Маленька справа
Недавно випало подивитися фільм про революцію, найексцентричніший з усіх коли-небудь мною бачених. Називається «І карлики починали з малого». Знято видатним німецьким режисером Вернером Херцогом у 1970 році. Назва цілком відповідає змістові. Всі герої — таки справжні карлики, чи, точніше, ліліпути — ціла колонія ліліпутів. Не менш дивовижне місце дії: посеред лавових полів десь у глибині Латинської Америки, здається, в Мексиці. Сама картина являє собою реконструкцію подій — бешкету, скоєного в колонії її мешканцями. Хтось напав на кухарку. Вихователь, залишений на господарстві тимчасово відсутнім президентом колонії, ув’язнив у своєму кабінеті одного бешкетника. Решта такого свавілля не стерпіла. І почалося...
Усе, що коїться на екрані майже півтори години, важко навіть назвати фільмом як таким. Ні, знято надзвичайно: режисер дуже майстерно грає з масштабами, з планами різної глибини, використовуючи своїх незвичних акторів для створення зміненої реальності, де відчуття міри ніби втрачено, і навіть нема певності в точному розмірі того чи того об’єкту. Але ще більше, ніж вигляд героїв, вражають їхні витівки. З фантазією, запалом і сміхом вони руйнують геть усе, що бачать. Переважна частина стрічки — це анархічний і безконтрольний спектакль руйнування. Валять улюблену пальму директора. Намагаються влаштувати весілля найдрібнішим чоловікові та жінці: сцена «шлюбної ночі», коли наречений ніяк не може залізти на зависоке для нього ліжко, просто вбивча. З гаража виводять вантажівку, і, заклинивши колесо та педаль газу, ганяють її, порожню, без водія, колами по подвір’ю. Ні сіло ні впало, знічев’я вбивають величезну свиню. Знущальна пародія на спільний обід з молитвою закінчується жбурлянням тарілок та їжі по всьому, що рухається. Обливають гасом і підпалюють вазони з квітами. Серед хмар сірого диму — здається, так і відчуваєш його сморід — чимчикують «релігійною» процесією, несучи поперед себе розіп’яту до хреста макаку. Жбурляють живих (!) курей у кабінет вихователя. Зливу абсолютно безумних, безглуздих учинків неможливо описати адекватно, бо у виконанні веселої і жорстокої малечі ці дії набувають особливого артистизму. Не дивно, однак, що уособлення порядку — вихователь — так само божеволіє: вибігає у вулканічну пустелю й починає першому-ліпшому корчеві читати нотації:
— Ти, свиното, ану мерщій опускай свою руку. Хутко, кажу тобі. Не чуєш чи що? Ти чого тицяєш в мене пальцем?.. Як не опустиш руку, то я буду в тебе пальцем тицяти. І тоді подивимось, хто з нас довше витримає. Президент вибрав мене. А тепер опусти руку свою!..
І жодного Гуллівера довкола.
Все, що у світі гулліверів робиться з надзвичайно серйозними обличчями — тут набуває форми чистісінького балагану.
Однак і в балагані є мораль на завершення.
От здається мені, що влада — будь-яка влада — здебільшого тим й займається, що розмовляє зі старим корчем посеред пустиря, гадаючи, що то і є народ.
А позбутися дурної влади можна лишень збожеволівши ще дужче, ніж вона.
Але для того треба почати з малого. З найменшого.
Стати карликом. І тоді решта піде як по маслу.
Тільки уявити собі: ПОВНА, ціла планета ліліпутів.
