другий етап як дуже яскравий. Осінні барви, золоте сонце і зрілі люди — таким запам’ятався цей період журналісту. А ще незабутніми знайомствами. Наприклад, з отцем Ярославом, настоятелем храму святих апостолів Петра і Павла в Петропавловськ-Камчатському. Уродженець Стрийщини, отець Ярослав приїхав на Камчатку 1985 року. На той час у православній громаді міста перебувало людей зо двадцять вірян, які молилися в невеличкій хатинці. Отець заповзявся розширювати географію православної віри на весь півострів (його довжина з півночі на південь — 1200 км, ширина — 450 км). Бувало, що отця Ярослава заставала в дорозі ніч, і він ночував просто неба у сорокаградусний мороз. Сьогодні протоієрей Ярослав Левко — почесний громадянин Петропавловська-Камчатського. За період служби на Камчатці він охрестив понад 110 тисяч людей.

Цікаво, що й тут, на малопридатній для життя землі, українці знайшли і реалізували себе. Серед підприємців, депутатів, учителів — чимало українців. «Тут, на далекому острові Беринга, де я зачепилася корінням за землю і за каміння, зберігаю, як найдорожчий скарб, вишиту сорочку моєї бабусі Тетяни Іванівни та рушники, що їх вишила своїми руками моя мама Катерина Іванівна Баран, — написала в щоденнику Миколи Хрієнка українка Ольга Верютіна, яка далеко від Батьківщини разом із чоловіком виховала трьох синів і налагодила задля виживання господарство. — Цей дорогий для мене скарб передам у спадок моїм дітям. Хай пам’ятають: їхній родовід бере початок з України!»

Загалом острів Беринга — український особливою мірою. «Чимало українців тут, щойно побачивши на моїй куртці напис «Україна», підходили до мене і, приязно посміхаючись, казали: «Я ваш земляк. Давайте знайомитися», — згадує Микола Хрієнко.

...Знову доводиться шкодувати про обмежений газетний простір. Бо хотілося б розповісти про каторжний Сахалін, про трагедію Нєфтєгорська, про перебування Миколи Хрієнка на Курильських і Командорських островах, а ще — про неймовірних українців, яких зустрічав дослідник, та їхні незвичайні долі, які творилися за тисячі кілометрів від рідної землі. Але краще залишимо більше місця для унікальних знімків, зроблених журналістом.

Одна маленька деталь. Із багатьма людьми, з якими Микола Хрієнко зустрічався за Уралом, він продовжує спілкування. Вони для нього — майже рідні, він для них — чи єдина ниточка, що поєднує з Батьківщиною. Тому не дивно, що 31 грудня до нього надходять новорічні вітання, наприклад, із далекого острова Кунашир, де 2011 рік настане на дев’ять годин раніше.

Попереду, вже наступного року — розповідь про третій етап безпрецедентного проекту «Українці за Уралом».