Людина, яка знайшла пектораль

Хто такий Борис Миколайович Мозолевський? На превеликий жаль, далеко не кожен українець – навіть гуманітарно освічений – зможе впевнено відповісти на це запитання. І це – не просто дуже прикро, це мусить бути сигналом тривоги для кожного з нас; адже йдеться про видатного вченого – археолога, талановитого поета, людину великої долі, істинного патріота України. Досить згадати лише те, що саме Борис Мозолевський знайшов (під час розкопок кургану Товста Могила біля міста Орджонікідзе на Дніпропетровщині, 1971 рік) всесвітньо відому скіфську пектораль IV ст. до н. е., яка абсолютно заслужено вважається найбільшим археологічним відкриттям ХХ ст. на теренах України! Безперечно, якби Мозолевський більше нічого б не зробив (а список його археологічних відкриттів вражає), – навіть i тоді він мав би повне право на вдячну пам'ять нащадків.

Відродженню пам'яті про Бориса Миколайовича, сподіваємось, сприятиме вихід у світ другого, значно доповненого та розширеного видання його знаменитої праці «Скіфський степ» (перше видання побачило світ у видавництві «Наукова думка» в 1983 році). Презентація цієї багато в чому нової книжки відбулася днями у Київському музеї книги та друкарства. Директор видавництва «Темпора» Юлія Олійник – а саме завдяки багатомісячній праці редакторів, фотохудожників, дизайнерів та інших фахівців цього видавництва, так само й завдяки зусиллям науковців Інституту археології НАН України ми можемо зараз тримати в руках оновлене видання цієї головної праці життя Бориса Мозалевського – підкреслила, відкриваючи презентацію, що книга та її «народження на світ» з якісно новим обличчям є тільки поштовхом, приводом для розмови про долю Бориса Мозолевського та й про духовну ситуацію у суспільстві загалом.

Щоб розставити всі «крапки над і», варто відразу ж наголосити: перед нами вчений світового рівня, чиї здобутки були б визнані національним надбанням у будь-якій цивілізованій демократичній країні. У нас же перший варіант «Скіфського степу» автор декілька років без жодного успіху пропонував декільком видавництвам; проте скрізь діставав відмови, бо хто ж волів би мати справу з «неблагонадійним» автором, якого давно вже не залишали поза увагою «компетентні органи» брежнєвських часів з їх маніакальними звинуваченнями у «націоналізмі» мало не кожного, хто відчував себе свідомим українцем...

Він був степовиком, родом з Миколаївщини. І саме йому, як нікому, степ відкривав свої таємниці — бо той степ, мабуть, знав, що Мозолевський розуміє його всіма фібрами душі, є «братом по духу». Степ «прощав усе» цьому унікальному вченому (адже розкопки курганів є, якщо хочете, нівеченням споконвічного спокою степу), натомість щедро обдаровуючи його. Мозолевський, зазначила пані Юлія Олійник, сприймав степ не лише як учений, але й як митець слова, прекрасний український, який вмів неперевершено мислити образами. Для нього отой правічний скіфський степ був передовсім багатотисячолітньою етичною категорією, а не лише джерелом для отримання певної суми історичних знань. Бо минуть віки, пройдуть болі, відшумлять бої — а степ залишиться... Тому що він, степ — то є вічна, нерозгадана загадка. Чи розгадав її Борис Мозолевський? Відповісти міг би тільки він; але вже 13 років, як Борис Миколайович залишив нас.

Так, невимовно боляче, що від нас пішла ця унікальна людина, яку в майбутньому — хто зна: можливо, визнають геніальною. У лютому наступного року Борису Мозолевському виповнилося б тільки сімдесят. А встиг він зробити воістину багато. Не просто дослідив понад 100 курганів у степах на Півдні України — але й розробляв проблеми етногеографії та суспільно-політичного ладу Скіфії. До останніх місяців життя Мозолевський розширював свій внесок у світову археологічну науку. Так, у 1991 році він, здійснивши розкопки Соболевої Могили, знайшов усипальницю скіфської жрецької родини (особливо цікавим є знайдене там же веретено, яке науковець назвав «символом вічності»). То була «лебедина пісня» Мозолевського.

Присутні на презентації переглянули документальний фільм про великого вченого й мислителя. Російською мовою, відзнятий у Москві, — в Україні зняти фільм про Мозолевського досі не спромоглися (!) І лунає, долаючи текст закадрового перекладу, вірш Бориса Миколайовича. «Вбити — потім поставити пам'ятник. Цим вітчизну свою пізнаю». І обпікає думка... Це ж він писав про себе самого...